Затим бразилець розмотав найдовшу вудку і зачав неспішно нанизувати один з куснів на гачок. Лиш тоді я звернув увагу на те, що замість тонкої прозорої лески всі вудилища обладнані звичайнісінькими мотузками і шнурами; ні поплавків, ні спінінгових механізмів. За грузила правили самі гачки — криві, товсті і масивні, — дивлячись на які складалося враження, що ми збираємось ловити тигрових акул, а не двадцятисантиметрових рибинок.

— А в інші періоди вони небезпечні? Я маю на увазі для людей, — натужно мовив я.

— Піраньї?

— Ага.

— Залежно від ситуації тут усе може бути небезпечним, — розпливчасто відповів гід. — Спитай он у Фабіо. Йому є що повідати, особливо про перегін великих стад через річку, коли скотарям доводиться вибирати найстаршу і найслабкішу корову, робити на нещасній тварині безліч порізів ножем, після чого заганяти у воду нижче по течії. Приваблені запахом крові, піраньї кидаються на жертву. А тим часом решта стада спокійно перебирається на інший берег через брід, що розташований вище по течії.

Не припиняючи говорити, Айлтон замахнувся вудилищем над головою і закинув наживку якдалі від човна. Шматок яловичини, начеплений на великий гачок, миттєво зник під водою…

Далі все відбулося настільки швидко, що я навіть рота роззяпити не встиг. Не минуло й двох секунд, як гачок щось різко і брутально смикнуло (це було помітно по тому, як напружилося передпліччя провідника, а також по тому, як, натягнувшись, дзиґнула шворка, що правила йому за леску). А тоді — р-р-раз! — бразилець шарпонув руку вгору, і з надр Ріо Кларо в повітря злетів сріблястий злиток завдовжки з людську долоню. Коли ж я розтулив від несподіванки рота, перламутрова піранья з огидно вишкіреною пащекою, міцно тримаючись на гачку, шалено скакала по днищу плоскодонки, примушуючи мене й моїх товаришів поспішно відступити на ют.

Притиснувши рибину однією рукою, Айлтон іншою схопив її, міцно стикаючи пальці під зябрами лускатого живоїда. Піранья час від часу рвучко смикалася, пробуючи звільнитись. Відчувалося, що попри невеликі розміри, зубастик є напрочуд сильним створінням. Потому провідник витягнув з носа піраньї гачка і відклав вудку вбік. Не випускаючи хижачку, хлопець іншою рукою вхопив поцяткованого іржею ножа і, відтягнувши нижню губу вниз, продемонстрував нам зуби рибини. Стовпившись коло нього, ми схилилися над мокрим і лискучим зубастиком.

Нижня щелепа на кілька міліметрів виступала перед верхньою, що надавало рибині напрочуд агресивного виду. На обох щелепах виступали рівні ряди ідеально білих трикутних зубів, гостріших за лезо бритви. Однак найбільше мене приголомшили не зуби і щелепи, а очі піраньї. Чорні, мутні, ледь випуклі — вони справляли неприємне враження. Очі піраньї були хижі та злі.

Айлтон показує зуби у першої зловленої піраньї Ви ніколи не задумувались над тим, що очі у більшості риб та земноводних не виражають жодних емоцій? Це наче очі сліпців — холодні, закостенілі, незворушні. Бозна-чому вони нагадують мені зайвий елемент, випадково залишений еволюцією на риб’ячому тілі. Навіть акула, коли стулить натикану зубами пащу, виглядає цілком безневинним, можна навіть сказати, симпатичним створіннячком.

Зовсім інші очі у піраньї. У них є смисл. Каламутна чорнота випромінює щось більше, аніж банальні тваринячі інстинкти. Це очі холоднокровного безжального звіра, цілком свідомого і впевненого у своїй смертоносній силі, істоти, якій невідомий панічний страх жертви, істоти, котру переповнює лють, нестримна жага крові, притаманні досконалому хижаку. Навіть витягнута на повітря, у цілком ворожому для себе середовищі, з продірявленим ротом, позбавлена можливості рухатися, піранья люто клацала щелепами, з останніх сил намагаючись укусити ворога.

— Будьте обережні, знімаючи рибину з гачка, — перервав мої роздуми Айлтон, тим самим він дав сигнал до початку риболовного шабашу.

Ще кілька секунд наша четвірка, мов паралізована, витріщалася на холодну ікласту рибину. А тоді почалось. То був, певно, єдиний момент за весь час, проведений у Пантаналі, коли очі моїх супутників палали таким азартом і звірячим запалом.

