Я хвильку поміркувала, покусуючи губу.

— Невже ви ніколи не бачили тут нікого такого, як я? Тобто чимось схожого на мене? Моя сестра набагато нижча за мене, і в неї чорне волосся, яке стирчить навсібіч…

— А Джей знайомий із вашою сестрою?

— Гадаю, так.

Макс хвильку над цим поміркував. Я всміхнулася до нього — й він хапнув ротом повітря.

— Знаєте, що я зроблю? Я задзвоню Джеєві й опишу вас. І нехай він сам вирішує.

Скільки знає цей Дж. Дженкс? Що йому скаже опис моєї зовнішності? Ця думка непокоїла мене.

— Моє прізвище Каллен, — повідомила я Максові, міркуючи, чи не забагато відкрила йому інформації. Аліса вже потроху почала мене дратувати. Невже мені аж так слід було діяти наосліп? Могла б вона мені хоч слівце шепнути…

— Каллен, запам’ятав.

Я спостерігала, як він набирає номер, і собі запам’ятовувала цифри. Що ж, якщо це не спрацює, я сама зателефоную Дж. Дженксові.

— Привіт, Джею, це Макс. Знаю, мені не слід дзвонити тобі за цим номером, хіба що у конче нагальній потребі…

«А була нагальна потреба?» — вчула я заледве розрізненні слова з трубки.

— Ну, не зовсім. Тут прийшла дівчина, яка хоче з тобою побачитися…

«Щось я не бачу тут жодної нагальної потреби. Чому ти не дотримався звичайної процедури?»

— Я не дотримався звичайної процедури, бо вона на вигляд і близько не звичайна…

«Вона з поліції?»

— Ні…

«Цього ти не можеш сказати напевне. Вона не схожа на одного з Кубаревих?…»

— Ні… Дозволь мені докінчити, о’кей? Вона каже, ти знайомий з її сестрою, щось таке.

«Маю сумніви. Яка вона з себе?»

— Вона… — очі його оцінювально метнулися з мого обличчя на черевики. — Ну, вона на вигляд — клята викапана супер-модель, ось яка вона… — (Я всміхнулася, і він мені підморгнув, а тоді повів далі). — Тіло м’язисте, мов кам’яне; сама бліда, як простирадло; темно-каштанове волосся сягає їй майже пояса; а ще їй не завадило б добряче виспатися… То як, упізнаєш?

«Ні, не впізнаю. Я не надто вдоволений, що твоя слабкість до жінок спонукала тебе…»

— Еге ж, маю я слабкість до гарненьких жінок, що тут такого? Вибач, що потурбував тебе, приятелю. Забудь про це.

— Ім’я, — прошепотіла я.

— О так, стривай! — мовив Макс. — Вона каже, її звуть Белла Каллен. Це тобі щось говорить?

На якусь мить запала мертва тиша, а тоді голос на тому кінці почав верещати, вживаючи такі слова, які нечасто почуєш на стоянках далекобійників. Вираз Максового обличчя цілком змінився — від жартів не лишилося і сліду, а вуста його побіліли.

— Але ж ти не питав! — загорлав Макс у відповідь, панікуючи.

Ще раз на хвильку запала тиша — Джей намагався взяти себе в руки.

«Вродлива й бліда?» — запитав Джей, трохи вспокоївшись.

— А хіба я зразу не так сказав?

Вродлива й бліда? Що знає цей чоловік про вампірів? Може, він і сам — один із нас? Я не була готова до такого протистояння. Я скреготнула зубами. Куди це Аліса мене втягнула?

Макс іще хвилину перечікував зливу лементу, лайки та вказівок, а тоді зиркнув на мене, і в очах його зблиснув заледве не страх.

— Але ж ти зазвичай приймаєш клієнтів із міста у четвер… О’кей, о’кей! Зараз усе влаштую.

Він згорнув телефон.

— То він згоден зі мною зустрітися? — весело запитала я.

Макс обпік мене очима:

— Ви могли би просто сказати, що ви — важливий клієнт.

— Я й сама цього не знала.

— Я гадав, може, ви — коп, — визнав він. — Правда, ви не схожі на копа. Але ви поводитеся дивно, а ще така вродлива!

Я стенула плечима.

— Наркоторгівля? — спробував угадати він.

— Хто, я?! — обурилась я.

— Еге ж. Чи ваш хлопець. Чи хтось іще.

— Ні, вибачайте. Я не прихильниця наркотиків, а мій чоловік тим більше. Скажи наркотикам ні і все таке.

Макс стиха вилаявся.

— Заміжня. За вами не вженешся.

Я всміхнулася.

— Мафія?

