— Я впевнена, він при чудовому здоров’ї. Наразі він узяв тривалу відпустку.

Це трохи притлумило Джеєве збентеження. Він кивнув сам до себе та приклав пальці до скронь.

— Вам слід було прийти безпосередньо до головного офісу — мої асистенти провели б вас просто до мене. Не довелося б користатися менш приязними каналами.

Я просто кивнула. Я й гадки не мала, чому Аліса дала мені адресу в тому гетто.

— Ну що ж, ви вже тут. Чим можу прислужитися?

— Документами, — сказала я, силкуючись додати у свій голос упевненості, наче знала, про що мова.

— Певна річ, — миттю погодився Джей. — Вам потрібні свідоцтво про народження, свідоцтво про смерть, посвідчення водія, паспорти, картки соціального страхування чи…?

Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Макс не збрехав ні на крихту.

А тоді усмішка моя розтанула. Аліса для чогось прислала мене сюди — я певна, щоб захистити Ренесму. Це був її останній мені подарунок. Єдина річ, якої, вона знала, я потребую.

А єдиною причиною, для чого Ренесмі могли би знадобитися фальшиві документи, була можлива втеча. А втікати їй довелося б, якби ми програли.

Якби ми з Едвардом тікали разом із нею, їй би не знадобилися документи просто зараз. Я була переконана, що Едвард точно знав, як роздобути — чи виготовити самому — потрібний документ, а ще, певна, знав шляхи, як можна обійтися й без документів. Ми б могли мчати з Ренесмою на руках тисячі миль поспіль. Ми б могли разом із нею переплисти океан.

Якби ми мали змогу захистити її.

А ще уся це таємничість — щоб Едвард не дізнався! Адже був чималий шанс, що коли він знатиме все, згодом про це знатиме й Аро. Якби ми програли, Аро, безперечно, спершу б отримав потрібну йому інформацію, а потім уже знищував Едварда.

Отож усе складалося, як я й підозрювала. Ми не мали шансів перемогти. Але нам треба зробити все можливе, щоб устигнути вбити Деметрі й дати Ренесмі шанс утекти.

Моє застигле серце лежало в грудях, як валун, — його вага причавлювала. Усі мої надії випарувалися, як туман на сонці. Мої очі звузилися.

Кому я можу доручити таку місію? Чарлі? Але ж він — просто беззахисна людина. Та й як мені передати йому Ренесму? Під час бійки його точно не буде поблизу. Отож лишається єдина особа. Та й, зрештою, завжди існувала тільки ця одна особа.

— Два свідоцтва про народження, два паспорти, одне посвідчення водія, — мовила я низьким напруженим голосом.

Якщо він і помітив зміну мого виразу обличчя, то вдав, що нічого не зауважив.

— На чиї імена?

— На імена Джейкоба… Вовксона. Та… Ванесси Вовксон.

(Мені здалося, що коротке «Нессі» цілком виправдане для імені «Ванесса». А Джейкоб нарегочеться з прізвища Вовксон).

Ручка швидко бігала по аркушу паперу.

— Які другі імена?

— Вигадайте щось непретензійне.

— Як скажете. Вік?

— Для чоловіка — двадцять сім років, для дівчинки — п’ять.

Джейкоб цілком може справити таке доросле враження. Він же ж просто чудовисько. А якщо зважити, як швидко росте Ренесма, мені краще зробити невеличкий запас. А він може бути її, скажімо, вітчимом…

— Мені потрібні світлини, якщо ви хочете готові документи, — зауважив Джей, перервавши мої думки. — Але пан Джаспер зазвичай любив усе доводити до пуття сам.

Ось чому Джей не відає, яка на вигляд Аліса!

— Стривайте, — мовила я.

Мені поталанило. У моєму гаманці було кілька родинних світлин, а серед них і така, що пасувала ідеально: Джейкоб стояв на ґанку, тримаючи Ренесму на руках. Ми зробили її місяць назад. Аліса ж дала мені це фото усього кількадень тому… О! Може, тут ідеться не про одинокий талан. Аліса знала, що в мене є така світлина. Може, їй навіть було якесь туманне видіння, що фото знадобиться, отож вона мені його й вручила.

— Ось.

Джей хвильку вивчав світлину.

— Ваша дочка дуже на вас схожа.

Я напружилася.

— Вона більше схожа на батька.

— Але батько — не цей чоловік, — він торкнувся Джейкобового обличчя.

Я звузила очі — й на лискучому чолі Джея знову виступили намистини поту.

