6 травня

— Але ж, Оскаре, ти знаєш, який важливий цей вечір, — не можу стримати тужливої нотки в голосі.

Оскар обіцяв, що повернеться з Брюсселя цього тижня на день раніше та буде на Сариному прощальному обіді. Я так рідко впливаю на плани його поїздок. Добре усвідомлюю, що його щоденник забитий ущент, що його графік важко змінити, але гадала, цього разу він зможе владнати справи, бо ж це так мені потрібно.

— Я знаю, що мав, і хотів би змінити бодай щось у цій ситуації, але руки в мене зв’язані, — каже він. — Цього ранку прилетів Брентмен, мов грім з ясного неба, і, між нами, здається мені, готується нове підвищення. Який у мене буде вигляд, якщо я втечу раніше, тому що мені треба на вечірку.

Зітхаю. Брентмен — Оскарів бос, дуже велике цабе.

— Я розумію. Усе гаразд.

Нічого я особливо не розумію, і нічого це не гаразд, але суперечками тут правди не досягнеш. Він усе одно не змінить своєї думки. Величезні обов’язки, відданість Оскара банку вже мільйон разів змушували нас до компромісу в подружньому житті. І сьогодні не якась там собі звичайна вечірка. Це прощальний обід. Я маю обійняти свою найкращу подругу, сказати їй «до побачення» та побажати успіхів у новому житті на іншому кінці світу.

— Може, ми зможемо запланувати подорож туди, зустрітися там із нею наступного року, — він підшукує якісь слова для заспокоєння, хоч ми обоє знаємо, що в нього немає жодного шансу знайти кілька вільних тижнів і дозволити собі таку відпустку, особливо, якщо станеться це підвищення. Якщо не враховувати медового місяця, наші відпустки більше схожі на вихідні, упхнуті між його робочими тижнями в Бельгії: кілька днів у Парижі, політ до Риму. І обидва рази ми прощалися в аеропорту в неділю ввечері та летіли до різних країн — на роботу в понеділок уранці. Попри всі зусилля не допустити цього, наше подружнє життя перетворюється на те, чого ми обіцяли не дозволяти: на тимчасове.

— Я побачу тебе завтра увечері, — кажу пригнічено.

— Звісно, — мовить він м’яко. — Вибач, Лорі.

Він вимикає телефон зі словами «Я люблю тебе» до того, як я встигаю сказати ще щось.

— Я така рада, що ти тут! — Сара кружляє мене в обіймах, сміється, кидає погляд на двері готелю. — А де Оскар?

— У Брюсселі. Вибач, Сар, він там застряг.

Вона хмуриться, потім обличчя прояснюється.

— Не проблема. Ти тут, а це головне.

Наші підбори цокотять по мармуровій підлозі, вона веде мене до бару. Сара вирішила влаштувати прощальну вечерю з друзями сьогодні, після чого вони з Люком поїдуть завтра в Бат, щоб провести кілька днів до від’їзду з її родиною. Я ще не можу повірити, що вона їде до Австралії. Я почуваюся, ніби знову втрачаю Сару, назавжди. Я страшенно рада за неї, звісна річ, але не могла не плакати, коли вона сповістила мені про своє рішення, а потім плакала знову, коли розповідала про це вдома Оскарові. Щось, здається, я останнім часом дуже багато плачу.

— Тут гарно, — кажу, намагаючись розважитися. Я не була раніше в цьому готелі. Обстановка дуже інтимна, усе в теплих сірих тонах, повсюди високі вази з квітами. — Дуже по-дорослому.

Вона всміхається:

— Мені доводиться час від часу бути дорослою, Лу.

— Переїхати на край світу з коханою людиною, звісно, рахується дорослим вчинком у моєму переліку.

Вона стискає мою руку.

— У моєму теж. Я до біса перелякана.

— Я не знаю, чому, — відповідаю. — Австралія ще не знає, що її спіткало.

