Другого дня, надвечір, ми отаборилися на вершині невеликого пагорба, повз який тяглася наша дорога. З цього пагорба ми побачили красиву, родючу рівнину, на якій було розташоване місто Луу. Воно мало величезну, як на тубільне місто, площу: гадаю, що з прилеглими до нього приміськими краалями воно було не менше п’яти миль довкруж. В цих краалях розквартировувалися під час великих урочистостей війська, що прибували з віддалених околиць країни. За дві милі північніше від Луу височів пагорб, що мав вигляд підкови, з яким нам згодом довелося добре ознайомитися. Що й казати, місто було розташоване в прекрасній місцині. Широка річка, через яку було перекинуто кілька мостів, та сама, яку ми бачили зі схилу гір Цариці Савської, протікала повз головну королівську резиденцію і ділила її на дві частини. Оддалеки, десь за шістдесят або сімдесят миль, у рівному видолинку височіли три гори, розташовані у формі трикутника. На вершинах цих диких, крутих і неприступних скель лежав сніг, і за своїми обрисами вони сильно відрізнялися від гір Цариці Савської, схили яких були округлі й пологі.

Бачачи, що ми їх розглядаємо з великим інтересом, Інфадус сказав:

— Там, біля підніжжя цих гір, які ми називаємо “Троє чаклунів”, кінчається Велика Дорога.

— Чому ж саме там? — запитав я.

— Хто це може знати? — відповів старий воїн, знизуючи плечима. — У цих горах, — продовжував він, — багато печер, і між ними є глибокий колодязь. Туди-то мудрі люди в давні часи і відправлялися, щоб знайти те, за чим вони приходили до цієї країни. І там же, у Шатрі Смерті, ми ховаємо своїх королів.

— А навіщо приходили туди ці мудрі люди? — перебив я його нетерпляче.

— Цього я не знаю. Ви, мої повелителі, що спустилися сюди з далеких зірок, повинні це знати самі, — відповів Інфадус, кинувши на нас швидкий погляд.

Очевидно, він не хотів нам сказати всього, що знав.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Ми, жителі зірок, знаємо багато, чого не знаєте ви. Ось, наприклад, я чув, що мудрі люди далекого минулого відправлялися в ці гори за красивим яскравим камінням і жовтим залізом.

— Мій мудрий повелителю, — відповів він холодно. — У порівнянні з тобою я лише безрозсудна дитина, і тому мені не личить говорити про такі речі. Мій повелитель повинен поговорити про це зі старезною Гагулою, коли він буде в житлі короля, бо вона така ж мудра, як і мій повелитель.

Сказавши це, Інфадус пішов. Як тільки ми залишилися самі, я звернувся до своїх друзів і, вказуючи на віддалені гори, вигукнув:

— Он де знаходяться алмазні копальні царя Соломона!

Амбопа, що стояв біля сера Генрі й Гуда, почув ці слова. Я завважив, що останнім часом він став якийсь неуважливий і частенько впадав у задуму.

— Так, Макумазане, — кивнув він, звертаючись до мене зулуською, — алмази знаходяться там, і вони, звичайно, будуть ваші, бо ви, білі люди, дуже любите гроші і сяйливе каміння.

— Звідки ти знаєш, що алмази знаходяться в цих горах, Амбопо? — різко запитав я.

Мені не подобалася таємничість його поведінки і постійні недомовки.

Амбопа засміявся.

— Я бачив це сьогодні вночі уві сні, білі люди, — відповів він і, круто обернувшись, відійшов убік.

— Що наш чорний друг хотів сказати і що у нього на думці? — запитав сер Генрі. — Схоже на те, що він щось знає, але воліє мовчати. Між іншим, Квотермейне, чи не чув він від наших провідників чогось про мого… про мого брата?

— На жаль, нічого. Він розпитував про це всіх, з ким за цей час встиг заприязнитися, але йому казали, що в цій країні ніхто і ніколи не бачив жодної білої людини.

— Невже ви думаєте, що ваш брат міг сюди дістатися? — здивувався Гуд. — Адже ми самі потрапили сюди лише чудом. Окрім того, як би він знайшов дорогу, не маючи карти?

— Не знаю, — сказав сер Генрі, і обличчя його спохмурніло. — Але я гадаю, що все-таки його знайду.

