Едвард озирнувся й усміхнувся до мене, коли я перетнула поріг, але й далі награвав.

— Ласкаво просимо додому, — мовив він, наче сьогодні був зовсім звичайний день. Наче в будинку не зібралося дванадцять вурдалаків, заклопотаних різноманітними справами, а ще дюжина не розбрелася околицею. — Гарно сьогодні провели час із Чарлі?

— Так. Вибач, що нас не було так довго. Я трохи побігала крамницями, купуючи подарунки для Ренесми. Знаю, ми навряд чи бучно святкуватимемо, але… — я знизала плечима.

Куточки Едвардових вуст опустилися. Він урвав гру та крутнувся на стільці, обернувшись до мене всім тілом. Поклав мені руку на талію та притягнув мене ближче.

— Я ще про це зовсім не думав. Якщо ти хочеш, щоб ми влаштували свято…

— Ні, — обірвала я його. Внутрішньо я здригнулася на саму думку, що мені довелося б удавати більше оптимізму, ніж я силкувалася виявляти зараз. — Просто не хотіла, щоб свято минулося для неї зовсім без подарунків.

— Можна поглянути?

— Як схочеш. Це дрібничка.

Ренесма спала без задніх ніг, тихенько похропуючи мені в шию. Я їй заздрила. Було б непогано втекти від реальності — хоча б на декілька годин.

Я обережно намацала в сумочці оксамитову торбинку для коштовностей — так щоб не відкривати сумки до кінця, аби Едвард не побачив, скільки там у мене готівки.

— Я проїжджала повз, і око моє зачепилося за цю штучку у вітрині антикварної крамниці.

Я витрусила маленький золотий медальйон йому в долоню. Він був кругленький, і по краю мав викарбуваний орнамент — виноградну лозу. Едвард натиснув на крихітний замочок, і віко відскочило. Тут було місце для невеличкої світлини, а навпроти був напис французькою.

— Ти знаєш, що тут написано? — спитав він зміненим голосом — якимсь притихлим.

— Власник крамнички сказав, там написано щось на взірець «понад власне життя». Так чи ні?

— Так, усе вірно.

Він поглянув на мене — і в очах читалося питання. На мить я зустрілася з ним поглядом, а тоді вдала, наче мою увагу відвернув телевізор.

— Сподіваюся, їй сподобається, — пробурмотіла я.

— Звісно, сподобається, — легко погодився він, буденно, і я була певна, що з цієї секунди він знав: я щось від нього приховую. І ще я була певна, він досі й не здогадується, про що йдеться.

— Віднесімо її додому, — запропонував він, зводячись на ноги і пригортаючи мене за плечі.

Я повагалася.

— Що таке? — з притиском запитав він.

— Я хотіла трохи потренуватися з Емметом…

Цілий день я витратила на свою життєво важливу справу і почувалася так, наче відстала від графіку.

Еммет, який сидів на канапі поряд із Розалію і тримав у руках дистанційне управління, звів голову й очікувально вищирився.

— Чудово. Ліс давно пора прорідити.

Едвард хмуро поглянув спершу на Еммета, а тоді на мене.

— На це й завтра буде доволі часу, — мовив він.

— Не сміши мене, — вибухнула я. — У нас просто не може бути «доволі часу». Такий вислів у минулому. Мені слід багато чому навчитися, і…

Він урвав мене:

— Завтра.

І вираз його обличчя був таким, що навіть Еммет не сперечався.

Дивна річ, як важко мені було знову повернутися до рутини звичного життя — хоча насправді для мене воно ще не було звичним. Але, позбавлена і того крихітного проблиску надії, який я леліяла, я зовсім розкисла.

Я намагалася думати тільки про хороше. Були великі шанси на те, що дочка моя виживе, а з нею і Джейкоб. Наша маленька команда має триматися до кінця, якщо ми хочемо дати можливість Джейкобу та Ренесмі втекти. Так, стратегія, розроблена Алісою, мала шанси на успіх, тільки якщо ми готові до справжнього бою. Отож навіть це вже можна вважати невеличкою перемогою, адже за тисячу років ніхто ще ніколи не кидав виклику Волтурі.

Це не означає кінець світу. Просто кінець світу Калленів. Кінець для мене, кінець для Едварда.

Я віддавала перевагу такому формулюванню — принаймні його кінцівці. Без Едварда я більше не житиму; якщо він полишить цей світ, я полишу його слідом за ним.

