Довгий засміявся:

— Здається, ми станемо з вами друзями. Ну, пішли?

— А де машина? Знову за рогом?

— Не вгадали. Я не ризикнув їхати на ній по місту. Вона біля мого дому. А поки — прошу, — Довгий вказав на таксі, що стояло неподалік.

Через п’ятнадцять хвилин вони приїхали на вулицю Малишка. Довгий розрахувався з водієм, підвів Олексія до “Жигулей” синього кольору.

— Стривайте… — сказав Олексій. — У вас же біла була.

— Була… — зітхнув Довгий. — На днях розбив. А цю взяв у тестя. Тимчасово, поки свою відремонтую.

— Оце так. І він дав?

— Як бачте. Тесть в мене чисте золото. Ось ключі. Відчиняйте, а я на хвилинку збігаю додому.

З вікна парадного Довгий спостерігав за тим, як Олексій порається біля замка.

— Сідайте за кермо, — сказав Олексій, коли Довгий підійшов.

— Ні-ні… В місті — ні… Ви ж чули про мою машину. Ще й цю розіб’ю. Я поки що водій поганенький. За місто виїдемо — тоді…

— Так будете боятися — ніколи не навчитесь.

— Не все відразу, — відповів Довгий, сідаючи поруч з Олексієм. — Їдемо в бік Лісового масиву. Там я покажу.

Олексій вів машину із задоволенням. Опустив захисний козирок: вечірнє сонце сліпило очі. Ех, йому б такий “Жигуль”! Махнули б куди-небудь з Катькою. Олексій уявив, як здивувалася б дівчина, побачивши його за кермом такого лімузина. Щастить же декому. Одну машину розбив — будь ласка, на тобі другу. І звідки в людей такі гроші?

— Зверніть сюди, — вказав Довгий на дорогу, що вела до лісу.

— Ви що, тут вчитися збираєтесь? — посміхнувся Олексій. — Всі дерева позбиваєте.

— Тут неподалік є чудова місцинка… Справжній автодром.

Вони проїхали з кілометр. Попереду на вузькій лісовій дорозі з’явилася червона “Лада”. Розминутися не можна. Олексій зупинився. “Лада” теж. З неї вийшов лисий здоровань.

— Приїхали, — сказав він, відчиняючи дверцята з боку Олексія.

— Не зрозумів… У чому справа? — запитав Олексій.

— Поясни йому, Довгий.

— Справа в тому, — почав Довгий, — що цю машину я взяв не у тестя…

— А де? — з великим запізненням Олексій почав здогадуватися, що скочив у якусь халепу.

— Ніде. Тобто на вулиці. Вона чужа.

— Чужа? Виходить, ми її вкрали?!

— Саме так. Тільки не “ми”, а ви, — Довгий вказав пальцем на Олексія. — Боб, він, здається, нарешті допетрав.

Олексій перевів погляд на Боба, спробував встати. Боб штовхнув його назад на сидіння.

— Не так різко, приятель. Я ще не все сказав.

— Сволото! — Олексій вдарив здорованя ногою в живіт, вискочив з машини й кинувся тікати.

Боб швидко наздогнав його, підніжкою збив на землю, навалився.

— Сволото… — хрипів Олексій. — Пусти…

— Яке бурхливе знайомство, — сказав Боб насмішкувато. — Будеш паїнькою?

— Буду… — видавив з себе Олексій. — Пусти.

Боб встав, ривком підняв Олексія.

— Ще не знаєш, про що піде мова, а брикаєшся, — простягнув Олексієві пачку грошей. — Тут п’ять сотень, — підморгнув. — І всі твої. Непогано? За якісь півгодини.

Олексій відвернувся.

— Пішов ти…

— В тебе все одно немає іншого виходу.

— Погрожуєш?

— Попереджаю, дурнику, — Боб дістав з бічної кишені піджака фотографії, показав Олексію. На них Олексій був знятий біля “Жигулей” у той момент, коли відкривав дверцята і вже сидів за кермом. Чітко були видні номерні знаки машини.

— До відома, так би мовити, — дійшов до свідомості Олексія голос здорованя. — Ця машина, між іншим, у розшуку, а вкрав її ти. Ну як?

— Що ж, в міліцію їх потягнеш? — кивнув Олексій на фотографії.

— Навіщо тягти? Пошта в нас працює добре. Та сподіваюсь, до цього справа не дійде? І ще затям: руки в мене довгі, я й до Катьки твоєї доберусь, якщо виникне потреба.

Олексій здригнувся.

— Не тремти, — сказав Боб. — Це я так, для профілактики. Тримай, — він знову простягнув пачку. — Заробив. І за кожну машину — стільки ж. Добряче помізкуй. Риск мінімальний, а гроші — сам бачиш.

