Изменить стиль страницы

— Але ж ви хочете мені допомогти, чи не так? І потім, мова піде про речі, які, за вашими ж словами, здатні викликати в мене… ну, скажімо, подив. Так чи інакше мені довелось би викликати вас, щоб внести остаточну ясність.

— Гаразд, — зітхнув Іконников, — якщо вже ніяк не можна обійтися без протоколу…

Він став підкреслено офіційним.

— Машину ви купили биту. Хто допомагав вам ремонтувати її?

— Один хлопчина. Білявий такий. Хороший майстер.

— Що за хлопчина? Як звуть? Адреса? Де працює?

— Адреси не знаю. А звуть Сенею. Він працює на спецавтоцентрі ВАЗу слюсарем. Там з ним і познайомився.

— Це він? — показав Дмитрієв фотографію Сені.

— Він.

До спецавтоцентру Дмитрієв дістався автобусом. Біля в’їзду на мойку вже вишикувалася довжелезна черга. Поблизу віконця оформлення замовлень штовхалися десятки спітнілих власників. Було гамірно й душно. Дмитрієв зупинив якогось хлопця в спецівці.

— Товаришу, пробачте, мені потрібен Сеня, слюсар.

— Трофимов? Це там, — махнув рукою хлопець в той бік, де за металевою сіткою на підйомниках виднілися “Жигулі” зі знятими колесами і задраними капотами.

Проникнути за сітку виявилося не просто. Вузький прохід перегороджував дебелий чоловік пенсійного віку з червоною пов’язкою на рукаві.

— Потрібна перепустка, — мовив чоловік, недбало глянувши на службове посвідчення.

…Дмитрієв хотів було скипіти, але стримався. От ситуація. Якісь перепустки… Краще навели б порядок з прийомом замовлень, он що діється.

— Гаразд. Але хоч майстра покликати можете?

— В чому справа? — почув Дмитрієв за спиною і обернувся. Перед ним стояв симпатичний кремезний бородань років тридцяти. — Я майстер.

Дмитрієв ще раз пред’явив посвідчення.

— Мені потрібен слюсар Трофимов.

— Накоїв щось?

— Цей може, — встряв у розмову суворий страж воріт.

— Та ні… Просто треба дещо уточнити. Де він?

— Хто його знає. Вже третій день не з’являється. Може, захворів.

— Він раніше прогулював?

— Ні, у нас із цим суворо. Щоб так ось не попередити, не подзвонити… Не бувало.

— Не бувало… не бувало… — крутилося в голові у Дмитрієва.

— Скажіть, він хороший слюсар?

— Може, вам треба машину влаштувати на ремонт? — з розуміючою посмішкою поцікавився майстер. — Так би одразу й сказали. До міліції ми завжди з повагою. Зробимо якнайкраще.

— Машини в мене нема, спасибі. Так що ви можете сказати про Трофимова як про спеціаліста?

Майстер погладив свою борідку знизу й з боків. Вона йому, видно, дуже подобалась.

— Поганих не тримаємо. І Трофимов на рівні. З роботою справляється, чого ж іще.

— А клієнти постійні в нього є?

— Як у кожного. А що?

Дмитрієв подумав, що коли вже не відбулася розмова з Трофимовим, можливо, дещо йому розкажуть наряди на виконану слюсарем роботу.

— Я можу подивитися наряди Трофимова, ну скажімо, за останні два місяці?

— Звичайно, — в голосі майстра почулася настороженість. — Ні, він все ж таки щось накоїв, так? То скажіть прямо. Я мушу знати.

— Поки що не можу сказати вам нічого певного. Можливо, я й помиляюся. Треба перевірити.

Майстер привів Дмитрієва в невелику кімнатку, поклав на стіл пачку зшитих документів.

— Тут вам ніхто не заважатиме, — сказав виходячи.

— Хвилинку, — затримав його старший лейтенант. — У мене до вас прохання: про нашу розмову, про мою цікавість до Трофимова нікому ні слова.

— Розумію, — приклав руку до грудей майстер.

— І особливо нічого не повинен знати сам Трофимов, коли з’явиться.

— Які можуть бути розмови! — образився майстер.

Коли він пішов, Дмитрієв занурився у вивчення нарядів, на окремому аркушику виписуючи виконану роботу і прізвища замовників, що зустрічалися найчастіше. Таких прізвищ виявилось шість. Старший лейтенант записав адреси цих людей і ще раз уважно прочитав записи в нарядах. Степаненко. Протягом двох місяців побував на ВАЗІ тричі. І кожного разу його машині виконували незначні роботи, причому одні й ті самі: заміна мастила, перевірка сходження і розвалу коліс, регулювання клапанів. Корніюк. Цей приїздив двічі. І та сама картина: мастило, регулювання… Семченко. Чотири рази. Мастило, колеса, клапани і так далі. Трегуб… Шрамко… Чибісов… Усі по кілька разів. І знову клапани, колеса… Дивно. Навіщо протягом двох місяців кілька разів замінювати в двигуні мастило? Чи перевіряти розвал і сходження коліс?

