— Аманда грає в шотландському серіалі, — кажу я.

— Це лише частка того, що я роблю, — вносить вона поправку зі сміхом.

Хлопець втрачає інтерес, а я нахиляюся й тихенько, так, щоб лише вона мене почула, запитую:

— Ти в порядку? Вибач, тут трохи химерно.

Вона грайливо всміхається.

— Нічого особливого, упораюся.

Вона повертається та розпочинає ввічливу розмову з хлопцем з іншого боку, залишаючи мене й Лорі їсти в недоладній близькості одне від одного.

Не впевнений, що привести сьогодні Аманду було моєю найкращою ідеєю. Вона на вигляд — у нормі, але починаю усвідомлювати, що я — ні.

— Дуже смачно, — каже Лорі, вказуючи на качиний паштет на своєму ножі.

Я киваю.

— Як справи?

Вона розкидає салат по тарілці.

— Робота цікава. Я здебільшого пишу про жіночі проблеми зі здоров’ям, тож є чому повчитися.

— Я думаю!

— А ти?

— Дуже подобається, так. Допізна треба сидіти, але я це люблю.

Лорі опускає ніж і виделку.

— Единбург на твоїх фото такий гарний.

— Він такий і є. Приїжджай колись. Я тобі влаштую екскурсію, — чую, як з одного боку від мене ледь помітно завмирає Аманда, а з другого ніяковіє Лорі. — З Оскаром приїжджайте, тобто, звісна річ, — додаю, щоб виправити становище. Потім роблю ще гірше новим зауваженням: — Якщо зможу відпроситися з роботи. — Що я таке роблю? Їхня пара в мене в гостях — це моє уявлення про пекло.

Відчуваю полегшення, коли офіціанти прибирають зі столу, а Лорі просить вибачення та виходить. Я усміхаюсь офіціантці, щоб вона знову наповнила мій келих. Єдиний засіб якось упоратися із соціальним жахом.

Але вечір видався! Щоразу, коли мені випадає кілька хвилин поспілкуватись із Сарою, ми доводимо одна одну до сліз. Оскара немає. Джекова подружка до біса мила, попри те, що вона пескетаріанка. Після першої зміни страв я вигнала себе до дамської кімнати та виголосила собі догану, повідомивши своєму віддзеркаленню, що вона — Джеків вибір партнера, а він мій друг, тож я маю з нею потоваришувати. Насправді, їй, мабуть, знадобився весь її кураж, щоб прийти в такий день. Потім я говорила з нею про її роботу в Единбурзі, і вона виявилася досить цікавою людиною.

— Ви з Лондона, Амандо? — запитала я, бо її вимова кокні вказує на її походження краще, ніж жакет в перлинах, як у «Квін».

— З ніг до голови, — усміхнулася вона. — Але коли я на знімальному майданчику, ви цього ніколи не скажете. Моя героїня, Дейзі, по самі вуха шотландка, як верес та пісочний коржик, — вона без зайвих зусиль перейшла на густий шотландський говір, настільки переконливий, що я від душі розсміялася.

— Овва! Це справді круто, — похвалила я.

— Практика творить дива, — відповіла вона та знизала плечима.

Аманда почала розповідати мені про деякі прослуховування, на яких нещодавно була.

— Ніколи не усвідомлювала, що бути актрисою — така важка робота.

Можливо, вона дуже підходитиме Джекові. Дівчина, очевидно, має уявлення про те, чого прагне, і не боїться наполегливо працювати, щоб досягти своєї мети.

До цього дня я не відзначала її як важливу частку Джекового життя. Але тепер, коли побачила, думаю, що її не оминути. Не те щоб я хотіла її уникати — просто для мене потрясіння бачити його з кимось таким, як вона. З кимось, хто може бути пов’язаний з його майбутнім. Це просто… я не знаю. Це щось таке, чого не скажеш двома словами. Так, ніби я ніколи не уявляла, що перебування в Шотландії стане його постійним життям. Я хочу, щоб він був щасливим, звісно, я цього хочу, але це просто трохи мене здивувало. Ось це слово. Вона мене здивувала.

Я посміхаюся рум’яній офіціантці, яка ставить переді мною головну страву.

— Дякую, дуже смачно на вигляд.

Джек робить те саме, і, поки ми чекаємо лосося, якого спішно готують для Аманди, він кивком кличе офіціантку, щоб та налляла йому ще вина.

Мені трохи соромно погоджуватися на десерт у присутності Аманди, яка зовсім не їсть солодкого, але це щось дуже шоколадне — аж із трьома варіантами шоколаду, до того ж я випив забагато вина й не можу напружити силу волі, щоб відмовитися. Вона виходить з-за столу, вибачившись, що їй потрібне свіже повітря, залишаючи мене з Лорі віч-на-віч.

— Аманда, здається, мила, — каже вона.

Я киваю.

— Вона хороша дівчина.

Лорі, на відміну від мене, нібито не така захоплена своїм пудингом. Вона об’їла по краях, поколупалася…

— Ви вже довгенько разом, так?

— Щось таке, близько шести місяців. Може, трохи більше. Ми зустрілися на заручинах спільних друзів. У телевізійників і тих, хто працює на радіо, коло спільне: світ дуже тісний, особливо в Единбурзі. З вигляду стало зрозуміло, що вона хотіла там бути так само мало, як і я; ми розговорилися — ну і слово за слово, одне за одним. Я не чекав чогось більшого за звичайне, але якось вона, здається, стала частиною мого життя.

— Це серйозно?

Я припиняю їсти й дивлюся на Лорі.

— Ти просто як моя мама.

Вона закочує очі.

— Я ж лише спитала.

— Вона мені дуже подобається. Вона знає, чого хоче, і нам весело разом.

