Ренесма всміхнулася — на щоках з’явились ямочки. В присутності Чарлі вона ніколи не балакала.

— Дітки, швидше тікайте з холоду. Де ж мій зять?

— Розважає друзів, — фиркнув Джейкоб. — Вам так пощастило, Чарлі, що ви зараз не з ними! Але більше я нічого не казатиму.

Чарлі зіщулився, а я легенько штовхнула Джейкоба попід нирку.

— Ай! — зойкнув Джейкоб. Ну, напевно, я гадала, що пхнула його легенько.

— Тату, якщо чесно, мені треба ще трошки побігати у справах…

Джейкоб метнув на мене погляд, але нічого не сказав.

— Запізнилася з різдвяними подарунками, Білко? Так, лише кілька днів зосталося.

— Еге ж, різдвяні покупки… — невміло збрехала я. Ось звідки запах порохів у повітрі! Чарлі, мабуть, подіставав старі новорічні прикраси.

— Не хвилюйся, Нессі, — прошепотів він їй на вухо. — Я тебе запрошу, якщо мама забуде влаштувати тобі свято.

Я закотила очі, але я і справді зовсім не думала про свята.

— Обід на столі, — гукнула Сью з кухні. — Рухайтесь сюди.

— Побачимося згодом, тату, — мовила я й обмінялася швидкими поглядами з Джейкобом. Навіть якщо він не втримається і подумає про нашу розмову поблизу Едварда, нічого конкретного він розголосити не зможе. Він і гадки не має, що я замислила.

Сідаючи в машину, я подумала про себе: щоправда, я й сама гадки не маю, що замислила.

Шосе було сльотавим і темним, але водіння більше не навіювало мені страху. Мої рефлекси чудово пасували до цього заняття, тож я заледве звертала увагу на дорогу. Головною турботою було не вельми перевищувати швидкість, аби не привертати уваги, коли я обганяла машини. Сьогодні я хотіла нарешті все з’ясувати, прояснити загадку, щоб знову взятися до життєво важливої справи: навчання. Я маю навчитися і захищати, і вбивати.

Я дедалі краще вправлялася зі щитом. Каті вже не було потреби мене особливо стимулювати — мені було неважко знайти привід, щоб відчути гнів (а саме він і був, як виявилося, ключовим почуттям), отож я здебільшого тренувалася з Зафриною. Вона була задоволена моїм прогресом: я вже здатна була відсувати щит заледве не на десять футів і більш ніж на хвилину, хоча задача ця неймовірно мене виснажувала. Сьогодні вранці вона спробувала з’ясувати, чи зможу я цілковито зняти з себе щит. Я гадки не мала, для чого це могло б знадобитися, але Зафрина вважала, що це додатково загартує мене — так спортсмени тренують не тільки м’язи на руках і ногах, а й на животі та спині. Якщо всі м’язи добре натреновані, ти здатен витиснути значно більшу вагу.

Проте мені ніяк не вдавалося. Тільки раз я на мить угледіла річку в джунглях, яку вона намагалася мені навіяти.

Але до того, що наближалося, слід було готуватися всебічно, і я боялася, що в нас лишилося заледве два тижні, а я, можливо, занедбала найважливіше. Сьогодні я надолужу свій прорахунок.

Напередодні я добре вивчила карту, отож без проблем знайшла адресу, яку не змогла відшукати в інтернеті, — адресу Дж. Дженкса. Другим кроком я перевірю Джейсона Дженкса за іншою адресою, ніж та, що залишила мені Аліса.

Без перебільшення можна було сказати, що околиця була вельми неприємною. Найнепримітніша з усіх Калленівських машин тут миттю впадала в око. На цій вулиці найкраще пасував би мій старий пікап-«шевроле». Колись, як я була людиною, я б уже позамикала дверцята та чкурнула звідсіля щонайшвидше. А зараз хіба що була трішки здивована. Я спробувала уявити Алісу на цій вулиці — й не змогла.

Будинки (всі триповерхові, всі вузенькі, всі похилені, наче їх причавило до землі барабанним стукотом дощу) були здебільшого старими будівлями, поділеними на наймані квартири. Важко було вгадати, якого кольору колись був облізлий тиньк на стінах. Все вилиняло до різних відтінків сірого. У кількох будинках на першому поверсі були заклади: брудний бар із зачорненими вікнами; крамничка «все для ворожок» — на вивісці ясніли дві неонові руки, а на дверях — карти тарó; салон татуювання; а ще — дитячий садок, де потрощені вікна трималися тільки на липкій стрічці. У жодній кімнаті не горіло світло, хоча надворі було так похмуро, що будь-яка людина воліла б увімкнути світло. Зоддалік до мене долинало бурмотіння людських голосів — схоже було на телевізор.

