Тодi решта верхiвцiв зiрвали з голiв капелюхи й вигукнули:

-- Слава Наполеоновi, iмператору Францiї!

Отак я дiзнався, хто був той чоловiк, що сказав про мене добре слово. Про мене, безмовний камiнь, об який спiткнувся його кiнь.

Вiдтодi нiякий звiроящiр i нiякий ведмiдь не можуть менi дошкулити. Свiдомий своєї ваги, я спокiйно несу її назустрiч прийдешнiм столiттям.

Дослухавши цю прегарну оповiдку до кiнця, ми з прадiдусем у душi засоромилися, що прийняли пропозицiю тiтоньки Юлiї з прихованою нехiттю й зверхнiстю. Тепер ми мусили визнати, що "Iсторiя каменя спотикання" нам дуже сподобалася й що це взагалi неабияка оповiдка про пам'ятник.

Коли ми сказали про це старенькiй, вона вся аж засяяла й спитала:

-- А може, цей камiнь навiть герой? Чи нi?

-- Є герої терпiння, тiтонько Юлiє, -- вiдповiв прадiдусь. -Iнодi героїчним подвигом є здатнiсть не зробити того, що найдужче хочеться зробити. Часом треба героїчного зусилля, щоб утриматись вiд подвигу, яким здобудеш тiльки славу, а бiльше нiчого. Потрiбна мужнiсть, щоб, не побоявшись слави боягуза, розумно уникнути марнолюбного геройства. Я мiг би розповiсти вам iсторiю одного чоловiка, який хоч i не був героєм, зате мудро ухилився вiд так званого геройства, не здобувши й слави боягуза. Крiм того, ця iсторiя стосується й нашої сьогоднiшньої теми, бо в нiй дика льоха здобула право на пам'ятник.

-- Дика льоха? -- майже водночас вигукнули ми з тiтонькою Юлiєю.

-- Так, дика льоха, -- всмiхнувся Старий Хлопчак i розказав нам оповiдку про те,

ЯК ДИКА ЛЬОХА

ЗДОБУЛА ПРАВО НА ПАМ'ЯТНИК

Десь на Рейнi, над порталом зруйнованого замку, можна побачити викарбуване на каменi зображення вепра пiд квiткою лiлiї. Це герб нинi вимерлого роду Бiнгенбахiв.

Був то рицарський рiд, але на диво мирний. Тому й на рицарському гербi з давнiх-давен красувався мирний символ -- квiтка лiлiї. Та, на жаль, Бiнгенбахи жили за часiв розбишак-рицарiв, коли нiхто не мав спокою, якщо вiн чомусь не припав до вподоби лихому сусiдовi. Так було й з Бiнгенбахами, що мали препоганих сусiдiв -- рицарiв-зарiзяк Напастен фон Напастiв. У всiх Напастiв плечi були завширшки як шафа, долонi -- як тарiлки, i всi вони радо пили та гуляли, але добра не надбали майже нiякого.

Мешканцi обох сусiднiх замкiв, зустрiчаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосункiв помiж Бiнгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навiть на ловах у довколишнiх лiсах вони якось нiколи не зустрiчалися -- аж до тiєї погiдної вересневої недiлi, в яку Бiнгенбахи вирiшили зобразити пiд лiлiєю на своєму рицарському гербi дику льоху.

Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бiнгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тiльки трьох своїх людей, вирушив до лiсу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.

-- А що як зустрiнете в лiсi Напастiв? -- казав юний Бiнгенбах старому. -- А що як вам потрiбна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак...

Але рицар Бруно, усмiхнувшись, вiдповiв:

-- Себе я ще здужаю оборонити, сину. -- А тодi ще додав: -Марiхен буде зi мною.

I вiн поїхав до лiсу в супроводi трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Марiхен -- приручену дику льоху, яку вiн чотири роки тому знайшов у лiсi недужу, звелiв забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Марiхен -- так її назвали -було розвагою бувати з хазяїном на полюваннi. Але як вона може захистити старого вiд лютих фон Напастiв, не знав нiхто, крiм хiба що самого нього.

Коли рицар Бруно iз своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугiнсланд -- вiдногу скелi, що виступала на узлiсся, вiн цiлком несподiвано побачив усiх чотирьох братiв Напастен фон Напастiв, що з великим почтом i зграєю мисливських собак їхали на Лугiнсланд.

-- Недобрий знак, пане, -- злякано сказав один його зброєносець. -- Вони зумисне зачеплять нас i змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастiв! їм байдуже про закон i правила рицарської честi. Для них буде великою втiхою вкинути господаря замку Бiнгенбах до пiдземної темницi! Тiкаймо!

Але старий Бiнгенбах, не зводячи очей з фон Напастiв, що навскач летiли вперед, до Лугiнсланду, тихо сказав, що в тих кращi конi -втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годi й думати -- надто нерiвнi їхнi з сусiдськими сили.

"Уся надiя тепер на Марiхен", -- подумав старий Бруно.

Без дальших балачок вiн зiскочив з коня, спустив з ланцюга Марiхен, що досi ховалася вiд очей Напастiв у кущах ожини, й сказав до неї:

-- Он бачиш, Марiхен? -- i показав на фон Напастiв. -- Тiкай вiд них, тiкай чимдуж!

I Марiхен миттю вискочила з кущiв i помчала через поле.

Серед Напастiв зчинився рух -- вони побачили дику льоху. Засурмили мисливськi роги, загавкали собаки, остроги впилися в кiнськi боки -i все товариство, повернувши коней, кинулося в той бiк, куди побiгла Марiхен.

Старий Бiнгенбах знав, що для Напастенiв фон Напастiв не було нiчого понад вепрячi лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусiда, повернула коней i собак за ситою дикою льохою...

Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку...

Три днi всi чекали, чи не вернеться Марiхен з лiсу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Марiхен врятувала життя старому Бiнгенбаховi, Напастени фон Напасти звелiли спекти бiдолашну тварину на рожнi для себе й своїх гостей.

I тодi рицар Бруно Бiнгенбах вирiшив на знак своєї вдячностi Марiхен увести її до свого рицарського герба. I той, хто схоче, зможе ще й сьогоднi знайти на порталi зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на каменi герб -- зображення вепра пiд квiткою лiлiї.

Тiтонька Юлiя слухала оповiдку, як мале дiвчатко, -- широко розплющивши очi.

Тепер вона запитала:

-- А хто ж таки був героєм цiєї iсторiї -- рицар чи дика льоха?

-- По-моєму, -- сказав я, -- героєм тут є рицар: вiн начхав на так звану рицарську честь i свiдомо уникнув колотнечi з розбишаками-рицарями.

-- А по-моєму, Марiхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, -- сказала тiтонька Юлiя.

Прадiдусь не погодився нi з ким iз нас.

-- Рицар показав себе розумною й розважною людиною, -- промовив вiн, -- але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не вiдаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тiльки рятiвники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них менi б хотiлося написати баладу. Що якби нам оце трохи повiршувати?