— Так чому ж, Інфадусе, народ не повалить його?

— О ні, повелителю, все ж таки він король, та і якби його убили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, те ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важче за ярмо Твали. Якби Імоту був живий або якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх немає вже з-поміж живих.

— Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? — запитав чийсь голос позаду.

Ми здивовано озирнулися, щоб подивитися, хто говорить. Це був Амбопа.

— Що ти хочеш сказати, хлопче? — запитав Інфадус. — І чому ти насмілюєшся говорити?

— Послухай, Інфадусе, — сказав Амбопа. — Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

— Атож.

— Розказували, що жінка із хлопчиком загинули в горах. Чи правда це?

— Правда.

— Гаразд. Але сталося інакше — і мати, і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із одним кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежать за горами, і дісталися нарешті землі, де теж є вода і ростуть трава і дерева.

— Звідки ти знаєш це?

— Слухай. Вони йшли все далі і далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовниче плем’я амазулу, споріднене з кукуанами. Серед цього племені вони і жили упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знов став блукальцем і пішов до країни чудес, де живуть білі люди, і там він ще багато років учився мудрості білих.

— Дивну історію ти розповідаєш, — недовірливо втрутився Інфадус.

— Довгі роки він провів там — був і слугою, і воїном, але в серці своєму беріг усе, що мати розповідала йому про його батьківщину. Він сушив голову, як би повернутися і побачити свій народ і будинок свого батька перш, ніж йому самому судилося померти. Багато років він чекав, і ось доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди відправилися в далеку мандрівку і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони подолали палючу пустелю, переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів, і зустрілися з тобою, о Інфадусе!

— Ти, мабуть, божевільний, інакше ти так не говорив би, — відповів старий воїн, уражений тим, що почув.

— Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брате мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

З цими словами він одним порухом зірвав пов’язку зі стегон і постав перед нами абсолютно голий.

— Поглянь-но сюди, — сказав він. — Чи знаєш ти, що це таке? — І він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її роззявленій пащі трохи вище стегна. Очі Інфадуса трохи не вилізли з очниць від подиву. Через мить він впав на коліна.

— Куум! Куум! Це син мого брата, це король!

— Хіба я не сказав тобі те ж саме, брате мого батька? Встань — я ще не король, але із твоєю допомогою і за допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду — спочатку земля закривавиться, але я додам, що проллється і її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, адже це з її намови убили мого батька і вигнали мою матір. А зараз, Інфадусе, вибирай. Чи побажаєш ти вкласти свою руку в мою і допомагати мені? Чи захочеш ти поділити зі мною небезпеки, які загрожують мені, і допомогти повалити тирана і вбивцю, чи не захочеш? Вибирай.

Старий замислився, поклавши на лоба руку. Потім він підвівся, наблизився до Амбопи або, точніше, Ігнозі, схилився перед ним у поклоні і торкнувся його руки:

— Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден вкласти мою долоню в твою і слугувати тобі до самої смерті. Коли ти був дитиною, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, щоб битися за тебе і за свободу.

— Ти добре сказав, Інфадусе! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною в країні після короля. Якщо мене чекає поразка, ти, ймовірно, теж загинеш, але твоя смерть і так не за горами. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти це блискуче каміння, ви одержите його стільки, скільки будете в змозі винести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, — що він не зовсім точно судить про англійців. Багатство — непогана штука, і, якщо воно нам судилося, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Проте від свого імені я хочу додати дещо. Мені завжди подобався Амбопа, і, щодо мене, я буду з ним поряд у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням помщуся на цьому злобному дияволі Твалі. А що скажете ви, Гуде, і ви, Квотермейне?

— Що ж, — озвався капітан, — ви можете йому передати, що бійка, безумовно, непогана штука і радує серце справжнього мужчини. Тому на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову — хай він дозволить мені ходити в штанах. Я переклав його відповідь.

— Дякую, друзі, — сказав Ігнозі, себто Амбопа. — А що скажеш ти, Макумазане? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, аніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, трохи замислившись.

— Амбопо, або Ігнозі, — відповів я статечно, — я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трохи боязка (тут Ігнозі посміхнувся), але, з іншого боку, я відданий своїм друзям, Ігнозі. Ти був відданий нам і поводився як справжній мужчина, і я не полишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на прожиток, отож я приймаю твою пропозицію щодо алмазів, якщо нам хоч колись вдасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, у пошуках зниклого брата Інкубу. Ти маєш допомогти нам знайти його.

— Я це зроблю, — відповідав Ігнозі. — Послухай, Інфадусе, — звернувся він до старого воїна, — заклинаю тебе священною змією, що обвилася навколо мого тіла, скажи мені: чи відомо тобі, щоб нога якої-небудь білої людини ступала на цю землю?

— Ні, Ігнозі.

— Якби білу людину бачили тут або чули про неї, ти знав би про це?

— Звичайно, знав би.

— Ти чуєш, Інкубу? — звернувся Ігнозі до сера Генрі. — Його тут не було.

— Так, так, — важко зітхнув сер Генрі. — Мабуть, йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отже, всі наші зусилля марні! Тож нехай справдиться Господня воля!

— Ну, а зараз до діла, — увірвав я його, щоб уникнути цієї сумної теми. — Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але у який спосіб ти здійсниш свій намір?

— Ще не знаю. Чи є у тебе який-небудь план, Інфадусе?

— Ігнозі, сине блискавки, — мовив його дядько, — сьогодні вночі буде великий танок і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох людей запанує горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танок закінчиться, я звернуся до декого з головних воєначальників, які, у свою чергу, якщо мені вдасться навернути їх на свій бік, говоритимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли на власні очі переконатися, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своєю орудою двадцять тисяч списів. А зараз я маю іти, щоб добре все обміркувати і підготуватися. Коли закінчиться танок, якщо доти ми залишимося живі, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в будь-якому разі нам випадає війна.

У цю мить наша нарада була перервана гучними вигуками, що сповіщали про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же ввійшли троє воїнів. Кожен ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

— Дари мого повелителя короля білим людям, що спустилися із зірок! — виголосив герольд, що супроводив їх.

— Ми дякуємо королю, — вклонився я. — Ідіть.