На вулиці мені трапилося кілька перехожих: двоє дибали під дощем у різних напрямках, а один сидів на низькому ґанку дешевої адвокатської контори з наглухо забитими вікнами, читав мокру газету й насвистував. На тлі загальної похмурої картини це насвистування видавалося занадто радісним.

Я настільки була заскочена безтурботним свистуном, що не одразу збагнула: занедбаний будинок містився за адресою, яку я саме й шукала. На цій напіврозваленій конторі не було номера, проте поряд на салоні татуювання зазначений був номер, який передував потрібному мені.

Я зупинилася біля тротуару й якусь секунду посиділа з увімкненим мотором. Я все одно збираюся стрибнути в цю помийну яму, але ж як це зробити, щоб не помітив свистун? Можу зупинитися на сусідній вулиці й повернутися сюди дворами… Але там може виявитися ще більше свідків. А якщо дахами? Чи достатньо вже стемніло для такої вилазки?

— Гей, леді! — покликав мене свистун.

Я опустила вікно, начебто не розчула його.

Чоловік відклав газету; тепер, коли я побачила його, одяг мене здивував. Попід довгим потертим плащем він був убраний якось занадто добре. Ні подиху вітерцю, який міг би донести до мене запах, але темно-червона сорочка вилискувала, мов шовк. Його кучеряве чорне волосся було кучматим і нечесаним, але смаглява шкіра — гладенькою й доглянутою, а зуби білими та рівними. Суперечність.

— Може, вам ліпше тут не паркуватися, леді, — мовив він. — Коли ви повернетеся, машини може не виявитися на місці.

— Дякую за застереження, — сказала я.

Я вимкнула двигун і вилізла з салону. Мабуть, приязний свистун зможе дати мені відповіді на питання швидше, ніж спроба вдертися до чужого помешкання. Я розгорнула велику сіру парасолю. Не те щоб я турбувалася через довгу кашемірову сукню, яка щільно облягала стан, — просто людина вчинила б саме так.

— Я декого шукаю, — заговорила я.

— А я і є дехто, — він усміхнувся. — Що я можу зробити для тебе, красунечко?

— А ви — Дж. Дженкс? — запитала я.

— О! — вигукнув він, і вираз його змінився з зацікавленого до співчутливого. Він звівся на ноги й окинув мене поглядом з-під примружених повік. — Для чого вам Джей?

— Це вже моя справа, — (тим паче, що я й сама гадки не мала). — А ви — Джей?

— Ні.

Довгу мить ми вивчали одне одного, і його гострі очі з ніг до голови окинули мене й мою бездоганну перлинно-сіру сукню. Нарешті погляд його зупинився на моєму обличчі.

— Ви не схожі на звичайну клієнтку.

— А я, мабуть і не звичайна, — визнала я. — Але мені справді потрібно побачитися з ним щонайшвидше.

— Навіть і не знаю, що робити… — зронив він.

— Скажіть, а як вас звати?

Він вишкірився:

— Макс.

— Приємно познайомитися, Максе. А тепер скажіть, що саме ви робите для звичайних клієнтів?

Усмішка миттю перетворилася на похмуру гримасу.

— Ну, зазвичай Джеєві клієнти й близько не схожі на вас. Такі як ви не опустяться до цієї контори. Вони марширують одразу в гарненький офіс у хмарочосі.

Я назвала йому ще й другу адресу, додавши в кінці знак питання.

— Так, адреса правильна, — він миттю став підозріливим. — А чого ж ви одразу не пішли туди?

— Але мені дали саме цю адресу — і зробила це вельми надійна людина.

— Якби ви замислили щось добре, ви б сюди не припхалися.

Я закопилила губи. Я ніколи не була гарною актрисою, але ж Аліса не лишила мені іншого вибору.

— А може, я й не замислила нічого доброго…

На Максовому обличчі з’явився вибачливий вираз.

— Послухайте, леді…

— Белла.

— Так. Белло… Бачте, я дуже ціную цю роботу. Джей платить мені чималі гроші просто за те, щоб я тинявся отут усенький день. Я хочу вам допомогти, справді хочу, але… Ви ж розумієте, що я кажу гіпотетично, правда? Чи не для преси, як ви там це називаєте… Але якщо я пущу до нього когось, хто може завдати йому шкоди, мене звільнять. Бачте, яка проблема?