Вимкнувши двигун і загальмувавши хід, Фабіо неквапом підвів суденце до корчів біля правого берега Ріо Кларо (точніше, до корчів з правого боку Ріо Кларо, оскільки берега не було видно — далі за плетивом гілля здіймалась стіна тонких та високих дерев, однак поміж них також полискувала вода). Пропливаючи коло розкидистого куща, на якому висіло кільканадцять сплетених із засушеної трави яйцеподібних пташиних гнізд, схожих на плоди якогось фантастичного інопланетного дерева, Фабіо тихо гукнув до Айлтона і тицьнув пальцем на воду. Метнувши погляд у вказаному напрямі, я спочатку нічого не побачив, одначе згодом посеред крихкого віття, ряски та водоростей розрізнив замасковану сталево-сіру мордяку чималенького каймана. Айлтон перебрався на середину човна, обережно відгорнув рукою галузки, а тоді, оцінивши на око розміри рептилії, задоволено кивнув. Коричневе око плазуна з жовтими цятками й прожилками та вузькою вертикальною щілиною-зіницею насторожено спостерігало за нашим пересуванням. По-моєму, те двометрове дурбецало все ще сподівалося, що ми його не помітили.

Не зводячи очей з рептилії, Фабіо взяв до рук бамбукову вудку і відчепив від неї леску з гачком, перетворивши вудлище на звичайну жердину. Айлтон дістав з коробки піранью, після чого, забравши у фазендейро вудку, нашпилив рибину на її краєчок. Глухо хряснули кістки, рибина кілька разів конвульсивно смикнулась і затихла. Переконавшись, що хижачка міцно сидить на бамбуковому вудилищі, провідник вдруге схилився над кущами і акуратно просунув поміж них жердину, спинившись тільки тоді, коли наштрикнута піранья опинилась на відстані п’ятдесяти сантиметрів від носа каймана. Б’юсь об заклад, крокодил запримітив рибу, однак продовжував непорушно лежати у воді.

Перегодя Фабіо, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не розхитувати човна, опустив весло, здійснивши кілька коротких гребків від себе. В результаті плоскодонка рушила з місця і дуже повільно поповзла по воді кормою вперед, прямуючи до центра річки. І тоді… кайман ворухнувся! Точніше, сам по собі плазун лишався нерухомим, не опускаючись і не підіймаючись з води, не змінюючи осклянілого виразу очей, однак — він поплив слідом за піраньєю. Все, що підтверджувало рух плазуна, — це мініатюрні хвильки, котрі розходилися симетричними променями від напівзануреної у воду пащі.

— Що ти робиш? — шепнув я, підсівши до Айлтона.

— Виманюю його з корчів…

Від напруги на скронях, на потилиці та над верхньою губою гіда проступили мутні росинки поту.

— Для чого?

В очах бразильця проблиснули лукаві іскорки. Стерши вільною рукою краплі поту з лоба, він прошепотів:

— Скоро дізнаєшся.

Кайман плавно й розмірено плив за нашим суденцем, лишивши над водою лиш очі та ніздрі. Він скидався на підводний човен, що мчить у надводному положенні, виставивши над поверхнею командну рубку. Зрідка на віддалі двох метрів від голови проступали каламутні завихрення — результат роботи могутнього хвоста.

Менш ніж за хвилину ми винадили товстошкурого хижака зі сховку на відкриту воду.

А потім — все зупинилося…

Фабіо покинув гребти, лишивши весло у воді; Айлтон закляк, тримаючи перед собою жердину з піраньєю на кінці; кайман зачаївся, втупившись невидющим поглядом кудись за наші спини; здавалося, навіть річка застигла, боячись осквернити блюзнірським плюскотом хвиль таємничість моменту.

Виманюємо каймана ближче до середини річки

Гадаю, ви вже не раз передивлялись фотографії, і знаєте, чим усе закінчиться, тим самим позбавивши мене можливості закрутити інтригу в цьому розділі. Так чи інак спробуйте поставити себе на моє місце. Адже тоді, стоячи у повен зріст на хисткому суденці посеред тихого пантанальського плеса, з нібито флегматичним кайманом за бортом, з розплавленим сонячним диском, втиснутим у синє небо за спиною, я до останнього моменту не здогадувався, що зараз відбудеться.

