— Так.

— Ідеальний, холера, герой, — бурмочу, але щось таке й думаю.

Цокаюся своїм пивом з її вином, і ми п’ємо за них.

— А як у тебе з Амандою?

Це ж треба, вона пам’ятає, як ту звати. Мені треба трохи часу, щоб перейти до жінки, з якою я нібито маю зв’язок.

— Вона мені подобається.

— Не дуже пасує слово «подобається», — каже Сара.

— Вона мила.

— Боже, Джеку! Подобається? Мила? Просто припини її страждання та кинь її нарешті.

Я хмурюся.

— Тільки тому, що не поспішаю почепити золоту зірку їй на груди та оцінити найвищим балом?

— Так, — вона дивиться так, ніби не може мені повірити. — Або навіщо було все це?

«Навіщо було все це?» Її питання відбирає в мене мову.

— Гадаю, я намагаюся зрозуміти, чи людям потрібні ті сто відсотків, чи вони можуть розпочати з — ну, не знаю, — з сімдесяти та дійти до ста поступово.

Вона хитає головою та зітхає, ніби я повинен знати відповідь на це вже тепер.

— Якщо я запитаю тебе, ти обіцяєш відповісти чесно?

Боже. Сьогодні дійсно день «Джеку, ми тебе зловили». Маю передчуття, що вона поставить мені питання, на яке не схочу відповідати.

— Ну, давай.

Вона відкриває рота, але потім закриває його, ніби міркує, як сформулювати питання.

— Якби ти зустрів Лорі замість мене, гадаєш, вона була б твоїми ста відсотками?

— Отакої. Де ти, в біса, таке надибала?

— Я чула про твою промову на весіллі.

А, знову ця клята промова.

— Хтось та мав виступити, Саро. І я став у пригоді.

Вона киває, ніби це — цілком слушна відповідь.

— З того, що я чула, ти змусив кожну жінку в залі мріяти, щоб ти так говорив про неї.

Я тихенько сміюся.

— Ти ж мене знаєш. Я можу теревенити про що завгодно.

— Але ж не того разу, — голос її ламається. Не можу на неї дивитися.

— Дурень ти, дурень. Якби я знала. Якби я зрозуміла. Я гадаю, якась частка мене таки знала це, але не хотіла цього визнавати. Чому ти мені не сказав?

Я можу прикидатися, що не розумію, до чого вона веде, але що з того?

— Нічого путнього б не вийшло, Сар. І вона зараз заміжня. Вона щаслива. Вона припинила кохати мене роки тому.

— Ти кохав її?

Не знаю, що я маю їй сказати. Ми пліч-о-пліч сидимо мовчки.

— Я не знаю. Можливо, якусь мить. Не знаю. Це ж не кіно, Сар.

Вона зітхає та притуляється до мене.

— Але якби це було так? Якби Оскар пішов, що б ти зробив?

Я цілую її волосся. Деякі речі краще не промовляти.

— Ходімо в дім. Тут, надворі, холодно.

Рука в руці, ми повертаємося до будинку. Потім я прошу мене вибачити та прямую на станцію. Це ж очевидно: від моєї присутності тут лише шкода. Мені потрібно додому. Можливо, у довгій дорозі поїздом до Единбурга я таки придумаю, як сімдесят може стати ста відсотками.