— Нє-а.

— Контрабанда діамантів?

— Я вас прошу! То ось із якими людьми ви зазвичай маєте справу, Максе! Може, вам слід пошукати іншу роботу?

Мушу визнати, я трошки розважилася. Мені ще не випадало спілкуватися з людьми, окрім Чарлі та Сью. І мене забавляло, як він губиться в здогадках. А ще було приємно, як легко мені втриматися від його вбивства.

— Ви просто мусили потрапити в халепу. Й велику халепу, — зауважив він.

— Не зовсім так.

— Так усі кажуть. Та кому ще потрібні фальшиві документи? І хто ладен заплатити за них ціну, яку заправить Джей? Хоча це не моя справа, — докинув він, а тоді ще раз пробурмотів «одружена».

Він дав мені незнайому адресу, а також усі необхідні вказівки, а тоді провів мою машину очима, в яких читалися підозра й жаль.

З цієї миті я була готова до будь-чого — тут пахло високо-технологічними забавками в стилі Джеймса Бонда. Отож я й подумала, що, може, Макс дав мені неправильну адресу, аби мене перевірити. А може, лігвисько було підпільним — наприклад, отам попід звичайною крамницею, що впиралася в зарослий деревами пагорб у милому родинному районі.

Я зарулила на невеличку стоянку й поглянула на вишукану табличку з написом «ДЖЕЙСОН СКОТТ, ПРАВНИК».

Офіс усередині був пофарбований у бежеві барви, до яких ледь-ледь домішувався салатний відтінок — він не тиснув і не впадав ув око. Тут і близько не пахло вампірами, отож я миттю розслабилася. Запах один — незнайомої людини. У стіну був умонтований великий акваріум, а за столом сиділа вродлива білява секретарка.

— Добридень, — привіталася вона. — Чим можу допомогти?

— Я прийшла побачитися з паном Скоттом.

— Вам призначено?

— Не зовсім.

Вона ледь помітно вдоволено всміхнулася.

— Боюся, вам доведеться зачекати. Чи не присядете ви, поки я…

«Ейприл! — квакнув чоловічий голос із телефону на столі. — Я незабаром очікую таку собі місіс Каллен».

Я всміхнулася та вказала на себе.

«Негайно проведи її до мене. Розумієш? І мені байдуже, які зустрічі через це злетять».

У голосі його вчувалося дещо більше, окрім нетерплячості. Стрес. Нервовість.

— Вона щойно прибула, — втулила Ейприл, тільки-но він дав їй змогу говорити.

«Що? Проведи її негайно! Чого ти чекаєш?»

— Миттю, пане Скотт! — вона скочила на ноги й повела мене через невеличкий коридор (руки її при цьому тремтіли), пропонуючи каву, чай тощо, тощо — чого я тільки забажаю.

— Будь ласка, — припросила вона мене у величний кабінет, оздоблений важким дерев’яним столом та цілою низкою грамот і дипломів на стінах.

— Зачини по собі двері, — звелів рипучий тенор.

Поки Ейприл швиденько втікала, я вивчала чоловіка за столом. Він був низенький, із помітною лисиною, віком близько п’ятдесяти п’ятьох, із черевцем. Червона шовкова краватка вирізнялася на тлі біло-синьої смугастої сорочки, а важкий темно-синій піджак висів на спинці крісла. Чоловік також тремтів і зблід до нездорового зеленкуватого кольору, а на чолі виступили краплі поту. Я майже навіч уявила, яка у нього виразка.

Джей прийшов до тями й на хистких ногах звівся з-за столу. Простягнув мені руку через стільницю.

— Місіс Каллен! Я нетямлюся з захвату.

Я перетнула кімнату й коротко потисла йому руку. Він скулився від дотику моєї холодної шкіри, але не схоже, щоб це його здивувало.

— Пане Дженкс… Чи ви надаєте перевагу імені Скотт?

Він знову здригнувся.

— Як забажаєте, ваша воля.

— Тоді, може, ви ліпше кличте мене Беллою, а я вас називатиму Джеєм?

— Як старі друзі, — погодився він, витираючи чоло шовковою хустинкою. Він жестом припросив мене сідати й усівся сам. — Дозвольте запитати, чи я нарешті маю честь познайомитися особисто з чарівною дружиною пана Джаспера?

Якусь секунду я зважувала відповідь. Отож чоловік цей знайомий був із Джаспером, а не з Алісою. Знав його — і боявся.

— Взагалі-то я — його невістка.

Він піджав вуста, наче відчайдушно намагався звести кінці докупи — точно як я.

— Сподіваюся, пан Джаспер при доброму здоров’ї? — обережно запитав він.