По дорозі до райвідділу старший лейтенант ламав голову над цим кросвордом. Перед тим, як піднятися до начальства на доповідь, зайшов у чергову частину поцікавитися оперативною обстановкою.

— Поки тихо, — сказав черговий. — Лише одна заява про викрадення машини.

— Коли поступила заява? — запитав Дмитрієв, відчувши незрозуміле хвилювання.

— Десь годину тому.

— Від кого?

Черговий підсунув Дмитрієву книгу реєстрації, відкреслив нігтем останній рядок. Старший лейтенант прочитав: “П.Р.Іконников”.

***

— Товаришу!

Олексій обернувся і запитально глянув на високого худого незнайомця в окулярах і з фотоапаратом на шиї.

— Ви мене?

— Так-так, — сказав незнайомець, — вас. Ви часом не водій?

— Ну, водій. А що?

— І права є?

— А ви що, інспектор ДАІ? — Олексій не дуже доброзичливо зміряв незнайомця поглядом.

— Не ображайтесь. Для мене це важливо. Розумієте, недавно машину купив, а водити як слід не навчився. Ви ж знаєте, як на курсах вчать — гроші тільки беруть…

— Ну, а я при чому?

— Ні при чому, звісно, просто я хотів попросити вас… як би це сказати… допомогти мені в оволодінні водійською майстерністю, — помітивши незадоволення Олексія, Довгий поспішив додати: — Не безкоштовно, звичайно.

Олексій хмикнув:

— І скільки ж?

— Ну-у… як на курсах — по п’ятірці за годину.

— Е, ні. За “півника” нехай вас на курсах і вчать.

Ледь помітна посмішка скривила тонкі губи незнайомця:

— Ваша ціна?

— По червінцю. Згода?

— Нехай буде по-вашому. Ось задаток, — Довгий простягнув двадцять карбованців. — Одразу й почнемо, не заперечуєте?

— Ну, що ж… — Олексій взяв гроші. — А машина ваша де?

— Там, за рогом, — показав Довгий.

Вони підійшли до новеньких білих “Жигулей”. Довгий дістав з кишені ключі.

— Знаєте що, ви поки відкрийте, а я в магазин за сигаретами.

— Довіряєте?

— Чому це вас дивує?

— В перший раз бачимось.

— Людям треба вірити, — посміхнувся Довгий.

“Дивак, — подивився йому вслід Олексій. — Інтелігентик. Вони всі такі. Лопухи. Ну та біс з ним. Головне — щодня по двадцятці вільно зможу зашибати!”

Довгий спостерігав за Олексієм через вітрину магазину. Взяв фотоапарат, кілька разів сфотографував, як Олексій відчиняє дверцята, як сідає за кермо.

— Щось ключ туго входить у замок, — сказав Олексій, коли Довгий повернувся.

— Машина нова, замок ще не розпрацьований.

— Ну, що, поїхали? — Олексій жестом запросив Довгого на місце водія.

— Ні-ні, в місті я боюсь… Стільки машин, такий пожвавлений рух…

— Тільки в місті й навчатися треба! — Олексій так розсердився, що готовий був уже віддати цьому типові його гроші. Він, бачте, боїться! З таким учнем ще в історію влетиш. — Не по полю ж ви збираєтесь їздити, чорт забирай!

Відчувши зміну в настрої Олексія, Довгий притис руки до грудей:

— Не сердьтесь, прошу вас… Я навіть передачі не вмію включати. Нервую страшенно. Від кожного міліціонера сахаюсь. Я поки що за вами поспостерігаю, повчуся…

— Як хочете… — Олексій сів за кермо, і “Жигулі” помчали міськими вулицями.

— Хороша машина, — сказав Олексій.

— Нічого.

— Я взагалі на вантажівці працюю. Важкувато все ж таки. А тут прямо відпочиваєш.

Десь далеко почувся звук “сирени”. Він поступово посилювався. Довгий занепокоєно озирнувся, засовався.

— Що там? — запитав Олексій.

— Біс його знає. Будь ласка, зупиніться он біля того магазину. — Я сигарети так і не купив. Черга була.

“Жигулі” пригальмували. Довгий зник за дверима. По вулиці пронеслася карета “швидкої допомоги”…

***

— Це якесь непорозуміння, чесне слово!

Хирлявий молодик років двадцяти ледве не плакав.

— Я не збирався викрадати ніяку машину!

— Але ж викрали, — сказав Дмитрієв. Він вже більше години згаяв із цим впертим парубійком, якого працівники Державтоінспекції витягли з-за керма чужої машини і який все одно намагається заперечувати очевидне.