Оскільки Фабіо знаходився ближче до крокодила, Айлтон подав йому знак і передав вудилище з рибою. Фазендейро без вагань прийняв жердину і випростався — він точно знав, що треба робити. Затим, за звичкою продовжуючи посміхатись, бразилець підсунув піранью під самісінький ніс рептилії. Крокодил нарешті показав, що він у грі: підняв голову і ледь-ледь роззяпив пащу. На якусь мить над поверхнею майнув зазубрений кінчик його хвоста, котрий однак відразу зник під водою…

Наступні події змінювали одна одну неймовірно швидко. Настільки швидко, що перш ніж я встиг зреагувати (цебто, злякатися), все вже закінчилося.

Спершу повітря пронизав ледь чутний виляск, приглушений товщею води. Затим пролунав гучніший сплеск — і двометрова туша каймана з шумом випорснула із води. Фабіо прудко рвонув руку вгору, не даючи рептилії схопити піранью, таким чином примусивши алігатора випинатися вище й вище. Дотягнувши до висоти мого зросту, плазун (так і не стуливши залишені без здобичі щелепи) важко шубовснув назад у річку, здійнявши брижі, що розхитали наш човен. Біле лускате черево промайнуло настільки близько, що здавалося — варто лиш нахилитися і простягнути руку, аби доторкнутися до холодної шкіри чудовиська. Огидні й маленькі (порівняно з тулубом) лапки з розчепіреними кігтями, безживно стирчали врізнобіч прямо на рівні мого живота.

Що я можу сказати… Якби було куди бігти, то я би побіг… На жаль (чи на щастя), діватися не було куди — човен розмірено покачувався на воді за тридцять метрів від найближчого острівця.

Відчувши, як кавалок чогось гарячого шугонув моїм тілом угору, вистріливши з живота і підперши аж під ніс, я перелякано присів. Мої товариші, які до цього перебували у сидячому положенні, втиснули голови в плечі, несвідомо відсунувшись до протилежного борту.

Завалившись назад у воду, крокодил проплив у кількох сантиметрах від човна, певно, задля погрози тримаючи ледь розтулену пащу над водою. Затим він відплив убік, однак незабаром, зробивши невелике коло, повернувся на вихідну позицію.

— Це… це що таке було? — пробелькотів я, намагаючись згладити приголомшене тремтіння голосу.

Фабіо аж сяяв, так йому було весело, від задоволення погладжуючи рукою живота. Айлтон іронічно відказав, навіть не повертаючись у мій бік:

— Це кайман, хлопці. Ви хіба не знали, що вони можуть вистрибувати із води?…

Я хотів бовкнути щось дошкульне у відповідь, але ошелешений вигук Алекса обірвав мене на півслові:

— Він повертається!

Покинута жердина лежала неподалік, і мертва піранья все ще стирчала над водою на висоті при-близно півметра. Побачивши, що кайман заліг у воді якраз під рибиною, Фабіо мерщій ухопив вудилище, готовий при першій потребі підняти піранью, аби вдруге примусити плазуна вискочити із води… За мить все повторилося вдруге!

Бразильці чимало разів повторяли описаний трюк з крокодилом. Знову і знову кайман ударяв під водою мускулястим хвостом, прямовисно злітав над водою, після чого, здіймаючи фонтани бризок, падав долічерева назад, у тьмяну й сколочену безодню Ріо Кларо. По-моєму, за той час, поки ми кружляли біля очеретяної заводі, плазун більше часу знаходився у повітрі, ніж у воді. Час від часу (певно, для того, щоб у рептилії не приглух інтерес до забавки), Фабіо дозволяв йому ум’яти піранью, притримуючи кінець жердини на досяжній висоті. Хватонувши наживку, крокодил залишався на місці, нікуди не плив і кілька секунд задоволено плямкав, із насолодою смакуючи свіженьку здобич.

Цікаво, що практично під час кожного стрибка кайман усвідомлював, що приманка вислизає з-під його носа. В таких випадках він завжди гепався у воду з роззявленою пащею. Одначе іноді він думав, що от-от дістане рибину. Тоді його щелепи блискавично змикалися, видаючи при цьому лункий звук, подібний до пістолетного пострілу. Коли це сталося вперше, я саме відвів погляд убік і не дивився на рептилію, оскільки мою увагу відвернуло підозріле форкання, що доносилося з-за корми. Я підвівся і, витягнувши шию, оглядав нерухоме плесо позаду човна; у цей самий час крокодил випорснув з води, і тут — бах! — повітрям прокотилось громоподібне ляскання. Я знову присів на днище, бентежно зиркаючи навсібіч.