— Що відбувається, Айлтоне?! — я вже майже кричу, бо нерви просто на межі. Зараз ще, на дай Боже, пристрелять, мов якого браконьєра.

— Ти про що?

— Хто стріляв?

Замість відповіді, ховаючи рукою просмішку, натураліст переклав мої слова для Фабіо, після чого вони вдвох із фазендейро уволю нареготались.

— Це знову він — кайман, — зрештою спокійно розтовкмачив провідник, тицьнувши пальцем на шпичасту мордяку, що висунулась із води перед черговим «польотом».

— Гід каже правду, — підтвердив Алекс, коли я недовірливо насупився.

— Чим? — питаю в Алі. — Чим він це зробив? — підозрюючи, що ці троглодити могли потайки змовитися з бразильцями і зараз усією ватагою розводять мене собі на потіху.

— Ротом, — вніс ясність мій товариш.

— Ну не задницею ж… — вставив свою репліку Лаврентій.

Незабаром я переконався, що мене не обманювали. Крокодил вкотре виплигнув за піраньєю, промахнувся і зімкнув порожні щелепи, видобувши навдивовижу хльосткий і різкий звук, відлуння якого застрягло між деревами на лівому березі.

Трохи перегодя, коли ми залишили місце для забав з крокодилами, я вдруге розчув, як хтось виразно, неприязно і сердито фуркає під правим бортом. Кинув погляд на сумирну водну гладінь, котра від низько навислих прибережних кущів видавалась мутно-зеленою, але не побачив нічого, окрім дивних розводів, подібних до тих, які залишає кинутий у воду камінь. Поки я зосереджено обводив поглядом зарості та поверхню ріки праворуч від плоскодонки, загадкові звуки долинули з лівого борту. Я прожогом кинувся на протилежний бік човна і встиг угледіти дві вусаті мордочки, котрі, запримітивши мене, блискавично зникли під водою.

— Хто це? — питаю.

— Видри, — коротко відповів Айлтон. — Гігантські річкові видри.

— Ти встиг їх помітити?

— Ні, але я впізнав їхнє чмихання.

Не встиг гід договорити, як гнівне пирхання пролунало у мене за спиною. Я рвучко обернувся, вхопивши краєм ока ті ж самі кумедні писки з маленькими округлими вушками, розташованими дуже низько на продовгуватій голові, широкими приплюснутими носами та білими мокрими вусами, котрі, мов голки наляканого дикобраза стирчали в різні боки. Зреагувавши на стрімкий поворот голови, обидва водних звіряти знову занурилися під воду, залишивши по собі концентричні розводи на застиглій поверхні Ріо Кларо.

Імпровізована гра в хованки тривала досить довго. Невідступні видри зринали щоразу в іншому місці, глипали на нас, помітно хмурячись і голосно втягуючи носом ворожі їм запахи, затим стовбурчили вуса і голосно «плювалися» в бік човна, висловлюючи так своє невдоволення небажаним візитерам. Однак щойно хтось із нас повертав до гризунів голову або ж наводив камеру, щоби зробити фото, тварини миттю зникали під водою.

— Мабуть, десь поряд нора з дитинчатами, — припустив провідник, — от вони й випливли на перехоплення. Хвилюються…

— Невже вони не бояться піраній? — я звів запитальний погляд на бразильця.

— Хто, видри? Якраз навпаки! Це піраньї тріпочуть перед видрами. Завдяки густій, щедро змазаній жиром шерсті, зубасті рибини не можуть прокусити видру до шкіри. Загалом кажучи, річкові видри — це найстрашніший ворог піраній в усій Бразилії. Піраньї — основний їхній харч.

«Воно й не дивно, — розібравшись, зметикнув я. — Створивши «ідеального» прісноводного хижака, природа просто не могла не витворити йому довершеного антидота».

Певний час видри супроводжували човен, коли-не-коли зринаючи за кормою, неначе два американські винищувачі, котрі ескортують важкий російський бомбардувальник, що залетів у повітряний простір країни-члена НАТО. Зрештою вони успішно випровадили нас за межі власних володінь. Наостанок звірятка пчихнули кілька разів (певно, на прощання) і, не ховаючись, попливли геть…

Насамкінець, аби завершити ту частину розділу, котра стосується забав із кайманами, я хочу розповісти одну абсолютно неймовірну історію, котра трапилась з нами під час повернення до фазенди.