Поки ми розмовляли, сонце поволі сідало за обрій, і раптом на землю впала пітьма. У цих широтах зовсім немає сутінків, тому і немає поступового, м’якого переходу від дня до ночі — день щезає так само раптово, як обривається життя після смерті. Сонце сіло, і весь світ занурився в темряву. Але невдовзі західна крайка неба посвітлішала і виплив повний місяць, заливши сріблястим мерехтливим сяйвом навколишній краєвид. Ми стояли, не маючи змоги ворухнутися, перед цією величною красою, що перед нею померкли навіть зірки, і серця наші, що спрямувалися увись, переповнилися благоговійним трепетом.

Життя моє було сповнене труднощів і клопотів, але є спогади, що наповнюють душу глибокою вдячністю Богові за те, що я пережив. Одна з цих митей — прекрасна місячна ніч на Землі Кукуанів.

Ці роздуми були перервані нашим чемним другом Інфадусом.

— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготовано житло. Місяць світить яскраво і освітлюватиме нам дорогу.

Всі зголосилися на це і не зволікаючи рушили в дорогу. Через якусь годину ми вже підійшли до міста Луу, яке видавалося величезним. Оточене тисячами сторожових багать, місто здавалося оперезаним величезним вогненним кільцем. Ми наблизилися до рову, через який було перекинуто підйомний міст, і почули брязкіт зброї й глухий окрик вартового. Інфадус проказав пароль, який я до ладу не розчув; варта, впізнавши свого начальника, вітала його, і ми увійшли до міста.

З півгодини ми йшли головною вулицею повз нескінченні ряди хатин, обплетених травою, поки Інфадус не зупинився біля невеликої купки будиночків, що оточували маленький двір, вимощений товченим вапняком.

Увійшовши в дворище, Інфадус оголосив, що ці “жалюгідні житла” призначені для нас. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно кращі, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній була дуже зручна постіль із духмяного різнотрав’я, накрита дубленою шкурою; тут же стояли великі глиняні глечики з водою. Ледве ми встигли вмитися, як кілька вродливих молодих жінок із глибоким уклоном подали нам вечерю: смажене м’ясо і печені маїсові коржики, красиво викладені на дерев’яних тарелях.

Ми усмак повечеряли, потім попросили перенести всі постелі в одну хатину, причому цей захід обережності викликав усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно утомлені довгою подорожжю, ми кинулися до постелей і поснули як немовлята.

Коли ми прокинулися, сонце підбилося вже височенько. Жінки-служки, без почуття зайвої соромливості, уже чекали в хатині, оскільки їм наказано було допомогти нам одягнутися, щоб іти на прийом до короля.

— Яке безглуздя! — бурчав Гуд. — Щоб одягти фланелеву сорочку і взути черевики, не треба надто багато часу. Послухайте, Квотермейне, попросіть їх принести мої штани.

Я вволив його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії вже віднесено до короля і що він чекає нас до себе під обід.

Попросивши нашу чарівну обслугу вийти, що їх неабияк здивувало і засмутило, ми стали готуватися до прийому.

Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву щоку, маючи намір зробити те ж саме з лівою, на якій красувалася густа борода, але ми умовили його нізащо її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, то ми лише як слід умилися і розчесали волосся. Золотаві локони сера Генрі сильно відросли і спадали на плечі, що іще більше робило його схожим на стародавнього данця. Моя ж сива щетина була принаймні на цілий дюйм довша, аніж я маю зазвичай.

Після снідання ми викурили по люлечці, і тут з’явився Інфадус і повідомив, що, коли наша згода, король Твала готовий нас прийняти.

Ми відповіли, що вважали б за краще піти до короля, коли сонце підіб’ється вище, бо ми ще украй натомлені таким довгим шляхом, і вигадали ще низку відмовок. Так завжди слід чинити з тубільцями: коли негайно відгукуєшся на їхні поклики, нашу ввічливість вони схильні сприймати як страх і раболіпство. Отож, хоч ми і прагнули побачити Твалу не менше, аніж він нас, ми все ж таки не квапилися і порпалися ще з годину у нашому багажі, відбираючи з-поміж мізерного запасу речей подарунки для короля і його наближених. Дари ці складалися з вінчестера бідолахи Вентфогеля і кількох низок намиста. Рушницю з набоями було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас в подарунок по такому намистові і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса і Амбопи, який ніс наші дари.