-- А зараз Хлопчачок зробить iменинний подарунок вiд поетiв. Тодi я пiдвiвся й прочитав:

Величальна горiшнiй бабусi

Хто лає i дбає?

Хто завжди при дiлi?

У кого поети

Живуть скалiчiлi?

Хто їх доглядає,

Мов рiдна матуся?

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Хто мужнiй такий,

Як годиться герою?

Хто завжди за правду

Устане горою,

Де iнший сховається,

Скаже: "Боюся!"? -

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Хто може нагримати

З самого рана?

Кого ми за любого

Маєм тирана?

Хто сниться нам часто?

За ким я журюся?

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Хто слово колюче

Нам часом дарує?

Хто в наших серцях

Над усiм владарює?

Прилюдно сказати

Я не побоюся:

Це наша горiшня,

Горiшня бабуся!

Усi заплескали в долонi, а горiшня бабуся, втираючи очi, промимрила:

-- Спершу цi шибеники забувають твiй день народження, а потiм отак тебе присоромлять! I за що мене господь накарав аж двома поетами?

-- За те, що ти такий колюченький їжак i не даси поетам знудитися! -- засмiявся прадiдусь, чим спонукав горiшню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.

День минув чудово для всiх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горiшнiй бабусi: "На добранiч!" -- i навiть поцiлував її, всупереч своїй звичцi, то вона мовила:

-- На добранiч, мiй малий поете! Та дивися не складай ти менi бiльше таких вiршiв, щоб я через них нiяковiла.

-- Не буду, слово честi! -- вiдповiв я. -- На той рiк я вам на день народження нарву букет сухеньких будякiв!

П'ЯТНИЦЯ,

в яку прадiдусевi нездужається,

а ми вдвох iз Джоннi-Свистуном

перевiдуємо тiтоньку Юлiю.

Цього дня в нас мовиться про пам'ятники;

мiж iншим, оспiвано герцога Оскара,

що не потребував героїв,

надано слово каменевi

i по праву заведено дику льоху

в герб одного можновладця,

а на прикладi одного рiзника показано,

як можна вчинити подвиг

усупереч власному гнiву.

Ця п'ятниця почалася невесело, бо лiкар був незадоволений станом прадiдусевого здоров'я. Вiн призначив старому серцевi краплi й звелiв день чи хоч пiвдня полежати в постелi.

Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих -- до обiду лежав у постелi й переглядав альбом пам'ятникiв. Мене вiн вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час вiд часу завдавати роботу ногам.

Отож я зi своїм другом Джоннi-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вiтру через увесь горiшнiй Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашенi вiтрини крамниць. Уже почалися рiздвянi канiкули, i я мiг тепер спокiйно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.

Коли обличчя в нас добре розчервонiлися на морозi й вiтер став пробиратися навiть крiзь нашi товстi светри, ми втекли до теплої оселi тiтоньки Юлiї -- веселої старенької жiнки, яку весь острiв звав тiтонькою, хоч насправдi в неї не було тут жодного племiнника.

На стiнi бiля дверей її господи висiла на шнурку дзвоника гiпсова рука, а пiд нею -- картонна табличка з написом:

Пiщанко Овербек -- дзвонити 1 раз

Юлiана Овербек -- дзвонити 17 разiв

Кудлай Овербек -- гавкати 1 раз

Пiщанко був хлопець нашого вiку. Тiтонька Юлiя взяла його за сина. Вiн був знайда. Його знайшли немовлям на пiщаному березi, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так i прозвали.

А Кудлаєм звали песика тiтоньки Юлiї -- маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очi, -- так що годi було добрати, де тут перед, а де зад.

Пiщанко, який чудово порядкував хатнiм господарством тiтоньки Юлiї, вiдчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та вiн лише провiв нас до тiтоньки Юлiї -- в так звану Блакитну кiмнату, а сам знову подався до кухнi в супроводi Кудлая. Ми з Джоннi поскидали жаркi светри, i нам, як звичайно, перепало теплого питва зi смачними коржиками.

-- Я чула, -- сказала менi тiтонька Юлiя, -- що ви, Хлопчаки, знову взялися вiршувати. Про героїв. Так?

-- Так, -- вiдповiв я, але здивувався, що про це знає весь острiв.

-- Не весь острiв, -- заперечила тiтонька Юлiя, -- а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?

Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:

-- Хлопчачок сьогоднi такий неуважний, наче старий дiд. Через те я й подумав собi, що вони знов вiршують.

-- А хiба, коли вiршують, стають неуважними? -- здивовано спитала тiтонька Юлiя.

-- Ще й як! -- вигукнув Джоннi. -- Ми колись хотiли з Хлопчачком улаштувати краб'ячi перегони, аж вiн побачив каштана й зразу став нi риба нi м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, вiн тебе й не чує!

-- Ага! -- скинулася тiтонька Юлiя. -- Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмiрковує, тодi вiн нiчого довкола не бачить i не чує. Але ж це, по сутi, аж нiяк не неуважнiсть, Джоннi, а навпаки -- висока зосередженiсть уваги на чомусь одному.

-- Може, й так, -- буркнув Джоннi-Свистун, якого, певно, не дуже цiкавили тi складнi процеси, що вiдбуваються в головах у поетiв. Вiн був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловiче, не сердься".

Тiтонька Юлiя охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадiдусем звiршували.

Дiзнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповiдки про пам'ятники, вона була в захватi.

-- Але не забудьте ось чого, -- сказала вона. -- Адже пам'ятник -не лише те, що стоїть на постаментi, Хлопчачок! На свiтi є багато й iнших пам'ятникiв. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навiть сузiр'я. Може бути пам'ятником i будинок. Або герб. Або й звичайний камiнь, що нагадує нам про якусь подiю. Зважте на це, як будете вiршувати чи складати оповiдки.

Ця думка тiтоньки Юлiї розворушила мою фантазiю. Я грав дедалi неуважнiше й раз у раз робив смiховиннi помилки. Джоннi-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кiсточку на стiл i вигукнув:

-- Я бiльше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!

Я не встиг ще нiчого пояснити, як тiтонька Юлiя сказала:

-- Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?

Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тiтоньки Юлiї про види пам'ятникiв.

-- Менi це дуже приємно, -- всмiхнулася тiтонька Юлiя. -- Бо знаєш, Хлопчачок, кожнiй жiнцi кортить бути музою, яка надихає поета написати оповiдку або вiрш.