— Під час цієї війни я здибався з одним чоловіком, його називали “теуль”. Але два роки тому на смертному одрі він сказав мені, що раніше у нього було інше ім’я.

— Яке ім’я? — тихо запитала Лілі.

— Томас Вінґфілд.

Тепер вона у свою чергу голосно скрикнула і учепилася за паркан, щоб не впасти.

— Я вважала його мертвим упродовж вісімнадцяти років, — промовила Лілі, задихаючись. — Казали, що він потонув у морі…

— Так, я чув, що він потрапив у корабельну аварію, сеньйоро, але він уникнув смерті і опинився серед індіанців. Там він досяг небачених висот влади, і йому дали за дружину дочку імператора.

Тут я зупинився. Лілі сказала крижаним тоном:

— Продовжуйте, сер, я вас слухаю.

— Мій друг теуль брав участь в індіанській війні. Як чоловік однієї з принцес, він чесно і хоробро бився на боці індіанців. Нарешті місто, яке він захищав, було підкорене, його єдиний син був убитий, дружина його, принцеса, наклала на себе руки від горя, а сам він потрапив у полон і через деякий час теж помер.

— Сумна розповідь, сер, — промовила Лілі з коротким сміхом, схожим на ридання.

— Дуже сумна, сеньйоро, але вона ще не завершена. Перед смертю мій друг розповів мені дещо зі свого колишнього життя. Він був заручений з однією англійкою…

— Я знаю, продовжуйте!

— Він попрохав мене, коли я повернуся до Європи, знайти його наречену, якщо вона жива, і передати їй його останнє прохання.

— Яке прохання? — прошепотіла Лілі.

— Він просив сказати, що на сконі життя любив її так само сильно, як і в юності, і що він благає простити його за те, що він порушив клятву, яку обоє вони дали під старим буком.

— Сер! — закричала Лілі. — Що ви про це знаєте?

— Тільки те, що мені розповів мій друг, сеньйоро. Мій друг порушив свою клятву за дуже незвичайних обставин, — продовжував я. І ще він просив запитати, чи прощає вона і чи любить його, як і раніше, бо він любив її до самої смерті.

— А який сенс мертвому від мого прощення або зізнання? — запитала Лілі, придивляючись до мене ближче. — Хіба у мертвих є вуха, щоб чути, і очі, щоб бачити?

— Звідки я знаю, сеньйоро? Я тільки виконую доручення.

— А звідки я знаю, що ви справді виконуєте доручення? І взагалі, уся ця розповідь про індіанців і принцес дуже незвичайна. Вона скоріше скидається на ті дивовижні пригоди, які трапляються тільки в романах, а не в нашій буденній дійсності. Чим ви доведете справжність ваших слів? Є у вас такий доказ?

— Так, сеньйоро. Але тут надто темно, і ви не зможете його роздивитися.

— У такому разі ходімо зі мною, в будинку буде світліше. Вона обернулася до воріт і гукнула:

— Джоне! Джо-о-оне!

Їй відповів якийсь старий, і я упізнав голос одного зі слуг мого батька. Лілі щось сказала йому, а потім повела мене садовою доріжкою до парадного входу в будинок. Відчинивши двері своїм ключем, вона зробила мені знак пройти першим. За звичкою, не думаючи ні про що, я завернув до знайомої мені з дитинства вітальні, переступив, не зачепившись, через високий поріг і, діставшись у темряві до великого каміна, зупинився перед ним. Лілі уважно спостерігала за мною. Потім, роздмухавши вугілля, що іще жевріло в каміні, вона запалила маленьку свічку і поставила її на стіл біля вікна. Мені довелося зняти капелюха, але обличчя моє все ще залишалося в тіні.

— А зараз, сер, прошу вас показати ваш доказ.

Я зняв з пальця заповітного персня і подав Лілі. Вона сіла до столу, уважно роздивляючись його при свічці. І, поки вона сиділа так, я побачив, що вона й справді все ще дуже вродлива: час був милосердний до неї, хоча їй виповнилося вже тридцять вісім, і лише обличчя стало сумнішим. Я помітив також, що, хоча вона і прагнула не виказувати своїх почуттів, груди її почали дихати швидше, а рука затремтіла.

— Я вам вірю, — промовила вона нарешті. — Мені знайомий цей перстень, його носила ще моя мати. Багато років тому я дала його як запоруку любові одному хлопцеві. Я обіцяла стати його дружиною. Тепер я не сумніваюся, сер, в тому, що ви мені розповіли. Дякую вам за люб’язність — вам довелося для цього здолати чималий шлях. Так, сумна історія, дуже сумна! Але, прошу мені вибачити, я не можу вас залишити у цьому будинку, — я живу тут сама. Поблизу немає готелів, тому вас відведуть до мого брата, це недалеко. Окрім того, там ви побачите сестру свого покійного товариша, Мері Бозард, яка, безсумнівно, схоче почути розповідь про його дивні пригоди з ваших вуст. Я схилив голову і сказав:

— Спочатку, сеньйоро, я хотів би почути відповідь на останнє прохання мого покійного друга.