Мені вже відомо, що Сара збирається навести там шелесту. Вона вже домовилася про роботу з однією з провідних телемереж. Усі вітають нового блискучого австралійського кореспондента шоу-бізнесу.

Перед скляними дверима до бару вона спиняє мене за руку.

— Слухай, Лу. Я тобі щось маю сказати.

Ми стоїмо одна коло одної, вона стискає мої пальці.

— Не можу полетіти на інший кінець світу, щоб не сказати тобі, як я шкодую про те, що так повелася… Ну, ти розумієш, про що я.

— О Боже, Саро. Ти не повинна просити пробачення, — кажу я, уже витираючи сльози. Не думаю, що ми зможемо говорити без сильних емоцій про ту нашу суперечку. — Або давай я теж попрошу пробачення. Я просто ненавиджу те, що тоді трапилося.

Вона киває, губи тремтять.

— Я наговорила тобі жахливих речей. Я не мала їх на увазі. Найгірше, що я зробила у своєму житті, — пропустила твоє весілля.

— Я зробила тобі боляче. Я ніколи не хотіла цього, Саро.

Вона проводить рукою по очах.

— Я мала б прийняти твій браслет. Це найпрекрасніша річ, яку мені колись дарували. Я люблю тебе, мов сестру, Лу, ти — моя найкраща подруга в цьому довбаному світі.

Браслет просто зараз на мені. І я роблю саме те, що хотіла зробити. Розстібую застібку, знімаю браслет, застібаю навколо її зап’ястка. Ми обидві дивимося на нього, а вона стискає мою руку дуже міцно.

— Ось, — кажу я, і голос мій тремтить. — Він там, де повинен бути.

— Завжди берегтиму його, — її голос зривається, горло перехоплює.

Усміхаюся крізь сльози.

— Я знаю, Сар. А тепер нумо, — притягую її в обійми. — Витри очі. Сьогодні має бути веселий вечір.

Ми міцно тримаємо одна одну, це обійми пробачення та любові, які говорять: «Як я без тебе буду?»

Люк робить мені захвáт через шию, щойно помічає в барі.

— Тепер ми можемо розпочати вечірку, — каже він з усмішкою. — Вона всі двері прогледіла, поки тебе чекала.

Він чудовий. Статура гравця в регбі, голосний, сповнений сонячного світла. Очі його спрямовані лише на Сару. Коли вона була з Джеком, я гадала, що бачу кохання. І, можливо, це було кохання свого роду, але не таке і, звісно, не такого рівня. Сара й Люк просочені коханням до кісток.

— Лорі.

Я обертаюся — хтось торкається моєї руки.

— Джеку! Сара не знала, чи ти зможеш приїхати.

Задоволення й полегшення сповнює мене, коли я бачу його так несподівано.

Він схиляється та цілує мене в щоку, його тепла рука — на моїй спині.

— Не був упевнений аж до цього ранку, чи ми зможемо приїхати, — відповідає він. — Дуже радий тебе бачити.

«Ми». Я дивлюся на нього, і кілька секунд ми взагалі нічого не говоримо. Потім він відводить погляд на жінку у вишневій сукні, яка щойно з’явилася за його спиною з двома келихами шампанського в руках. Він усміхається, приймаючи один із них, м’яко охоплює рукою її талію.

— Лорі, це Аманда.

— О, — кажу я. Потім оговтуюся та фонтаную зайвою щирістю. — Привіт! Як приємно нарешті з вами зустрітися. Я стільки про вас чула!

Направду, нічого не чула, Джек якось згадував її в е-мейлах, я натрапляла на світлини з нею на його сторінці в ФБ, але якось не була готова побачити їх разом у плоті. Вона досить гарна, така позолочена білявка. Зачіска в стилі Ґетсбі має такий вигляд, ніби ці хвильки вкладали суперкруті стилісти знаменитостей, на сукню дівчина одягла чорний шкіряний жакет, на ногах — ботільйони. Вона на верхній межі гламуру, а гострий погляд синіх очей не дуже узгоджується з теплотою її голосу.

