Пройшовши кількасот ярдів, ми опинилися біля огорожі, схожої на ту, яка оточувала наші хатини, але разів у п’ятдесят довшої, оскільки вона відокремлювала не менше шести чи семи акрів землі. При огорожі тяглася вервечка хатин, в яких жили дружини короля. Якраз навпроти головних воріт, в глибині величезної площі, стояла осібно досить велика споруда, — це була резиденція його величності. Всю решту площі заповнювали численні загони воїнів. їх було не менше семи-восьми тисяч. Коли ми проходили повз них, вони стояли незворушно, немов статуї. Важко передати словами, яким величним видовищем були ці війська, з пишними плюмажами, блискучими списами і залізними щитами, обтягнутими буйволовими шкурами. На вільній частині площі перед королівською будівлею стояло декілька помостів. Три з них ми зайняли за вказівкою Інфадуса, Амбопа став позаду нас, а сам Інфадус залишився при вході до житла короля.

На площі панувала мертва тиша. Більше десяти хвилин ми чекали виходу його величності й весь цей час відчували на собі погляди близько восьми тисяч воїнів. Зізнаюся: відчуття було не з приємних, але ми вдавали, що це нас не обходить. Нарешті двері великої будівлі відчинилися, і звідти вийшов чоловік гігантський на зріст, на плечах якого красувалася прекрасна коротка мантія з тигрових шкур; услід за ним ішов Скрагга і, як нам спершу здалося, висохла, зморшкувата, закутана в хутряний плащ мавпа. Гігант сів на один із помостів, за ним став Скрагга, а скоцюрблена мавпа поповзла рачки і всілася навпочіпки в тіні під навісом.

На площі панувало повне безгоміння.

Раптом гігант скинув з себе мантію і випростався на повен зріст. Це було справді страхітливе видовисько. У нього були потворно товсті губи, широкий плаский ніс і лише одне чорне око, яке палало злостиво, на місці ж другого ока зяяла діра. Ще зроду в житті мені не випадало бачити більш огидну, люту, зажерливу пику. На величезній голові гойдався султан із розкішного білого страусячого пір’я; груди його охоплювала блискуча кольчуга; навколо стегон і правого коліна висіли звичайні прикраси із білих буйволячих хвостів. На шиї цього страхітливого монстра було золоте намисто у вигляді товстого джгута, а на чолі тьмяно мерехтів величезний нешліфований діамант. У руці він тримав довгого, важкого списа. Ми відразу здогадалися, що це Твала.

Мовчання раптом увірвалося: король підняв догори свого списа. У відповідь на це вісім тисяч рук теж підняли свої списи і з восьми тисяч горлянок вирвався триразовий королівський салют: “Куум!” Здавалося, що від цього реву, який можна було порівняти лише з оглушливим гуркотом грому, здригнулася земля.

— Воїни, будьте покірні! — пропищав пронизливий тоненький голосок з-під навісу, де сиділа мавпа. — Це король!

— Це король! — прогриміла у відповідь тисячоголоса луна. — Будьте покірні, воїни, — це король!

Знову на площі запала мертва тиша.

Раптом один із воїнів, що стояв на лівому фланзі, випадково упустив щит, який, брязнувши, впав на вимощену вапняком площу.

Твала холодно зиркнув своїм єдиним оком в той бік, де стояв зляканий воїн.

— Гей ти, підійди-но сюди! — заревів він до порушника тиші. З лав вийшов гарний хлопець і став перед королем.

— Це ти упустив щит, незграбний пес? Це ти зганьбив мене перед гістьми із далеких зірок? Як ти посмів це зробити?

Хоч яка була темна шкіра бідного хлопця, ми побачили, що він зблід.

— О Телець Чорної Корови, — прошепотів юний воїн, — це сталося ненароком.

— Ну, то за цю випадковість ти повинен заплатити життям! Готуйся до смерті.

— Я лише бик короля! — помертвілими губами вимовив хлопець.

— Скрагга! — загримів король. — Покажи мені, як ти умієш володіти зброєю. Убий цього незграбного пса!

Із зловісною усмішкою Скрагга вийшов наперед і наставив свого списа. Бідолашна жертва стояла нерухомо, закривши обличчя руками. А ми в цю мить скам’яніли від жаху.

