Прикипівши до бінокля, я узрів, як гоноровий птах поважно повернув до нас голову і, ледь нахиливши макітру набік, почав зацікавлено спостерігати.

— Почув! — не стримався Дімон.

— Цить! — шикнув на нього Алекс.

Переконавшись, що яструб зацікавився нашим суденцем, Фабіо підняв піранью над головою і замахав нею туди-сюди, голосно покрикуючи:

— Ге-е-ей! Е-ге-е-ей!

Він наче кричав пернатому: «Гей, чувак, не гальмуй! Ми до тебе звертаємось!». Одначе яструб ніяк не реагував, як і раніше лишаючись демонстративно байдужим та непорушним.

Зрештою Фабіо розмахнувся і жбурнув піранью щодалі від човна. Хижачка пролетіла метрів десять, луска сипала іскрами на сонці, після чого з гучним «бульк!» шугонула під воду. І тільки тоді я зрозумів, для чого призначалися очеретяні палички. Через них рибина не могла поринути на глибину, після кожної відчайдушної спроби спливаючи на поверхню, неначе поплавок!

— Тримайте камери наготові, — порадив Айлтон.

Яструб по заслузі оцінивши політ піраньї, сконцентрувався на хижачці, котра немічно борсалася на поверхні річки, безсило б’ючи по воді хвостом. Усього лиш за секунду птах зрозумів, що рибина з якихось причин не може пірнути під воду, після чого поривно піднявся на лапах, розпростер крила і спурхнув з дерева. Опинившись у повітрі, він спершу підігнув лапи до тіла і розпрямив крила на повну, однак, як тільки яструб наближався до води, його крила притискались все ближче й ближче до тулуба, а лапи, увінчані чотирма гострими чорними кігтями, витягувались прямовисно вниз, мов шасі літака перед посадкою. Я не знаю, як птахові вдається настільки точно розрахувати час та відстань, але над самою піраньєю він рвучко розпростер крила, зависнув на тисячну долю секунди і встромив кігті у здобич, здійнявши легенькі брижі. Фактично, яструб торкнувся води лише кінчиками кігтів, ні на йоту не занурюючись глибше, ніж це було необхідно. Схопивши рибину, птах неквапом здійнявся ввись, загрібаючи повітря могутніми крильми. Він прямував назад до свого дерева, аби там спокійно поласувати піраньєю. Зі сторони все виглядало напрочуд ефектно!

Потому ми ще двічі натрапляли на яструбів, кожному згодовуючи по дві-три рибини і не перестаючи дивуватись, з якою філігранною точністю вони вишпортували здобич із води.

Однак за четвертим разом фігури вищого пілотажу припинились.

Я не дарма на початку цього розділу написав, що перед тим, як братися до яструбиної забави, слід обов’язково з’ясувати, чи не страждає вибраний вами яструб на косоокість. Черговий птах, на якого поклав око наш провідник, був або косооким, або ж затятим двієчником, прогулявши усі уроки з удосконалення навичок літання, оскільки витворяв у повітрі казна-що.

Горе-літун заховався у листі на вершині височенного дерева, котре немов антена випиналось із гущини одного з cordilheiras, і думав, що ми його не помітимо. По-моєму, він нервував: безперестану чухався лапкою за вухом (щось там, певно, в голові йому заважало) і безперестану крутив розтріпаною довбешкою, наче якийсь тупоголовий папуга. Коли Фабіо пожбурив у воду першу рибину, цей молодик замість того, щоб зосередитися та з гідністю обстежити безпомічну рибину, як це робили його попередники, кілька разів безжурно крекнув і безладно замахав крилами. Може, то він так радів. Хай там як, але радість його виявилась передчасною.

Піранья бабралась на поверхні річки.

Підкоряючись інстинктам, яструб зіскочив з гілки і понісся вниз, назустріч своєму обіду. Однак під час наближення, щось, схоже, пішло не так — замість стрімкого піке у птаха вийшов неконтрольований глибокий штопор, у результаті чого лапи пернатого мисливця занурились у воду на півметра далі від того місця, де черевом догори лежала рибина. Птах важко відірвався від води, швидко набрав висоту і почав кружляти, спрямувавши погляд удалечінь. Вдавав, що нічого не трапилося.

Ми принишкли, мовчки спостерігаючи за дивним яструбом з човна.