Іноді я мимохіть міркувала, чи є у нас якась інша можливість. Я знала, що Едвард насправді в це не вірить, але ж вірить Карлайл. Сама я не могла цього уявити. З іншого боку, я не могла також уявити, що Едварда більше не існує — ніде, ніяк. Якби ми з ним могли десь опинитися разом, це був би щасливий кінець.

Отож мої будні тривали, хоча мені перетривати їх тепер було важче.

На Різдво ми навідалися до Чарлі — Едвард, Ренесма, Джейкоб і я. Вся Джейкобова зграя теж була тут, а ще Сем, Емілія та Сью. Так було приємно відчувати їхні величезні теплі тіла, туго напхані по кутках кімнати навколо слабенько прикрашеної ялинки (зразу було видно, коли Чарлі занудьгував і покинув її прикрашати), займаючи всі меблі в будинку Чарлі. Хто б сумнівався — вовкулак тільки надихала майбутня бійка, хай навіть вона відгонила самогубством. Іскри їхнього піднесення котилися будинком, мов електричний струм, і чудово приховували мій власний понурий настрій. Як завжди, Едвард виявився значно кращим актором, ніж я.

Ренесма мала на шиї медальйон, який я вручила їй на світанку, а в кишені її лежав mp3-плеєр, який їй подарував Едвард, — крихітна штучка, в пам’яті котрої могло зберігатися п’ять тисяч пісень, а зараз там були записані Едвардові улюблені. На зап’ястку її красувався химерного плетіння браслет — квілеутський варіант обручки на заручини. Побачивши його, Едвард скреготнув зубами, але мене той зовсім не схвилював.

Скоро, зовсім скоро я передам Ренесму Джейкобові, щоб вона була в безпеці. Як може мене стурбувати хоч який символ відданості, що на неї я так розраховую?

Едвард урятував свято ще й тим, що замовив подарунок і для Чарлі. Вчора його доставили (спецкур’єром за одну ніч), і Чарлі цілісінький ранок читав товстезну інструкцію з користування на радіолокаційну установку для рибальства.

Якщо зважити, як їли вовкулаки, схоже, Сью зготувала чудовий обід. Цікаво, що б сказав чужак про наше зібрання? Чи добре ми грали свої ролі? Чи визнає нас чужинець за щасливе коло друзів, які весело й звично насолоджуються святом?

Гадаю, і Едвард, і Джейкоб зітхнули, як і я, з полегшенням, коли нарешті прийшов час іти додому. Дивне було в мене відчуття: я змушена була витрачати енергію на людський маскарад, коли було так багато важливіших справ! Мені важко було зосередитися. Водночас це, либонь, була наша остання зустріч із Чарлі. Може, то було добре, що я внутрішньо так закам’яніла, аж навіть цього не усвідомлювала.

Я не бачилася з мамою з дня весілля, але насправді була навіть рада, що два роки тому ми роз’їхалися і почали помалу віддалятися одна від одної. Вона була занадто вразливою для мого світу. Чарлі був дужчим.

Може, він би навіть витримав прощання просто сьогодні, от тільки мені забракло духу.

У машині було дуже тихо; за вікном сіялася мжичка — дощ зі снігом. Ренесма сиділа в мене на колінах, граючись зі своїм медальйоном — відкривала й закривала його. Я дивилася на неї й прокручувала в голові слова, які би сказала Джейкобові просто зараз, якби не мала потреби приховувати їх від Едварда.

Якщо колись усе налагодиться і ви будете в безпеці, привези її до Чарлі. Розкажи йому, як міцно я його любила, як важко мені було розлучитися з ним, навіть коли моє людське життя закінчилося. Скажи йому, що він був найкращим батьком. Попроси його передати Рене, що її я любила теж, а ще — що я понад усе сподіваюся, вона буде щаслива та здорова…

Треба передати Джейкобові документи, перш ніж буде запізно. Ще я дам йому записку для Чарлі. І лист для Ренесми. Вона читатиме його, коли вже не буде мене, і дізнається сама, як міцно я її люблю.

Коли ми заїхали на газон, зовні будинок Калленів нічим не відрізнявся, але зсередини я чула якийсь невловимий шум. Безліч приглушених голосів водночас бурмотіли й ричали. У шумі вчувалася напруженість, проте водночас він звучав, як аргументована суперечка. Частіше за інших я вирізняла голоси Карлайла та Амуна.