Олексій деякий час тупо дивився на пачку, потім узяв її і сунув у кишеню.

— Здрастуйте, — сказав Іконников, подаючи руку.

— Добрий день, — Дмитрієв знехотя потис її. — Прошу, — вказав на стілець.

Коли вони влаштувалися, — старший лейтенант за столом, спиною до вікна, Іконников навпроти, — Дмитрієв запитально глянув на директора автомагазину.

— Слухаю вас.

— Знаєте, я весь цей час не знаходив собі місця, — почав Іконников, зчепивши пальці. — Мені здалося… ні, я побачив, що ви з недовірою…

з великою недовірою сприйняли мої слова. Адже так?— директор пильно глянув на старшого лейтенанта, намагаючись зрозуміти, як той реагує на його слова. Та обличчя Дмитрієва відображало лише ввічливу увагу.

— Ну от… — сказав Іконников таким тоном, наче переконався в своїх припущеннях. — Я все намагався зрозуміти, в чому причина цієї недовіри, я б навіть сказав — упередженості.

— Хіба ваша совість неспокійна? — не витримав Дмитрієв. — Чи вам не все одно, як я до вас ставлюсь?

— Звичайно, ні, — посміхнувся Іконников. — Якби ви були, так би мовити, звичайним смертним — інша справа. Але ви працівник міліції, і невірне витлумачення мотивів моїх вчинків саме вами може накликати на мене великі клопоти. Ви ж добре знаєте, як може дехто зрозуміти увагу міліції до торгового працівника.

— Хто це “дехто”?

— Звісно, моє начальство. Я чесно працюю ось уже десять років на цій невдячній, прямо скажемо, посаді. План постійно перевиконую. Хочуть до ордена представляти. Але в кожної людини є недоброзичливці. Варто їм дізнатися про те, що мною зацікавилася міліція… ви розумієте? Підуть різні плітки… Це неодмінно позначиться на моїй репутації. От і приїхав до вас, щоб з’ясувати всі непорозуміння.

— Про які непорозуміння ви говорите? — звів брови Дмитрієв.

— Давайте не будемо грати в піжмурки, товаришу старший лейтенант, — спохмурнів Іконников. — Сподіваюся, ви не вважаєте мене ідіотом? Адже ви шукали вкрадену машину. І прийшли до мене? Чому? Відповідь ясна: тому що ви мене запідозрили. Через оту кляту решітку, щоб її… Я пред’явив вам техпаспорт автомобіля, ви переконалися, що документ справжній. Однак підозра ваша не розвіялася, навпаки, зміцніла: причиною послужила довідка-рахунок, яку ви, звичайно ж, переглянули і по сумі, що в ній проставлена, дійшли висновку, що я купив биту машину… — Іконников скинув очі на старшого лейтенанта.

— Я слухаю, слухаю.

— Ну, от. Я над усім цим багато думав і зрозумів, що через оцю злощасну довідку-рахунок ви могли пройнятися до мене ще більшою недовірою, почнете перевіряти, витратите безліч дорогоцінного часу на з’ясування обставин, про які я можу розповісти вам за дві хвилини.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Не треба іронізувати. Я не буду кривити душею і запевняти вас, що саме піклування про ваш службовий час привело мене сюди. Ні, я передусім думав про себе. Скажіть, — примружився Іконников, — тільки відверто: адже ви не повірили, що мою машину вкрали? Ви вважаєте, що я сам її кудись подів, адже так?

Дмитрієв мимоволі всміхнувся такій наполегливості, але відразу став серйозним:

— Якщо дозволите, я буду говорити лише те, що вважаю за потрібне.

— Значить, правда… — підвів підсумок Іконников. — Ось бачите.

Він ніби дорікав Дмитрієву за недовірливість, усім своїм виглядом демонструючи, як це несправедливо.

— Даремно ви так засмучуєтесь, — зазначив Дмитрієв. — Я не збираюся пред’являти вам ніяких претензій і виявляти до вас, як ви кажете, пильну увагу. Ви цікавите мене лише як власник машини, яку вкрали, тобто як потерпілий, не більше. Але не стану приховувати, що сума в довідці-рахунку навела мене на певні роздуми. І якщо ви вже прийшли, давайте разом розберемося в цьому питанні, — Дмитрієв дістав зі столу чисті бланки протоколів, ручку. — Подальшу нашу бесіду я занесу в протокол. Не заперечуєте?

— Заперечую! — ображено сказав Іконников. — При чому тут протокол? І вся ця офіційність? Я прийшов до вас по-людськи, сам прийшов, а не за викликом.