Тричі він здійснював «approach» [45] і всі три рази промахувався, лиш одного разу зачепивши піранью лапою. Під час чергової спроби підняти поживу з води, дивний птах опустився надто низько, ледь не плюхнувшись грудкою на воду, мов пінгвін, що зісковзує з айсберга в холодні води Антарктики. Піранья вже давно лежала й не рухалась, либонь, від такого видовища схопивши інфаркт. Я і мої товариші аж роти порозкривали, переживаючи за безталанного птаха… Яструбові вдалося піднятися вгору тільки завдяки відчайдушній роботі крил.

— Що з ним? — кажу до Айлтона, спостерігаючи за безпорадним кружлянням птаха у небі.

— Не знаю… Дивний якийсь.

Бідолашний мисливець так і лишився голодним. Він не зміг підхопити напівдохлу, абсолютно нерухому піранью із дзеркально рівного плеса. Мені, чесно кажучи, було його жаль. Важко припустити, чим він харчується в реальних умовах. Хіба мертвечиною. А це, погодьтеся, геть не личить птахові, що носить горде ім’я яструба.

Зрештою я не витримав і сказав Айлтону припинити знущання.

— Та ну його! Це якийсь напівстраус, а не яструб, їй-бо! Забираємо рибину і гайда шукати іншого. А то він ще, чого доброго, потоне під час цього неподобства.

Загнавши яструба, який попри всі невдачі відчайдушно намагався врятувати свою репутацію і готувався до нової спроби, криками назад на дерево, ми підпливли до піраньї і витягли її на борт. Як я і думав, рибина не витримала ганьби і померла…

Пригадую, коли Айлтон викинув у воду решту очеретяних бадилин, я зміркував, що сьогоднішні розваги врешті-решт завершилися. Фантастична рибалка на піраній, годівля диких яструбів — цього було цілком достатньо навіть для такого відчайдуха, як я.

Втім, я помилявся. Найголовніші пригоди підстерігали нас попереду.

Чи бували ви у дельфінарії? Напевно, що так. А якщо ні, то, безсумнівно, хоча б раз бачили шоу з дельфінами по телевізору. Тож зараз, будьте ласкаві, напружтесь і спробуйте пригадати, що вам найбільше сподобалося. Гадаю, першим, що спаде на думку, будуть не морські котики, які приймають собачу стійку на тумбочці, чи які-небудь інші ластоногі, котрі бавляться з м’ячем або ж плескають у ласти, лежачи на боці. Зазвичай найбільш вражаючим епізодом «водяного» дійства є виступ дельфінів, але не тоді, коли вони мазюкають пензлем по полотнищу чи катають на горбі дресирувальників у лискучих костюмах. Як на мене, найбільш захопливим та притягальним моментом є стрибки дельфінів через металеві кільця, що висять високо над водою. Видовище чималого морського ссавця, котрий завдяки одному змаху могутнього хвоста вистрелює з води наче ракета, здіймаючись над поверхнею на два-три метри, не залишає нікого байдужим.

Власне, я розказую все це для того, аби перед вашими очима, шановні читачі, постала неповторно яскрава картинка: сильний і граціозний дельфін, котрий стрімко вискакує з води. Уявили? Ну от і добре. А тепер, друзі, підкиньте дров у вогнище вашої уяви і подумки замініть довгоносого дельфіна на крокодила приблизно таких самих розмірів. Ну і як вам картинка? Ото було би шоу! Космос, чи не так? Крокодил, який вилітає із води…

«Але такого не буває, — заперечите ви, — крокодили не літають!». І я вас зрозумію, шановні, і навіть не буду з вас глузувати й насміхатися, позаяк до поїздки в Бразилію сам так думав.

Попрощавшись із яструбами, ми продовжили спуск вниз за течією. Сонце вже давно промайнуло найвищу точку і поволі загрібало на захід, хоча й не збавляючи жару. Фабіо стернував, заклавши ногу на коліно й недбало притримуючи рукою ручку двигуна, тоді як Айлтон перебрався на ніс плоскодонки і невідривно видивлявся щось у кущах, які мигтіли за бортом.

Невдовзі дрімучі зарості, що обрамляли річку, звузились, залишаючи не так багато простору для маневру. Ліворуч над водою поставали обвиті повзучими рослинами тропічні дерева, зате справа — громадилися значно нижчі, проте набагато густіші кущі, де-не-де ущільнені невисоким очеретом.