— Що “навіть”?

— Та ні… це я так… Нічого.

Під вивчаючим поглядом старшого лейтенанта Олексій відчув себе дуже незатишно. “Треба ж було таке бовкнути!”

— А звідки ви знаєте, що у нього грошей повні кишені?

— Так пропонував же. Прямо жменю витяг. Відкупитися хотів, щоб, значить, ДАІ не викликав. Як ДАІ побачив, рвонув через натовп — тільки його й бачили. І чого злякався? Ніби ж і не п’яний: запаху я не відчув…

— Не в цьому справа, — сказав старший лейтенант. — Він машину вкрав. Шкода, що ви його не затримали.

— Так я ж не знав! От сволота… — помовчавши, Олексій згадав: — Я йому свою робочу адресу залишив. Може, навідається? Ось тоді вже…

— Адресу? — здивувався Дмитрієв. — Навіщо?

Олексій опустив очі. Що за клятий язик?

— Хотів з ремонтом допомогти…

— В державному гаражі?

Олексій кивнув.

— Ясно… Навряд чи він прийде до вас. Але про всяк випадок, — старший лейтенант дістав візитну картку, простягнув Олексієві, — ось, візьміть. Якщо з’явиться, подзвоніть.

Двері відчинилися, ввійшов чоловік середнього віку в цивільному, з великою текою під пахвою. Бліде, якесь зморене обличчя ніби в темну рамку вставлене — обведене по гострих вилицях чорною борідкою. Він мовчки сів біля вікна, розкрив на колінах теку, вийняв з кишені фломастер, запитливо глянув на старшого лейтенанта.

— Ну, починайте, — сказав Дмитрієв Олексію. — Тільки прошу — якомога докладніше, з деталями, не поспішайте.

Через півгодини художник простягнув Олексієві аркуш ватману.

— Схожий?

— Здорово! — сказав Олексій. — Ніколи б не повірив, що так от зі слів можна намалювати.

Старший лейтенант подякував художникові, той зібрав своє причандалля і вийшов.

— Ну, що ж, спасибі і вам, — простягнув старший лейтенант руку Олексієві. — До побачення.

“Краще прощавайте”, — подумки відповів Олексій.

В коридорі він вийняв із кишені візитну картку, яку йому дав старший лейтенант, подер на клапті і, озирнувшись, кинув у урну.

Дмитрієв зайшов до начальника відділення карного розшуку майора Кожухаря, доповів про результат бесіди з водієм грузовика, показав портрет водія “Лади”, зроблений художником зі слів Северина.

— Гаразд, — сказав майор. — Негайно віддайте на розмноження. Організуйте роздачу копій всім постам ДАІ, дільничним інспекторам, на опорних пунктах міліції — дружинникам. А зараз беріть оперативну групу і вирушайте за цією адресою, — Кожухар вказав очима на клаптик паперу, що лежав на столі. — Власник “Жигулей”, які вкрали два тижні тому, подзвонив черговому і повідомив, що знайшов свою машину. Впізнав за якоюсь деталлю. Капот гарячий. Можливо, злочинці або злочинець, змінивши номери, заспокоїлися і ще повернуться за нею.

Через п’ятнадцять хвилин райвідділівський УАЗик примчав групу за вказаною адресою. Схвильований власник “Жигулей” не зводив очей з свого віднайденого скарбу.

— Це вона, не може бути ніякого сумніву, — гаряче запевняв він оперативників. — Ось, погляньте, — він вказав на ажурну решітку радіатора. — Я її сам, ось цими руками виточував. Гарна, правда ж?

Дмитрієв погодився, що решітка справді нагадує витвір мистецтва. Змовчав лише про те, що “Жигулям” вона надає якогось незугарного вигляду. Зрештою, справа смаку.

— А ось ця вм’ятина? — не вгамовувався власний “Жигулей”. — Бачте, ось тут, на бампері? Це мене трошки “Москвич” пом’яв з місяць тому.

Дмитрієв кивав і роззирався довкола. Ліворуч — п’ять шістнадцятиповерхових велетнів, що височіли над старими будинками; праворуч — невеличкий сквер, мами з колясками, пенсіонери за шахівницею. На лавочці — бабуся, запнута білою хусткою. Такі помічають все.

— Добридень, бабусю, — підійшов до неї Дмитрієв.

— Здоров будь, синку, — привітно глянула на нього бабуся вицвілими очима.

— Чи не бачили ви, хто приїхав он на тій машині?

— Бачила, аякже. Вся моя справа — на сонці кісточки гріти та все довкола примічати. Двоє приїхали, чоловік і жінка.

— Куди пішли, не помітили?