— Лорі, — вона усміхається, посилає повітряний цілунок, — ми нарешті зустрілися.

Намагаюся не надто аналізувати її слова. «Нарешті?» Що вона має на увазі? Її очі зупиняються на мені, ніби вона ще щось хоче сказати. Але Сара рятує нас від негайного продовження розмови, плескаючи в долоні, закликаючи всіх до ресторану. Усього нас п’ятнадцятеро чи близько того. Суміш Сариних та Люкових друзів і найближчих колег. Я кидаю погляд на два круглі столи, бачу картку з ім’ям Оскара поруч із моєю, на другому боці від мене — Джек, потім Аманда. Зітхаю з думкою: чи не пізно перемішати картки, бо без Оскара, для балансу, це буде для мене надто велике випробування. Я не впізнаю інших імен на картках. Джой.

— Здається, я загарбав найкраще місце в цьому домі, — каже Джек з усмішкою.

Він підійшов і став біля мене, оглядаючи стіл.

Усмішка в мене надто вимушена — як це мої зуби ще не вискочили й не полетіли в стіни. Сумніваюся, що в цьому готелі вистачить вина, аби зробити цей вечір бодай прийнятним. Я втрачаю свою найкращу подругу, мій чоловік не прийшов, і я тепер повинна провести кілька годин у чемній розмові з Джековою новою вродливицею.

Займаю своє місце, ловлю погляд офіціанта, який кружляє з вином. Мабуть, нам доведеться сьогодні часто переглядатися.

Клятий Оскар. Єдиний раз, коли я нічого не мав проти його присутності, а він навіть не спромігся притягти свою дупу до нашої країни. Хоча, судячи з того, що я чув, він практично емігрував. Бідна Лорі, їй, напевно, дуже самотньо.

— Чудово, — зітхає Аманда, проглядаючи картку меню.

Я теж подумки зітхаю. Бо їсти з нею десь — це ще той клопіт. Вона не їсть ані м’яса, ані цукру. Хоча цукор у вині ще якось проходить, бо вона стверджує, що його нейтралізує алкоголь. Цілком упевнений, що це просто вигадка, тож зазвичай піддражнюю її. Але сьогодні я дійсно хочу, щоб ми справили на всіх хороше враження, а це складно, бо на закуску — паштет із качиної печінки, а основна страва — курча, і лише я винен у тому, що ніхто не знає, що моя дівчина не їсть нічого з означеного. Сара досить давно розіслала е-мейл, де питала, чи не є хтось вегетаріанцем, а я не відповів.

— Я владнаю, — бурмочу.

Вона дивиться на мене, поки офіціант наповнює її келих вином.

— Не хвилюйся, я певен, у них ще щось є.

Вона ловить погляд Лорі.

— Пескетаріанка, — усміхається Аманда з виразом вибачення. — Так прикро, коли доводиться ставати центром уваги та додавати зайвого клопоту.

Намагаюся привернути увагу Лорі, але вона знову вивчає меню.

— То чим ти займаєшся, Менді?

Мені вже її просто шкода. Австралійський хлопець, мабуть, друг Люка, який сидить навпроти нас за столом, не міг знати, але це ще одна з Амандиних заморочок — вона ненавидить, коли її називають «Менді».

— Аманда, — виправляє вона його та усмішкою пом’якшує зауваження. — Я актриса.

— Крутезно! — здається, цей молодик уже перебрав. — Я тебе десь бачив?

Схоже, у хлопа якесь шосте чуття, він просто майстер ставити не ті запитання. Справи в Аманди йдуть непогано. Вона виступала в кількох місцевих програмах у Шотландії, а також має невеличку постійну роль у серіалі, та навряд чи наш молодик чув їхні назви.