Н. Зеров пишет: "Куліш… у своїй "Истории воссоединения Руси", нападаючи на "п'яну музу" Шевченка, висловився, що в його поезії багато сміття та полови, - і озброїв проти себе все українське громадянство".

Гоголь находил в поэзии Писаки "много дегтя", а Кулиш - "много мусора и половы". И оба были правы. В 1882 году Кулиш призывает "спасать темных людей от легковерия и псевдопросвещенных - от гайдамацкой философии".

В позднем стихотворении "Ода з Тарасової гори…" Кулиш высмеивает фальшивое возвеличивание Писаки. В стихотворении "Гайдамакам-академикам" его деятельность оценивается так: "почав п'яний, культуру коренити". В поэме "Куліш у пеклі" Шевченко изображен как пьяница и "козацький славник-брехака", который "плодив лжу в роздумах". Писака, оказывается, был еще "брехака". А теперь вопрос на сообразительность: где бы почитать все эти произведения Кулиша? Если найдете - сообщите, пожалуйста. Пока же остается довольствоваться Н. Зеровым: "В своїх спеціальних і не спеціальних роботах Куліш… дуже низько роцзінює як діячів культурної історії козацтво, тимчасове падіння культурного рівня в результаті козацьких воєн уважаючи за ознаку принципіальної ворожості козацтва до культури; прославляє Петра та Катерину як найбільших на Україні культуртрегерів. Попутно в передмові до "Истории воссоединения Руси" він підіймає руку на українських авторів, винуватячи їх в козакофільській "лжи", в тому числі і на Шевченка".

Да как же он посмел? Виданное ли это дело - обвинять во лжи Писаку? Оказывается, очень даже виданное. Но писаки-кобзарята делали все, чтобы мы ничего об этом не узнали.

По словам Зерова поздний Кулиш "засудив усю народнопоетичну традицію; визнав, що при всьому геніальному своєму дарі слова Шевченко говрив про соціально-політичні справи як "божевільний".

Здесь требуется поправка: Кулиш осудил не народнопоэтическую традицию, а безумные призывы Писаки к кровопролитию. В народной же традиции, как показал учитель Кулиша Максимович, кровожадность отсутствует.

В поздней поэзии Кулиша, по словам Зерова, "знаходимо всі пізніше улюблені ідеї Куліша. Тут його гімни: єдиному цареві, єдиній цариці; готовність вибачити особисті вади монархів задля їх боротьби з українською потворою".

В год смерти Кулиша в Женеве вышел его последний сборник "Позичена кобза". В предисловии к землякам он советует им не гордиться собственным творчеством, всем тем, что пели "п'яні, як ніч, козацькі кобзарі".

Подводя итог творчеству Кулиша, Зеров говорит: "Свою боротьбу з Шевченком він розпочав "Хуторною поезією"… Боровся з його розумінням минулого, з його образами козаків та гайдамаків, шляхти і люду… Поруч гострих нападок на Шевченка ("Тарасів почет дикий…", "Нехай би хоч устав Тарас горілки пити"), подекуди видко стремління поставити його обіч української громади, осторонь від усіх "голосних клепал та пустодзвонних дзвонів". Шевченко не винний, що його по-п'яну сказані слова про "залізну тараню" так само до смаку припали земляцтву та що наше "убожество письменне" його за те "возвело в апостоли правдивості святії". Набуток Шевченків треба оборонити від кривомовних калік, від козацького наплоду, що "з вовчого на світ приходять лона".

Такая "защита" будет почище нападок. Шевченко якобы не виноват в том, что спьяну наговорил лишнего А кто виноват? И разве он от чего-нибудь отрекался? Никогда. И не его возвели "в апостоли правдивості святії", а он сам себя ставил выше апостолов (и не только их).

Последние слова Зерова про Кулиша: "Його заперечення Шевченка було найзавзятіше. А що з нього був ще історик та публіцист, то виявилось воно не тільки в шуканні нових засобів та форм, а і в протиставленні козакофільству українських романтиків темпераментної проповіді "культурництва"… Куліш був найближчий, найтісніше зв'язаний з Шевченком, найвиразнішу мав на собі печать його доби, а через те і боротьба його за власну в історії української поезії постать була найгостріша".

Конечно, борьба была острейшая. Только не за "власну постать". Еще раз напомним то, с чего начинали: мировоззрение Кулиша есть "украиноцентризм". Только не кровожадный, а евангельский. А это уже - христоцентризм. Если Христос стоит в центре, то дистанция от Него до украинца, белоруса или русского - одна и та же.

Михаил Петрович Драгоманов (1841 - 1895) родился в небогатой дворянской семье на Полтавщине. Закончил историко-филологический факультет Киевского университета имени Святого Владимира. Здесь же преподавал историю. Стажировался в Праге, Львове, Гейдельберге, Цюрихе, Вене, Флоренции. Историк и публицист, литературовед и фольклорист, экономист и философ. В эмиграции 15 лет жил в Женеве. Последние годы жизни - профессор Софийского университета. Высоко оценивал П. Кулиша, считал его единственным из украинофилов, который может поставить украинское дело во всей его широте. Во взглядах обоих мыслителей много общего. И это общее - именно то, что противоречит идеям Писаки. По словам Зерова "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця 18 та початку 19 століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно- національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція 18 в."

Национальная идентификация Драгоманова была такой: "А які ми руські - чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає". Не национальное для него стоит на первом месте: "В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національне є перше, головне діло, то ми поженемося за марою, або станемо слухати того, що всилюється спинити поступ людський і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло - поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма й спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі й його національності, охороні й зростові того, що в ній є доброго".

Неприемлема для Драгоманова и "державницька ідея". В своих "Чудацьких думках" он констатирует: "Нігде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії". Идея государства вообще чужда Драгоманову. В его концепции государству противостоит идеал федерализма; унитарному государству он противопоставлял федеративный союз свободных самоуправляемых общин. Наиболее близким к своему идеалу он считал устройство Швейцарии, где провел много лет эмиграции.

Глядя на русских революционеров, Драгоманов не считал этот путь целесообразным. Он сохранял подчеркнутую этическую направленность своей философии. В статье "Шевченко, українофіли й соціалізм" он отмечал, что исторический опыт убедительно доказывает: "революції поставали більше од почувань, ніж од думки…; більше були консервативні, класові, ніж прогресивні…; більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи, і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба".

Для Драгоманова неприемлем не только "бунт", но и политическая революция. Ведь всякая революция в лучшем случае способна лишь изменить политические формы господства, но не имеет сил создать новый строй общественной жизни. Неприятие революции обусловлено неприятием позиции, при которой "цель оправдывает средства". Средства не могут оцениваться через цель, поскольку они существенно определяют и реальный характер цели. Негодными средствами невозможно добиться благой цели. Такие средства неминуемо трансформируют и цель, искажая ее вопреки идеальными намерениям. Поэтому в своей "Автобіографічній замітці" Драгоманов отмечает, что осуществление общественного идеала "можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому й досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".