— Ого! Оце то крутяк, Максе! Скажи? — горлав Саня.

— Я теж так хочу! Мерщій дайте мені вудку! — нетерпляче репетував Дімон.

Навіть Лаврентій забув усі свої фатальні болячки і, скинувши з себе похмуру дрімоту, висунув свіжу пропозицію:

— А давайте… давайте, хто перший зловить піранью! Га?! — кричав юрист, незграбно похитуючись посеред човна.

— Давай!… Максе, ану подай мені м’ясо, будь ласка…

Набравши у жменю кільканадцять шматків яловичини, я передав їх на ют, де розпаленілі хлопці вже розхапали вудки. Нашвидку розділивши між собою кусні соковитого м’яса, мої товариші взялися похапливо нанизувати наживку. Я не відставав від них.

За мить гачки полетіли у воду. Однак попервах нам не дуже щастило. Як і у випадку з Айлтоном, зубастики миттєво накинулися на м’ясо, хоча ще добрих п’ять хвилин нам не вдавалося підчепити і затягти до човна жодної піраньї. Кілька разів линви рвучко натягувались, але хижачки щоразу встигали зриватися з гачка ще до того, як ми витягали їх на поверхню. Скидалося на те, наче ми від нічого робити годуємо піраній свіжою яловичиною.

Та ось смуга невдач припинилась. Першому витягти сріблясту рибину з води пощастило Дмитрові. За n-им разом хлопець вдало закинув наживку — леску відразу повело, після чого Дімон звичним рухом затятого рибалки легенько підсік жертву. Линва продовжувала пересіпуватись, що безсумнівно засвідчувало: піранья міцно сіла на гачок. Дмитро різко задер руку вгору, одним махом висмикнувши лускатого хижака з води. Щоправда, через хвилювання та напругу хлопець трохи перестарався і не розрахував сили ривка. Впольований зубастик ракетою злетів у повітря, перемайнув через корму плоскодонки (я, Айлтон та Фабіо завбачливо попригинали голови) і ляпнув назад у воду ліворуч від човна.

— Йопересете! — сказав Дімон і скочив на ноги, небезпечно похиливши плоскодонку. Вудка вигиналась дугою, позначаючи, що піранья все ще на гачку.

Лаврентій та Алекс, не соромлячись, напустилися на друзяку, картаючи його за надмірне застосування сили. Дімон, на щастя, узяв себе в руки і на волання товаришів не зважав. Обережно підвівши рибину, яка люто колотилася на гачку, до борту, він за другим разом легким майстерним посмиком закинув її до човна.

Піранья виявилась просто гігантською, чи не вдвічі більшою за ту, котру впіймав Айлтон, і мала якийсь дивний фіолетовий відтінок, темніший біля голови і світліший ближче до хвоста. Не закриваючи озброєної смертоносними зубами пащі, вона раз за разом вигиналася і лунко ударяла хвостом об металеве днище, підлітаючи на 30-40 сантиметрів у повітря. Саня, Ларік і навіть Дімон, герой даного епізоду, знічено відсунулися до корми, тримаючись поодалік від хижачки.

Клята піранья скакала човном, наближаючись до мене. Я сидів на середній лавці, не ризикуючи переходити на корму. Я нутром відчував, що варто мені хоч на дециметр відсунутися назад, човен може втратити рівновагу і перекинутися. Надто багато народу — Дімон, Алі та Лаврентій — згуртувалося в кормовій частині плавзасобу. Один необережний рух, і всі ми шубовснемо у воду. А це вже, як то кажуть, ні разу не смішно.

Після одного зі стрибків піранья опинилась прямісінько біля мене. Набравши у груди побільше повітря, я незграбно відхилився, змістивши центр мас якомога ближче до носа човна, і наступив на неї ногою. Чорна підошва китайського кеда ковзала по слизькій лусці, мені доводилося щосили напружувати м’язи, аби рибина не шаснула з-під ноги.

— Знімай з гачка! — випалив Саня, втелющившись у мене виряченими очима. — Сам її знімай, — повторив він, тим самим повідомляючи, що ані у нього, ані в Дімона немає бажання стягувати піранью.

Я перевів розгублений погляд на провідника, мовчки просячи підтримку. Айлтон та Фабіо стояли на носі, намагаючись утримати рівновагу розхитаного суденця.