— Відповідати мертвим? Це глупство, сер! Гаразд, я відповім. Ми були далеко одне від одного, проте пам’ять про нього я берегла в серці і заради нього залишилася самотньою. Але він своє серце віддав якійсь дикунці, яка стала його дружиною і матір’ю його дітей. Тому я так відповім на прохання вашого покійного друга: я прощаю його, але від клятви, яку дала, відмовляюся відтепер назавжди, окрім того, постараюся забути своє почуття до нього, як це зробив він.

Я не міг говорити — смертельна втома оволоділа мною, утома і гіркота. Я узяв зі столу перстень і, надівши його на палець, пішов до дверей, кинувши останній погляд на жінку. Біля Порога я на мить зупинився, завагавшись, чи не сказати їй, хто я, але тут же вирішив, що коли вона не пробачила мертвого, то навряд чи вона зглянеться над живим.

Я вже переступив поріг, аж раптом позаду пролунало:

— Томасе, я все-таки відзвітую тобі за ті гроші, майно і землю, які ти мені довірив?

Уражений, я остовпів. Лілі поволі йшла до мене, розкривши обійми.

— Ох, дурненький! — прошепотіла вона. — Невже ти думав обдурити жіноче серце? Адже ти говорив про бук у нашому саду, ти так легко знайшов дорогу у цій темній кімнаті. Слухай: я прощаю твоєму другові порушену клятву, бо він чесно зізнався у всьому, адже чоловікові важко бути самотнім стільки років. І ще додам: я досі люблю його. Тільки я, мабуть, застара для любові, якої чекала так довго і вже не сподівалася дочекатися на цьому світі.

Так говорила Лілі, схлипуючи у мене на грудях, поки не затихла в моїх обіймах. Наші губи зустрілися.

Розділ XL

ЕПІЛОГ

Повість моя добігає кінця, і я радий, бо мені зараз писати дуже важко, так важко, що минулої зими я думав, що вже не зумію її завершити.

Якийсь час ми з Лілі сиділи мовчки у вітальні. Бурхлива радість та інші почуття, що переповнювали нас, заважали нам говорити. А потім в одному пориві, ми впали на коліна і подякували долі за те, що вона дозволила нам обом дожити до цієї надзвичайної зустрічі.

І тут у передпокої почувся якийсь шум, і до кімнати увійшла ошатна пані у супроводі поважного джентльмена і двох дітей, хлопчика і дівчинки. Це були моя сестра Мері, її чоловік Уїлфред Бозард та їхні діти — Роджер і Джоан. Упізнавши мене ще в саду, Лілі відразу послала по них старого Джона, шепнувши йому, що приїхала одна людина, яку вони всі будуть раді бачити, і вони поспішили з’явитися, навіть не підозрюючи, хто на них чекає.

Спочатку вони нічого не могли зрозуміти і здивовано видивлялися на чужоземця. Я справді неабияк змінився, та й світло було тьмяне.

— Мері! — заговорив я нарешті, — Мері, сестро, ти упізнаєш мене?

Голосно зойкнувши, вона кинулася мені в обійми і розридалася, як зробила б на її місці кожна жінка. А Уїлфред Бозард тим часом тримав мене за руку і чортихався від надміру почуттів. Тільки діти стояли, спідлоба дивлячись на мене і нічого не розуміючи. Я пригорнув до себе дівчинку. Зараз вона була дуже схожа на ту Мері, яку я знав колись. Я поцілував маленьку Джоан і сказав, що я її дядько, про якого їй, напевно, говорили, буцімто він помер давно. А потім ми всілися за стіл. Дивною здалася мені ця вечеря — усе було так незвично! А коли вона завершилася, я розпитав, як вони усі жили тут.

Мені розповіли, що увесь спадок, заповіданий мені моїм старим другом Фонсекою, прибув, як належить і неабияк примножився завдяки турботам Лілі. Вона майже нічого не витрачала на себе, вважаючи, що ці гроші їй віддані на збереження і не є її власністю. Коли чутки про мою загибель начебто підтвердилися, Мері успадкувала свою частку і придбала сусідні землі, а також ліс і маєток. Я сказав, що дарую їй ці землі, бо і без них у мене всякого добра більше ніж достатньо. Ці слова особливо розчулили її чоловіка. Бо хіба легко розлучатися з тим, що упродовж багатьох років звик вважати своєю власністю!