— Так.
— Ідеальний, холера, герой, — бурмочу, але щось таке й думаю.
Цокаюся своїм пивом з її вином, і ми п’ємо за них.
— А як у тебе з Амандою?
Це ж треба, вона пам’ятає, як ту звати. Мені треба трохи часу, щоб перейти до жінки, з якою я нібито маю зв’язок.
— Вона мені подобається.
— Не дуже пасує слово «подобається», — каже Сара.
— Вона мила.
— Боже, Джеку! Подобається? Мила? Просто припини її страждання та кинь її нарешті.
Я хмурюся.
— Тільки тому, що не поспішаю почепити золоту зірку їй на груди та оцінити найвищим балом?
— Так, — вона дивиться так, ніби не може мені повірити. — Або навіщо було все це?
«Навіщо було все це?» Її питання відбирає в мене мову.
— Гадаю, я намагаюся зрозуміти, чи людям потрібні ті сто відсотків, чи вони можуть розпочати з — ну, не знаю, — з сімдесяти та дійти до ста поступово.
Вона хитає головою та зітхає, ніби я повинен знати відповідь на це вже тепер.
— Якщо я запитаю тебе, ти обіцяєш відповісти чесно?
Боже. Сьогодні дійсно день «Джеку, ми тебе зловили». Маю передчуття, що вона поставить мені питання, на яке не схочу відповідати.
— Ну, давай.
Вона відкриває рота, але потім закриває його, ніби міркує, як сформулювати питання.
— Якби ти зустрів Лорі замість мене, гадаєш, вона була б твоїми ста відсотками?
— Отакої. Де ти, в біса, таке надибала?
— Я чула про твою промову на весіллі.
А, знову ця клята промова.
— Хтось та мав виступити, Саро. І я став у пригоді.
Вона киває, ніби це — цілком слушна відповідь.
— З того, що я чула, ти змусив кожну жінку в залі мріяти, щоб ти так говорив про неї.
Я тихенько сміюся.
— Ти ж мене знаєш. Я можу теревенити про що завгодно.
— Але ж не того разу, — голос її ламається. Не можу на неї дивитися.
— Дурень ти, дурень. Якби я знала. Якби я зрозуміла. Я гадаю, якась частка мене таки знала це, але не хотіла цього визнавати. Чому ти мені не сказав?
Я можу прикидатися, що не розумію, до чого вона веде, але що з того?
— Нічого путнього б не вийшло, Сар. І вона зараз заміжня. Вона щаслива. Вона припинила кохати мене роки тому.
— Ти кохав її?
Не знаю, що я маю їй сказати. Ми пліч-о-пліч сидимо мовчки.
— Я не знаю. Можливо, якусь мить. Не знаю. Це ж не кіно, Сар.
Вона зітхає та притуляється до мене.
— Але якби це було так? Якби Оскар пішов, що б ти зробив?
Я цілую її волосся. Деякі речі краще не промовляти.
— Ходімо в дім. Тут, надворі, холодно.
Рука в руці, ми повертаємося до будинку. Потім я прошу мене вибачити та прямую на станцію. Це ж очевидно: від моєї присутності тут лише шкода. Мені потрібно додому. Можливо, у довгій дорозі поїздом до Единбурга я таки придумаю, як сімдесят може стати ста відсотками.