— Помітила, помітила. Он у той будинок, — бабуся вказала кволою висохлою рукою на один із багатоповерхових красенів, — і в друге парадне зайшли. Він такий чорнявий, з вусиками, а вона тендітна, красива.

Дмитрієв тепло подякував спостережливій бабусі. В парадному близько ста квартир. Доведеться завітати в усі. Старший лейтенант вирішив почати з шістнадцятого поверху, щоб про всяк випадок відрізати шлях на горище. Одного співробітника залишив біля парадного, двоє повинні були почати огляд з першого поверху, а сам ще з одним пішов до ліфта.

Двері однієї квартири на дванадцятому поверсі відчинив чорнявий з вусиками. Здивовано глянув на старшого лейтенанта.

— Чим зобов’язаний?

Дмитрієв назвав себе, попросив дозволу ввійти. В кімнаті на канапі сиділа вродлива блондинка, палила сигарету. Перед нею на невеличкому журнальному столику стояла пляшка марочного коньяку , в тарілках сир, скибки лимона, в чашках парувала кава. Побачивши міліціонерів, блондинка підібрала ноги, ніби збираючись встати, її обличчя стало напруженим, хоча вона й намагалася бути спокійною.

Чемно привітавшись, Дмитрієв так само чемно запропонував господареві пройти в другу кімнату.

— Навіщо? — здивовано звів той брови. — Від моєї дружини в мене секретів немає.

— Як хочете, — знизав плечима старший лейтенант, відзначивши, що при слові “дружина” блондинка ледь всміхнулася куточками нафарбованого рота. — Для початку, будь ласка, назвіть себе.

— Іконников Павло Романович, директор магазину автозапчастин, — сказав чорнявий. — А ви з управління? Від полковника Золотих?

— Ні, ми з райвідділу.

— Ага, — кивнув Іконников, немов ця відповідь щось йому пояснила. — То що вас цікавить?

— Це ваша машина стоїть біля будинку?

Жодний м’яз не здригнувся на смаглявому пещеному обличчі.

— Моя. А хіба що?

— Можна глянути на документи?

— Звичайно. — Іконников дістав з кишені піджака, що висів на стільці, технічний паспорт автомобіля. — Ось, прошу.

Документ був, без усякого сумніву, справжній. Машина зареєстрована більш як за тиждень до того, як вкрали оті “Жигулі”. Може, власник помилився? А решітка? Річ примітна.

— Скажіть, Павле Романовичу, звідки у вас така красива, ажурна решітка радіатора?

— Ах, он що, — всміхнувся Іконников. — Я так і знав, що в мене буде з нею клопіт. Якось був у Полтаві, купив у якогось типа. Річ дійсно красива, рідкісна. Не втримався. Хоча й розумів, що цей тип міг десь її поцупити. Надто вже дешево продавав. А що, знайшли власника?

— Знайшли. І він стверджує, що не тільки решітка його, а й машина теж. Наприклад, він впізнав вм’ятину на бампері.

— Дурниця якась, — знову мило всміхнувся Іконников. — Адже ви тримаєте в руках технічний паспорт. Може, ви гадаєте, що цей документ державтоінспекція видала мені на крадену машину?

— І все ж уточнити дещо доведеться. Тому прошу проїхати до райвідділу.

— Це казна-що! — обурено вигукнув Іконников. — Я змушений буду скаржитися полковнику Золотих! До речі, ми з ним давно і добре знайомі, так що у вас можуть бути неприємності.

Начальника управління карного розшуку полковника Золотих “давно і добре” знало багато людей. І не всіх із них він вважав своїми приятелями.

Доставивши Іконникова з блондинкою до райвідділу, Дмитрієв розшукав майора і висловив йому свої міркування з приводу техпаспорта. Кожухар не заперечував проти поїздки в оперативну картотеку Державтоінспекції.

Паспортистка швидко відшукала реєстраційні документи на машину Іконникова. В довідці-рахунку була проставлена сума — дві тисячі чотириста карбованців. Це означало, що Іконников придбав биту машину, інакше кажучи, брухт. Дмитрієв звірив номери кузова, двигуна і шасі, записані в довідці-рахунку, з тими, що значилися в технічному паспорті. Все було новим, за винятком… кузова. Якщо вірити технічному паспорту, він залишився тим самим — номери співпадали. Але ж цього не могло бути! Звичайно, пошкоджений кузов можна відрихтувати, однак на це потрібен час. Принаймні тиждень, не менше. Припустимо, Іконников зі своїми зв’язками зміг влаштувати розбитій таратайці такий екстрений ремонт. І все ж — тиждень. А від оформлення довідки-рахунку до виписки технічного паспорта минуло всього два дні. Жоден майстер не впорався б за такий строк. Між тим Дмитрієв на власні очі бачив машину Іконникова: на ній стояв абсолютно новий кузов. Містика якась!