В 1821 году Котляревского избирают членом "Санкт-Петербургского вольного общества любителей русской словесности".

В доме писателя имелась прекрасно подобранная библиотека французских писателей и русских периодических изданий: "Северная пчела", "Сын Отечества" и др.

Н. Зеров писал: "Котляревський почуває себе провінціальним літератором, тому стежить за літературним життям столичним і підтримує зв'язок з ним… З перших рядків поеми Котляревського виясняється, що його "Енеїда" є переробка чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була "Енеїда" Осипова, дві перші пісні якої вийшли в світ у 1791 року… Але він умів перевершити свій зразок. Так, він перевершив у "Наталці Полтавці" - "Казака-стихотворца" кн. О.О. Шаховського…Таким чином, російська література сформувала Котляревського як майстра. Вона, дозволяючи народний вислів у низьких жанрах, показала йому стежку до використання народної мови української…

Біографічні відомості про Котляревського дають змогу зважити, як сильно в його особі російське літературне життя втягало українського автора".

Вот в чем виноват классик новой украинской литературы. Вот почему "Енеїда" - не украинская классика, а "сміховина на московський шталт". Подкачал "батько". Не оправдал надежды Писаки. Зато Котляревский понял главное. И это касается напрямую всех тех, для кого "і тут, і всюди - скрізь погано". "Енеїда" заканчивается классическими строками:

В 1847 году Писака заявляет: "Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі не пишуть по-своєму, а тільки переводять та й то чорт-зна по-якому?" Не переводы ли В.А. Жуковского имеются в виду? Впрочем, ниже вопреки себе самому он говорит: "… нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму".

"Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують, та хвалять те, що найпоганше, а наші патріоти-хуторяни й собі за ними: "преочаровательно!"

Неужели так-таки никто и не хвалит за достойное похвалы? "Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер-Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжені, а не в Малоросії (??), і свого язика не знає (??), а Вальтер Скотт в Единбурзі, а не в Шотландії (??) - а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались, не знаю. А Борнс усе-таки поет народний і великий, і наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина".

Бедный Гоголь: он-то думал, что вырос на Украине, а оказывается - в Нежине. Бедный Вальтер Скотт: он думал, что жил в Шотландии, а оказалось - в Эдинбурге. Бедный Сковорода: он думал, что "мир ловил его, но не поймал". Ан нет. От длинной руки Москвы и он не ушел. А еще - от черного языка Писаки: "Мне кажется, никто так внимательно не изучал бестолковых произведений философа Сковороды, как князь Шаховской. В малороссийских произведениях почтеннейшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода".

Опять же Хмельницкого считал отцом свободы:

Совсем плох был Сковорода.

Квітка-Основ'яненко украинского языка "не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас карає отим мерзенним Богу противним панством! Нехай би вже оті Кирпи-Гнучкошиєнки сутяги: їх Бог за тяжкії гріхи наші ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то - мужі мудрі, учені… Проміняли свою добру рідну матір на п'яницю непотребную, а в придаток ще і "въ" додали".

Надо думать "п'яниця непотребная" это Россия. Тогда одно из двух: 1) или совершившие такой неравноценный обмен никакие не ученые и мудрые мужи, а идиоты вроде Сковороды (ученый же и мудрый муж - только один, не скажу кто); 2) или они на самом деле мужи мудрые и ученые (а это - украинская классика ХVIII - XIX веков; что и говорить - не слабых представителей имела украинская культура под "московским гнетом"). И кто же тогда наш Писака?

"Чому Караджич, Шафарик і інші не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?" Что, русские уже и славянами быть перестали? Или владеющие русским языком украинцы? Гоголь, например, славянин?

"Отак-то, братія моя возлюбленная! Щоб знать людей, то треба пожить з ними; а щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Нет сомнений: Писака-то уже стал человеком, не то что иные некоторые. А эти уроды (т.е. москали) требуют у него (разумеется, с его же слов):

Но можно ли ему верить на слово? Писаки, как известно, народ горячий. Да и соврать им - ничего не стоит. А вот как было на самом деле. В журнале "Телескоп" Н. Надеждин писал: "Кто не знает, что наша Украина имеет в своей физиономии много любопытного, интересного, поэтического. Наши поэты улетают в нее мечтать и чувствовать, наши рассказчики питаются крохами ее преданий и вымыслов… И действительно, как географическое положение, так и исторические обстоятельства расположили Малороссию быть торжественнейшим выражением поэзии славянского духа. Малороссия естественно должна быть сделаться заветным ковчегом, в коем сохраняются живейшие черты славянской физиономии и лучшие воспоминания о славянской жизни".

Вот что говорит по этому поводу украинский исследователь (П. Голубенко. Україна і Росія. У світі культурних взаємин. К., 1993): "Зацікавлення українськими повістями Гоголя і взагалі всім українським, яке дуже помітне було в добу Гоголя в Росії, мало не лише літературно-естетичний характер… Україна для росіян була в ті часи країною у вищий мірі екзотичною і багатою на поживу для романтиків… Українська тематика і український національний колорит повістей Гоголя відповідав зацікавленню всім українським, яке було поширене в російському освіченому суспільстві… Враження було надзвичайне. Російські журнали того часу були переповнені відгуками на "народные малороссийские повести Гоголя", як називав їх журнал "Телескоп", характеризуючи ці повісті такими словами: "Они расцвечены украинскими красками, освещены украинским светом…У него национальный мотив украинского наречия переведен, так сказать, на москальские ноты, не теряя своей оригинальной физиономии… От описаний дышит Украиной".

"Московский Телеграф" (1832): "Автор открывает или, лучше сказать, поясняет нам те свойства малороссийского характера, которые принадлежат одним малороссиянам".

"Северная пчела" (1831): "Дух малороссиян обнимает тебя с крепостию и силою, которые могут принадлежать одной только оригинальности… Малороссияне имеют свою собственную физиономию".

Пушкин был в восторге: "Сейчас прочел "Вечера близ Диканьки" Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия! Какая чувствительность! Все это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я доселе не образумился… Поздравляю публику с истинно веселою книгою, а автору сердечно желаю дальнейших успехов…"