— Ні. Він просто дуже близький друг родини.

— Перепрошую, — пробурмотів він, а ручка вже знову записувала. — Як швидко вам потрібні документи?

— За тиждень?

— Це термінове замовлення. Коштуватиме воно вдвічі… Пробачте! Я забув, до кого говорю.

Безсумнівно, він був знайомий із Джаспером.

— Просто назвіть суму.

Він завагався, чи варто її вимовляти вголос, хоча я була певна: якщо він мав справу з Джаспером, то знав точно, що ціна не має значення. Навіть якщо не брати до уваги величезних рахунків по всьому світу, відкритих на різні імена, в будинку кругом було поховано стільки готівки, що десяток років можна було би втримати на плаву невеличку країну; це нагадало мені, як Чарлі повсякчас тримає запас у сотню рибальських гачків у шухлядці в себе вдома. Маю сумніви, що хтось помітить зникнення невеличкої пачки, яку я прихопила сьогодні, готуючись до зустрічі.

Джей нашкрябав ціну на краєчку верхнього папірця з жовтого стосика.

Я спокійно кивнула. У мене при собі було більше. Я клацнула замком на сумці й відрахувала потрібну суму — у мене все було розкладено на купки по п’ять тисяч доларів, тож часу ця операція забрала небагато.

— Ось.

— Ах, Белло, вам не обов’язково було сплачувати всю суму просто зараз. Зазвичай ви платите половину, а другу половину — після виконання замовлення.

Я слабко всміхнулася.

— Але я довіряю вам, Джею. Крім того, потому як я отримаю документи, ви дістанете премію — в тому ж розмірі.

— Нема потреби, запевняю вас.

— Не хвилюйтеся, — (я вже не могла забрати гроші назад). — Отож зустрінемося наступного тижня тут о тій самій порі?

Він болісно поглянув на мене:

— Взагалі-то я віддаю перевагу, коли йдеться про такі справи, місцям, які не пов’язані з моїми різноманітними роботами.

— Певна річ. Я чиню зараз не зовсім так, як ви очікували.

— Я вже звик, що від родини Калленів варто очікувати будь-чого, — він скривився, але зовсім скоро опанував вираз свого обличчя. — Може, зустрінемося за тиждень о восьмій годині в «Пацифіко»? Це на озері Юніон, і до речі, там подають вишукані страви.

— Чудово.

Я, щоправда, не збиралася приєднуватися до його вечері. А якби схотіла, навряд чи йому б це сподобалося.

Я звелася на рівні ноги й іще раз потиснула йому руку. Цього разу він не здригнувся. Але на обличчі його ясно читалась якась нова тривога. Губи його були стяті, а спина напружена.

— Може, ви боїтеся, що не впораєтеся в строк? — запитала я.

— Що? — поглянув він на мене, заскочений моїм запитанням зненацька. — В строк? О ні, тут нема чого хвилюватися. Я обов’язково зроблю потрібні вам документи вчасно.

Було б непогано, якби Едвард стояв поряд — тоді б я напевно дізналася, чим же насправді так переймається Джей. Я зітхнула. Те, що в мене з’явилися секрети від Едварда, вже само було погано; а те, що мені зараз довелося з ним розлучитися, було взагалі нестерпно.

— Побачимося за тиждень.

РОЗДІЛ 34. ЗАЯВИ

Я вчула музику, перш ніж вилізла з машини. Едвард не сідав за піаніно з того вечора, коли поїхала Аліса. Захряснувши дверцята, я розрізнила музичний перехід, а тоді полилася моя колискова. Едвард ласкаво просив мене додому.

Повільно й обережно я витягнула з машини Ренесму, яка міцно спала, адже ми провели поза домівкою цілий день. Джейкоб залишився з Чарлі — сказав, що Сью підвезе його додому. Цікаво, чи то він намагався забити свою голову всілякими думками, які б витіснили загадку про вираз мого обличчя, коли я переступила поріг будинку Чарлі?

Тепер, повільно наближаючись до домівки Калленів, я усвідомила, що ще зранку поділяла надію та піднесення, які майже видимою аурою витали над великим білим будинком. Але тепер ці почуття були мені чужими.

Мені закортіло розплакатися, щойно я почула пісню, яку награвав для мене Едвард. Але я тримала себе в руках. Не хотіла, щоб він що-небудь запідозрив. У його голові я не полишу для Аро жодної зачіпки, якщо це залежатиме від мене.