— Пощадіть його, о повелителі! — благально увірвав мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо з ним щось трапиться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно втрутився хлопець.

— Ви, може, думаєте, що ми не спроможні помститися? — продовжував я, не звертаючи ніякої уваги на його слова. — Заждіть, ви зараз переконаєтеся. Гей ти, нікчемний раб, — обернувся я до Амбопи, зобразивши лютий вираз на обличчі, — подай мені зачакловану палицю, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, показуючи на свій “експрес”.

Амбопа вмить розгадав мій намір і подав мені рушницю. Уперше в житті я побачив на його гордому обличчі щось схоже на усмішку.

— Ось вона, о повелителю повелителів! — подав він її з якнайпоштивішим уклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані сімдесяти ярдів від нас, і вирішив її застрелити.

— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним гуком?

— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.

— Однак я зроблю це, — заперечив я упевнено.

Старий воїн недовірливо посміхнувся.

— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — зауважив він.

Я підвів рушницю і прицілився. Антилопа була дуже маленька і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен в неї поцілити будь-що-будь. Тварина стояла абсолютно нерухомо. Глибоко вдихнувши, я спустив курок.

— Бум! Бум! — пролунав гучний постріл, і антилопа, беркицьнувшись у повітрі, впала на місці як підтята.

У тубільців вирвався крик жаху.

— Якщо ви бажаєте мати м’ясо, — сказав я байдуже, — підіть і принесіть її сюди.

Старий воїн зробив знак, і один із тубільців подався до скелі. Невдовзі він повернувся, несучи на плечах убиту тварину. Неабияк потішений, я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали рану, заподіяну кулею, з виразом забобонного страху і сум’яття.

— Ось бачите, — звернувся я до них, — я не говорю порожніх слів.

Природно, жоден із них не спромігся на відповідь.

— Проте, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, — продовжував я, — хай хтось із вас стане отам на скелі, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Запала мовчанка, яку увірвав син короля.

— Послухай, дядьку, — сказав він, — прошу тебе, піди і стань на скелю. Чаклунство може убити лише тварину, але не людину.

Проте старому воїнові пропозиція племінника геть не сподобалася, і він неабияк образився.

— Ні, ні! — сахнувся він. — Мої старі очі бачили достатньо. — І, звертаючись до своєї свити, він сказав: — Ці люди — чаклуни, і їх треба відвести до короля. А якщо хто з вас схоче випробувати чари чужоземців на собі, той може піти і стати на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна палиця.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих.

— Навіщо гаяти марно чарівну силу на наші мізерні тіла? — сказав один із тубільців, — Досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не спроможні на щось подібне.

— Ти кажеш правду, — зауважив старий воїн із величезним полегшенням, — це справді так! Слухайте, ви, діти зірок, володарі блискучого ока і рухомих зубів, ви, які управляєте громом і вбиваєте здалека! Я — Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей хлопець — Скрагга.

— Цей Скрагга трохи не відправив мене на той світ, — прошепотів Гуд[47].

— Скрагга, — продовжував урочисто Інфадус, — син Твали. Великий король Твала — чоловік тисячі дружин, глава і владика кубанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чарівництва, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

— У такому разі, — одказав я гордовито, — веди нас до Твали. Скільки можна розмовляти з підлеглими і слугами!

— Бажання ваше буде виконано, о повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш довгий. Ми прийшли сюди полювати і знаходимося в трьох днях шляху від житла короля. Будьте терплячі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

— Добре, — сказав я недбало. — Ми на час не зважаємо і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадусе, і ти, Скрагго! Не здумайте нас одурити! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки замислять щось лихе, ми про це дізнаємось, і помста наша буде жорстока! Ми володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що витікає з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, уб’є вас на місці, а ваша країна зазнає лиха. Його рухомі зуби вискочать і уп’ються у ваше тіло, і пожеруть не тільки вас, але і ваших дружин, і ваших дітей, а зачакловані трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито!

Цей застережливий монолог справив величезне враження, хоча навряд чи був потрібен, адже тубільці й без того були приголомшені нашими магічними талантами.

Старий воїн запобігливо схилився перед нами і пробелькотів: “Куум, куум”. Згодом я узнав, що це слово є вітанням, з яким кукуани звертаються тільки до короля і членів королівського роду. Потім він щось сказав своїм людям. Вони негайно ж схопили наші клунки, окрім зброї, до якої боялися доторкнутися, і навіть одяг Гуда, який був акуратно складений купкою на березі струмка. Побачивши це, капітан хотів його відняти, через що виникла затята суперечка між тубільцями і Гудом.

— Хай мій повелитель і володар прозорого ока не береться до своїх речей. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — волав Гуд англійською.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш заховати свої прекрасні білі ноги від очей своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра у нього надзвичайно біла.) Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на цю сценку, я ледве стримувався, щоб не розреготатися. Поки Гуд марно намагався щось пояснити, один із тубільців вже встиг ухопити одяг капітана і втекти.

— Прокляття! — гарчав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штаньми!

— Послухайте, Гуде, — усміхнувся сер Генрі, — так уже склалося, що в цій країні вам випала певна роль, отож ви повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів ви надягати вже не зможете. Відтепер вам належить красуватися тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з одним бакенбардом. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за дурисвітів. Мені дуже шкода, що вам доведеться ходити у такому вигляді, але я кажу це цілком серйозно, Гуде. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне щонайменша підозра, наше життя не варте буде й фартинга[48].

— Ви справді так думаєте? — похмуро запитав Гуд.

— Атож! Ваші “прекрасні білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі абсолютно правий, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте Богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він призвичаївся до свого дивного вигляду.

Розділ VIII

МИ ЗАВІТАЛИ ДО КРАЇНИ КУКУАНІВ

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, простувала в напрямку на північний захід. Інфадус і Скрагга супроводжували нас, а їхня свита віддалилася кроків на сто уперед.

— Скажи мені, Інфадусе, — звернувся я до нього по деякім часі. — Чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, яка пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не уміє споруджувати такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.