— Я не думав, що так вийде, чесне слово!

— Цікаво. А про що ж ви думали, сідаючи за кермо чужої машини?

— Так зовсім не чужої!

— Щось я не зрозумію вас, — втомлено зітхнув Дмитрієв. — У вас що, є документи на цю машину?

Він запитав про це лише для того, щоб показати викрадачу, наскільки абсурдна зайнята ним позиція. Звичайно, ніяких документів у нього не було і бути не могло. Власник “Жигулей” вийшов з магазину, біля якого легковажно залишив “на хвилинку” відчинену машину, буквально відразу після того, як вона зникла, і негайно подзвонив у міліцію. Всім постам ДАІ була дана орієнтировка, і через півгодини викрадача затримали в іншому кінці міста. І він ще намагається відкараскатись. Просто смішно.

— В мене, звичайно, немає… — промимрив хлопець.

— Ось бачите.

— Але вони були у власника!

— Я це й без вас знаю.

— Так власник же зі мною їхав!

— З глузду можна з’їхати, — Дмитрієв потер скроні. — Що за дурниці! Як це він міг їхати з вами і водночас дзвонити по телефону в міліцію про викрадення машини?

— Дзвонив? — закліпав повіками хлопець, і Дмитрієв міг би присягнутися, що той говорить цілком щиро. — Тепер уже я нічого не розумію. Він нікуди не дзвонив, він весь час у машині сидів!

— Ну, гаразд. Гаразд. Чортівня якась. І куди ж він подівся, цей ваш власник?

— Втік… — розгублено мовив хлопець, і сам розуміючи, як це безглуздо звучить.

Старший лейтенант посміхнувся, похитав головою.

— Ви мені не вірите… — Хлопець провів долонями по обличчю. — Ну, звичайно… Я б і сам не повірив у таке. Ах, дурень! Осел! Він мене надув, як останнього кретина!

— Давайте по порядку. Хто він? Як виглядає? Яким чином “надув”?

Хлопець розповів, як у магазині до нього підійшов білявий незнайомець і попросив відвезти його додому на його ж машині, бо він трохи випив і боїться на інспектора нарватися.

— Обіцяв червінець. Ну, я й погодився. На вулиці ми підійшли до “Жигулей”. Дверцята були відкриті. Я взяв у нього ключ, сів за кермо, завів двигун і поїхав.

Все це виглядало досить вірогідно.

— Він сказав, куди його везти?

— Так. На Лісний масив, вулиця Шолом-Алейхема.

— Гаразд. Припустимо, все так і було. А чому не зупинилися відразу після того, як він вискочив?

— Я не зрозумів, у чому справа. Спочатку подумав, що дверцята були не причинені, а він під градусом, не помітив, ось на повороті й випав. А позаду вже міліція їхала. Злякався. Відповідати ж мені, бо я за кермом.

— Ви з ним про щось говорили? Ну, коли їхали?

— Він мою адресу спитав, сказав, що в гості якось зайде з пляшкою, хотів віддячити. Що мені тепер буде? — Хлопець з тривогою глянув на Дмитрієва.

— Стаття 215 КК, до двох років позбавлення волі, — сказав старший лейтенант.

Хлопець заховав обличчя в долоні, схлипнув.

— У тому випадку, якщо ми не знайдемо отого вашого білявого “власника”, — додав Дмитрієв і дістав з ящика столу портрет Сені. — Погляньте, схожа ця людина на нього?

Хлопець підвів голову і стріпнувся:

— Він! Точно!

“Лада” мчала по нічному шосе. Завищавши колесами, звернула на ґрунтову дорогу. Дорога була нерівна, вся в рівчаках, вибоїнах, але водій майже не знижував швидкість. “Лада” проносилася через глибокі калюжі, брудна вода віялом розліталася з-під коліс. Дощ лив з опівдня не вщухаючи.

— Обережніше, — невдоволено сказав Боб, — нам вона цілою потрібна.

“Двірники” ледве справлялися з потоками води, що заливала вітрове скло.

— Спробуй тут обережніше… — пробурчав Сеня. — На такій дорозі… Чорт би її забрав…

— Швидкість скинь, не женуться.

Деякий час їхали мовчки, тільки клацали “двірники” і дощ барабанив по даху, перекриваючи шум двигуна.

— Знаєш, Боб, — порушив мовчанку Сеня, — мені хазу міняти треба.

— П’яти запекло?

— Схоже на те. Вчора менти навідувалися. Добре, мене вдома не було, так вони з матір’ю розмовляли. А з неї користі сам знаєш: весь час буха… Словом, цікавилися моєю особою. Не можна мені повертатися.