Дмитрієв розшукав майстра, повернув йому документи.

— Ну, як, знайшли що-небудь? — запитав майстер.

— На жаль… — розвів руками Дмитрієв. — Нічого цікавого.

— Виходить, даремно приїхали?

— Як сказати. Відсутність результату — теж результат. Припущення не підтвердилося — вже добре. Спасибі за допомогу.

— Завжди будь ласка.

— До речі, — ніби між іншим запитав старший лейтенант, — ось якщо наряд оформляється на одну роботу, інша, що в наряді не вказана, може виконуватися?

— Звичайно, ні. Це заборонено. А що? — занепокоївся майстер.

— Ні, ні, нічого. Так, для загального розвитку. А як ви контролюєте виконання саме тієї роботи, яка вказана в наряді?

— Дуже просто. Перш ніж поставити машину на ремонт чи профілактику, я дивлюсь наряд. Я весь час на ділянці й бачу, чим займається слюсар.

— Зрозуміло, — кивнув Дмитрієв. Перед цією розмовою він деякий час спостерігав за майстром. Той пропустив до ремонтної зони кілька машин, але на наряди навіть не глянув. їх одразу взяли слюсарі. — Ну, що ж, іще раз спасибі.

Візити до автолюбителів, адреси яких виписав, старший лейтенант відклав до вечора. Зараз вони скоріше за все на роботі, й витрачати даремно час не хотілося.

Дмитрієв ледве втиснувся в переповнений автобус і поїхав до райвідділу, розмірковуючи над наявною інформацією. Та жінка в інституті сказала, що хлопець, який сів у білі “Жигулі”, був у джинсах і футболці. Білявий. І Трофимов теж білявий. І джинси носить. Трофимова три дні нема на роботі. Три дні… Рівно стільки пройшло відтоді, як на розкислому полі згоріла вкрадена машина. Разом з викрадачем. Три дні. Дмитрієв підрахував: це було вісімнадцяте. Вісімнадцятого Трофимов на роботу не вийшов. Так… А машину вкрали від гастроному сімнадцятого. По обіді. Стоп!

Дмитрієв, якого вже заштовхали в середину салону, став енергійно пробиратися до виходу, бурмочучи на всі боки: “Пробачте… пробачте…”

Він майже випав з автобуса і з такими ж героїчними зусиллями втиснувся до іншого, що їхав у зворотному напрямку.

Побачивши його, майстер здивувався:

— Що-небудь забули?

— Сімнадцятого Трофимов відпрошувався у вас?

— Так. Десь перед обідом. — І додав незмінне: — А що?

— До нього ніхто не приїжджав?

— Я не бачив. Все-таки щось сталося, так?

Дмитрієв не відповів. Його охопило збудження. Почав опитувати всіх слюсарів. Той самий хлопець у спецівці, якого старший лейтенант зустрів на ВАЗІ першим, сказав:

— Бачив, Сенька розмовляв з одним. А потім вони поїхали на червоній “шестірці”.

— Номери не запам’ятали?

Хлопець знизав плечима:

— Ні до чого мені було.

— А який вигляд був у того, з ким поїхав Трофимов?

— Ну… високий такий… трохи сутулуватий… і лисий. Зовсім.

— Раніше ви цього лисого тут не зустрічали?

— Разів зо три бачив.

Пройшло кілька днів, і все, що сталося на лісовій дорозі, почало здаватися Олексію поганим сном. Але гроші, ті самі п’ятсот карбованців, лежали вдома і були гарантією того, що Довгий з Бобом про нього не забудуть.

А що, коли піти до міліції? До того лейтенанта? Піти й усе розповісти? Навіть пошкодував, що викинув тоді, в райвідділі, візитку з телефоном інспектора. По телефону було б простіше. Але ні, все одно після такої заяви довелося б їхати в райвідділ і давати письмові показання. Пригадались фотографії, котрі показував у лісі Боб. Тут вже не відкрутишся. Здорово обвів його Довгий навкруг пальця. Але й це не зупинило б Олексія. Він пояснив би, як все було, як його обдурили. Він чув, що явка з повинною пом’якшує вину. Він би покаявся. Якби не Катя… Точніше, якби не погроза лисого. Можливо, Боб просто залякував. А якщо ні? Які в нього були очі! Як у риби. Холодні, нерухомі… Такому нічого не варто сунути ніж у спину. Звідки він дізнався про Катю? Значить, вони за ним ходили, вистежували? Олексій біля прохідної інстинктивно обернувся. Навколо були знайомі обличчя заводчан, хлопців з транспортного цеху. Це заспокоїло, але ненадовго. Навіть у цеху, поруч із друзями відчував націлений в спину погляд холодних риб’ячих очей…