Скрагга змахнув списом і встромив його в груди хлопцеві; удар був такий потужний, що спис, прохромивши тіло наскрізь, вистромився на цілий фут між лопатками. Змахнувши руками, нещасний впав як підкошений. Гомін несхвалення, подібно до віддаленого гуркоту грому, прокотився зімкнутими рядами воїнів і завмер. Ми ще цілком не усвідомили весь жах цієї кривавої трагедії, аж тут сер Генрі зі страшними прокляттями схопився на ноги, але, приголомшений загальною безмовністю, опустився на своє місце.

— Чудовий удар, — вдоволено мовив король. — Приберіть його звідси!

Четверо вийшли з лав, забрали тіло убитого і винесли його геть з очей.

— Засипте криваві плями, засипте їх! — пропищав пронизливо голосок мавпоподібної істоти. — Король сказав своє слово, і вирок його здійснено!

З хатини вийшла дівчина із мискою, наповненою товченим вапняком, і густо посипала ним калюжі крові. Сер Генрі скаженів і ледве стримував обурення, що клекотіло в грудях. Ми ледве його заспокоїли.

— Заради Бога, сидіть тихо! — шепнув я йому. — Пам’ятайте, що від нашої стриманості залежить наше життя.

Сер Генрі з трудом опанував себе.

Поки прибирали сліди недавньої трагедії, Твала сидів мовчки, але, як тільки дівчина віддалилася, він звернувся до нас:

— Привіт вам, білі люди, що прийшли сюди невідомо звідки і навіщо!

— Привіт і тобі, Твало, королю кукуанів! — відповів я.

— Білі люди, звідки ви прийшли і що ви шукаєте в нашій країні?

— Ми спустилися із зірок, щоб подивитися на Землю Кукуанів. Не питай нас, як ми це зробили.

— Велику ж подорож ви здійснили, щоб поглянути на таку маленьку країну. А ось ця людина, — показав він на Амбопу, — теж спустилася із зірок?

— Так, і він, — не змигнув оком я. — На небесах теж є люди твого кольору шкіри. Але не питай нас про речі, які вищі за твоє розуміння, королю Твало!

— Ви, люди зірок, дуже зухвалі, — відповів Твала досить агресивно. — Не забувайте, що зірки далеко, а ви тут. А що як я зроблю з вами те саме, що з отим невдахою?

Я гучно розреготався, хоча мені було зовсім не до сміху.

— О королю! — мовив я. — Будь обережний, коли ступаєш по гарячому камінню босоніж, тримай меча за руків’я, щоб не поранити собі руки. Якщо хоч одна волосина впаде з моєї голови або з голови моїх друзів, тебе вразить смерть. Хіба твої люди, — продовжував я, показуючи на Інфадуса і мерзотника Скраггу, який в цей час витирав кров нещасного хлопця зі свого списа, — не розповіли тобі про нас? І чи бачив ти людину, подібну до нього? — І я вказав на Гуда, абсолютно упевнений в тому, що ніколи нічого схожого він не міг бачити.

— Справді, таких людей я ніколи не бачив, — відповів король.

— Хіба вони не говорили тобі, як ми вражаємо смертю здалека?

— Говорили, але я їм не вірю. Дай-но мені поглянути, як ви це робите. Он, поціль у одного з тих воїнів, — і він показав на протилежний бік площі, — і тоді я повірю.

— Ні, — відповів я, — ми не проливаємо безневинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина чимось завинила і заслуговує на таку кару. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати в твій крааль бика, і він впаде мертвим, перш ніж пробіжить двадцять кроків.

— Ні, — хижо вишкірив зуби король, — убий людину, і тоді я повірю.

— Гаразд, королю! Хай буде по-твоєму, — сказав я спокійно. — Пройдися площею до воріт крааля, і, перш ніж ти дійдеш туди, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу. (Треба сказати, що тої миті я із величезним задоволенням підстрелив би цього негідника.)

Почувши ці слова, Скрагга з криком жаху кинувся в хатину. Твала зверхньо зиркнув на мене і спохмурнів: моя пропозиція йому була явно не до душі.

— Хай приженуть молодого бика, — наказав він двом слугам.

Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.

— Тепер, — сказав я, звертаючись до сера Генрі, — стріляйте ви. Я хочу показати цьому негіднику, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.

Сер Генрі негайно ж узяв рушницю і звів курка.

— Сподіваюся, я не промахнуся, — сказав він, важко зітхнувши.