Ми замовкаємо, і я запиваю свій пудинг вином.

— Як подружнє життя?

Вона відсуває напівз’їдений десерт і підтягує до себе винний келих.

— Добре. Іноді засмучує, коли Оскара так довго немає, але так, — вона сміється злегка та знизує плечима. — Вибач. Запеклі молодята, фанати шлюбу.

— Вони — наступні, — я змінюю тему, киваючи на Сару з Люком за сусіднім столом. Лорі замислено дивиться за моїм поглядом.

— Ти колись шкодував, що ви не залишилися разом?

Мені не треба думати двічі.

— Боже, ні. Подивися на неї. Вона не припиняє усміхатися. Вона ніколи не була такою щасливою зі мною.

Очі Лорі зупиняються на Сарі.

— Я просто хотіла б, щоб вони залишилися тут. Мені її так не вистачатиме. — Вона допиває келих. — Де офіціантка? Мені треба ще.

Гадаю, я вже на один келих перебрав. Пикою в салат ще не падаю, але й не тверезий. Трохи згодом переходимо до бенкетної зали. Там грає група — звичайні, злегка загучні кавери. Я підхоплююсь і налаштовую маленький слуховий апарат, який установив коли нарешті зібрався та сходив до фахівця. Я не пробув у Шотландії так уже й довго. І те, що поїхав, було дуже добре для мого здоров’я — і фізичного, і ментального.

Аманда зникла, щоб зателефонувати комусь надворі, а за кілька футів від мене Лорі танцює з Люком. Я кажу «танцює», але воно більш скидається на акробатику: він підкидає її, як собі хоче, вона аж задихається від сміху.

— Гей, Фреде Астере, — кажу я та підходжу до них, коли група нарешті змінює ритм на щось спокійніше, — я тепер бачу, чого в Сари дах знесло.

— Ця жінка — моє серце, — переконано говорить він.

Я певний, що тут зіграло свою роль випите ним пиво, але його очі дійсно сповнені почуття. Тисну йому руку. Між нами завжди залишиться цей дивний зв’язок. Він першим опинився на місці моєї аварії, і, попри те, що я не можу доладно пригадати події, пам’ятаю, як він схилився наді мною. А тепер він із Сарою, і це може видаватися дивним, але все не так, бо вони створені одне для одного. Я не дуже добре його знаю, але, здається, він — чисте золото.

— Подбай про неї за нас, — кажу. — Нічого, якщо я вас розіб’ю?

Він крутить Лорі ще раз і пропускає її під своєю рукою.

— Вона вся твоя, друже.

Лорі здивовано здіймає брови на Люка.

— Я колись щось таке казала?

Він моргає та цілує її в щічку.

— Вибач, Лорі, мені все одно треба йти та поглянути на дружиноньку.

Проходячи повз мене, він шкіриться.

Лорі стоїть переді мною: очі сяють, уся розпашілася. Вигляд у неї такий, як раніше, — щасливий та безтурботний.

— Потанцюєш зі мною, Лорі? Заради старих часів?

Я не знаю, що сказати, бо хочу сказати «так». Або, мабуть, якась маленька часточка мене цього хоче. Більша частина, поміркованіша, знає, що до Джека мені зараз не можна. Особливо, коли зважити, що я втратила лік келихам вина. Я п’яна.

— Прошу?

Я оглядаюся.

— А де Аманда?

Він куйовдить волосся рукою, знизує плечима.

— Вона вийшла зателефонувати, — хмуриться, — чи відповісти на дзвінок. Вона не заперечуватиме.

— Точно?

Він сміється, ніби це дурне питання.

— Вона не ревнива дурепа, Лу, і знає, що ти одна з моїх найдавніших друзів.

Я не можу стримати усмішки, бо так довго не чула його сміху, надто довго. Зараз пізно, світло приглушене, а його зелено-золотаві очі — такі ж зелено-золотаві, у які я глянула того грудневого вечора з верхнього поверху автобуса на Камден Хай Стрит. Ніби ціле життя спливло. Заради тієї дівчини я не можу сказати «ні».

— Гаразд.

Він притягує мене до себе, однією рукою обіймає талію, другою тримає за руку.

— Не можу повірити, що вона дійсно їде, — кажу я. — Це надто далеко.

— Усе буде гаразд, — мовить він просто мені у вухо. — У наші дні нічого вже не можна назвати словом «далеко».

— Але ж я не можу телефонувати до Австралії щодня, вона буде така зайнята.

— Телефонуй мені натомість, час від часу, — він притуляється щокою до моєї потилиці.

Це вже не за планом. Я прийшла сюди з наміром поводитись із Джеком (якщо він тут сьогодні буде) ввічливо та чемно — ні на крок більше, ні на крок менше. Але якось так сталося, що я танцюю з ним, його рука погладжує мою спину, і час, здається, зробив щось дивне, бо я вже не та Лорі, якою була кілька годин тому. Я та Лорі, якою була сім років тому. О Оскаре, чому ти не приїхав?

— Я пригадую, ти мені якось розповідала, як танцювала з хлопцем на шкільній дискотеці, — каже він і низько, горлом, сміється. — Дивися, мене не вдар головою.

Я притуляюся щокою до його грудей.

— Ми багато чим ділилися за ці роки. Правда?

— Забагато?

Я не можу відповісти йому чесно, бо маю йому сказати: «Так, забагато. Ти забрав забагато мого серця, і це не чесно щодо мого чоловіка».

— Ти казала Сарі, що я цілував тебе? Це тому вона не була на весіллі?

Я завжди знала, що він колись мене про це запитає. Є дуже мало причин, з яких Сара могла не прийти на моє весілля, і він, мабуть, дізнався, що в неї не було ніяких невідкладних сімейних справ.