Прадiдусiв погляд раптом упав на зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi, i тодi вiн сказав:

-- У життi не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навiть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирiшити для себе, спроможний вiн на той подвиг чи нi. Це добре видно на прикладi Геракла. Подай-но менi зошита.

Я простяг прадiдусевi зошита, що лежав бiля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотiв, i прочитав менi:

Балада про Геракла

та двох сестер

Геракл у днi старовини,

Як з мiфiв нам вiдомо,

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Не одного перемагав

Лихого i страшного, -

Та знайте: сам собi обрав

Герой свою дорогу.

Як мав вiн рокiв двадцять три,

Був юний i вродливий,

Прийшли до нього двi сестри -

Красунi, просто диво!

Чи ту, чи ту з них, осяйну,

Повинен вiн обрати.

Звуть Насолодою одну,

Чеснота другу звати.

-- Герою, обери мене,

То не звiкуєш марне,

Бо я -- то все, що чарiвне,

Все, що приємне й гарне!

Це Насолода так тодi

Сказала ясно й дзвiнко.

Чеснота ж: -- Я даю тобi

Лиш славу добрих вчинкiв.

Герой замислених очей

Довгенько з них не зводив.

Тодi, зирнувши в той бiк, в цей,

Сказав до Насолоди:

-- Вас легко, панно, полюбить

I жити для забави.

Але в душi моїй горить

Жага добра i слави.

Тяжкi шляхи мого життя,

Я знаю це достоту.

Але беру без вороття

В супутницi Чесноту.

Я з нею небезпек усiх

Спроможний не боятись.

А якщо вам iз цього смiх,

То можете смiятись!

Прадiдусь згорнув зошита, i я сказав:

-- Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свiй шлях у життi.

-- Так, Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь. -- Оце ж i прекрасно в Гераклi, що вiн такий, яким був би кожен iз нас, сягнувши рiвня напiвбога. Адже безлiч героїчних переказiв -- то тiльки переiнакшенi подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь i недарма в багатьох своїх баладах пiдкреслюю, що вiн не в однiй справi був перший у свiтi. Тому й пам'ятник Геракл має цiлком справедливо.

-- Який пам'ятник, прадiдусю?

-- Сузiр'я в небi, Хлопчачок! Прекраснiшого пам'ятника годi й вигадати.

На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати анi списаних шпалер, анi "Моряцького щорiчника", то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кiмнати, тримаючи в руцi грубенький червоний записник, увiйшла тiтонька Юлiя.

-- Даруйте, панове, -- вигукнула вона, -- я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповiдку про пам'ятник, i менi так кортить почути думку тямущих людей!

-- Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тiтонько Юлiє, -- сказав Старий Хлопчак. -- Тiльки скиньте спочатку пальто.

Сердешна тiтонька так хвилювалася, що їй нiяк не щастило роздягтися. Довелося менi вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавiв пальта. За мить вона вже сидiла поруч мене на канапцi i вся аж свiтилася -- так їй не терпiлося прочитати свою оповiдку.

Оскiльки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацiкавленими i стали терпляче її слухати.

IСТОРIЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ

Далеченько звiдси, метрiв за сотню вiд старого путiвця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби камiння вмiло говорити (а наша фантазiя спроможна змусити його заговорити), цей камiнь розповiв би нам свою iсторiю десь отак:

Я -- уламок пiсковика, багато тисячолiть тому оця мiсцина була його батькiвщиною. Хоч я й лежу тут смирний i непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звiрота.

Почалося з родини звiроящерiв, що з невiдомої менi причини бiгла через це поле. Одне звiроящеря в поспiху не побачило мене, спiткнулося i, заголосивши, беркицьнулося в траву.

Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпiлого малого, дiзналася, що сталось, i заходилася лаяти мене, безневинний камiнь, найлютiшими словами: малий, бачте, розбив собi об мiй гострий рiжок два пальцi!

Минули столiття, а може, й тисячолiття, поки вiтер i дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострi рiжки поволi стерлися, i я глибше врiс у землю, що було менi дуже до речi, -- бо я не люблю лежати в когось на дорозi.

Згодом я мав прикрощi через одного ведмедя: вiн доганяв зайця i в запалi полювання так торохнувся об мене, що проїхав метрiв кiлька по травi на черевi.

Ох, як уже цей бурмило взивав мене! Я б не наважився такого сказати найгрубiшому й найнеотесанiшому уламковi скелi. "Ти, доiсторична погань!" -- це в нього був ще дуже делiкатний вираз.

Терпляче, як умiємо ми, каменi, я вислухав усе те, нiчого не сказавши у вiдповiдь, i навiть не змiнився на виду, але в душi я був ображений i не сказати як. Ще й столiття згодом я на якийсь час ставав червоним пiсковиком вiд сорому, коли згадував, як ганьбив мене цей неотеса-ведмiдь.

Та час гоїть рани навiть каменям. Ось уже понад сто рокiв, як я мирно лежу тут, на цiй мiсцинi, ледь помiтно виставивши своє кругленьке, плескате черевце, i на душi в мене спокiйно. Через мене перебiгають ящiрки, зайцi дивляться з мене, чи безпечно навкруги, й коти вигрiвають на менi спини.

Душевну рiвновагу вернув менi один кiнь.

А було це так. Понад сто рокiв тому неподалiк вiд мене точилася битва. Я чув крики, пострiли, кiнську тупотняву, -- аж раптом коло мене спинилося кiлька вершникiв у розкiшних мундирах. Вони пильно стежили за тим, як посувається битва, й раз у раз iз величезною шанобою зверталися до низенького, повного верхiвця, на обличчя якого падала тiнь вiд великого капелюха. Його кiнь нетерпляче витанцьовував на своїх струнких ногах зовсiм близесенько бiля мене. I враз вiн ненароком ступнув на моє черевце i заточився так, що й вершник похитнувся i трохи не випав iз сiдла.

А саме тiєї митi над головою в нього просвистiла куля. Вона неминуче влучила б у верхiвця, якби вiн -- через мене! -- не вiдхитнувся вбiк.

Решта верхiвцiв злякано вигукнули:

-- Величносте, вас не поранено?!

Але той засмiявся, показав на мене й мовив:

-- Оцей камiнь, панове, змусив похитнутися мого коня, тому куля не влучила в мене. А вам iз цього та наука, що й камiнь спотикання iнколи може стати в пригодi.