Фабіо на повній швидкості вів плоскодонку вгору по течії, прямуючи до бухти, де мав залишити човен. Ми нікуди не завертали і більше ніде не зупинялися. До повної темряви було далеко, проте сонце стояло доволі низько і сутінки вже причаїлись за горизонтом. Тремтливі тіні від дерев на західному березі густішали й видовжувались.

За одним із вигинів ріки я розпізнав те місце, де ми дражнили двометрового каймана, примушуючи його стрибати над водою. Обводячи поглядом тісну затоку, затягнуту ряскою, водяними кущами та очеретом, я думав про те, що десь у цих корчах, певно, сидить зараз наш крокодил із черевом, битком набитим піраньями, і проводжає нас сповненим глибокої вдячності поглядом, подумки бажаючи всіх благ… Мої роздуми перервав кайман, котрий, розсікаючи, немов торпеда густу ряску, чимдуж мчав слідом за нашим човном. Несподівано на відстані тридцяти-сорока метрів від плоскодонки він зупинився, а потім… вистрибнув вертикально з води, виставивши на показ жовтувато-біле черево! Майже водночас неподалік вигулькнув ще один, котрий також підскочив у повітря і шубовснув униз. Фабіо не вимикав мотор, але трохи збавив ходу, аби ми могли подивитися на незбагненні вибрики рептилій. Раз за разом каймани злітали над поверхнею води, добросовісно тягнули морди ввись, смішно розчепірювали лапки, після чого важко падали на воду.

Проминувши бухту, фазендейро знову понісся вперед на повній швидкості. Айлтон жодним чином не прокоментував побачене.

Ось така от химерна історія. Мені важко зрозуміти, чим була спричинена чудернацька поведінка рептилій. Хай як це дивно звучить, але я підозрюю, що всі крокодили і бразильські каймани зокрема володіють доволі розвинутими засобами комунікації (якщо хочете — мовою), котрі дозволяють їм спілкуватись, обмінюючись достатньо складною інформацією. Якщо припустити, що це правда, виходить, що наш кайман, настрибавшись досхочу і отримавши в нагороду кілька апетитних піраній, поплив до своїх побратимів хвалитися і переказав їм щось на кшталт: «Чуваки, там якісь дивні створіння на смердючій бляшанці посеред річки роздають рибу. Практично задарма! Треба тільки трохи пострибати над водою». Звісно, після такої вражаючої оповіді каймани-побратими почали сильно заздрити своєму більш удачливому товаришеві, оскільки вискакувати з води значно легше й простіше, аніж ганятися за в’юнкими піраньями поміж корчів у мутній воді. Відтак, щойно зачувши наближення човна, вони помчали навперейми і взялися скакати над водою, мовляв, ми теж так можемо, дайте і нам трохи риби…

Це єдине, чим я можу пояснити незвичайні дії двох кайманів, що трапилися нам на зворотньому шляху.

— Зупини човен!

Айлтон неквапом обернувся обличчям до мене. Його фізіономія поки нічого не виражала. Він подумав, що не розчув.

— Зупини човен прямо тут, — чітко й розбірливо повторив я.

Провідник, все ще сумніваючись, чи зрозумів мене правильно, якось непевно смикнув Фабіо за плече і наказав вимкнути двигун. Відтак обидва бразильці здивовано витріщились на мене.

— Тобі чого? — стиха спитав Айлтон.

Плоскодонка якраз повзла по воді коло входу в бухту, де опівдні ми ловили піраній.

— Я хочу скупатися, — випалив я.

Гід вигнув угору ліву брову. Не знаю, що мав означати цей мімічний порух — здивування, пекучий осуд чи просто страх за моє психічне здоров’я, але то була єдина реакція Айлтона на мої слова. Після затяжної паузи він уточнив:

— Тут?

— Так, — мотнув я головою. — Я хочу скупатися з піраньями.

Після цієї заяви в усіх трьох моїх товаришів витягнулися обличчя.

— Для чого? — поспішив втрутитися Алекс. — Тобі нічого кращого не спало на думку?

— Для історії, — гордо відказав я.

— Для якої такої історії? Ти що, геть прибацаний?

— Нам потім тебе по частинах через кордон перевозити, чи що? — буркнув Дімон.