27 жовтня

— Аліса з третього номера попросила мене занести це. Вона каже, що буде в церкві пізніше.

Тітонька Сьюзан, мамина сестра, передає мені велику вікторіанську губку. Тітка з нами вже кілька днів, надійна, мов скеля. Поруч із нею мама змогла пережити емоційну зустріч з реєстратором, обговорити похорон, спланувати своє вбрання й усвідомити, що світ продовжує існувати, навіть коли тата в ньому немає. Тітонька Сьюзан утратила свого чоловіка, Боба, чотири роки тому. Вона може зрозуміти мамині почуття так, як ні я, ні Деріл не зможемо. Ми втратили тата, але вона втратила свого коханого, і з цим їй доведеться зіткнутися віч-на-віч під час похорону.

Я йду кухнею з пирогом у руках, коли Сара з’являється у вікні задніх дверей, — уже підняла руку, щоб постукати. До мами з татом усі приходили з чорного ходу — такий це дім. Я здригаюся від думки, що скоро називатиму його лише маминим, і мушу звикнути до цього. Не можу витримати думки про те, як вона тут буде крутитися сама.

— Гей, — каже Сара, коли я відмикаю двері. І потім: — Овва! — коли дивиться на заставлені їжею всі кухонні поверхні.

Маю сумнів, що на полицях місцевого «Маркса й Спенсера» залишилося багато продуктів. Тітонька Сьюзан замовила все через Інтернет, аж до серветок й одноразового посуду.

— Його можна просто викинути в смітник після всього, — казала вона мені, клікаючи по екрану із замовленнями, — кому ж захочеться займатися миттям посуду після похорону.

Якщо додати до цього з півдюжини чи більше пирогів, що з’явилися сьогодні вранці від сусідів та друзів, можна заспокоїтися: ніхто не залишиться голодним.

Я була дуже рада, коли поруч зі мною опинився хтось, хто знав, що треба робити, попри те, що Оскар, Деріл та я владнали основні підготовчі справи з поховальним бюро, коли Оскар повернувся з Брюсселя. Чи є щось гірше у світі, ніж процес вибору варіанту труни? Кому насправді яке діло — ясен це чи сосна, чи ручки мідні, чи срібні? Ми пройшли крізь це, і, зрештою, яку б домовину не обрали, скоро вона зберігатиме мого любого татуся. Це видається нереальним. Надто жорстоким, щоб бути правдою.

Сара обертається до мене й обіймає рукою за плечі.

— Ти як, нормально?

Киваю, зморгуючи сльози, які вже виступили під віями. Я не сказала їй, що, коли це сталося, спочатку зателефонувала Джекові. Але я подумала: він — єдина людина з тих, кого я знаю, хто втратив батька. Мені потрібен був хтось, хто зрозуміє мої почуття. Та наприкінці дня я сиділа на самоті в кімнаті мого дитинства, і все, чого прагнула в ту мить, — дзвінок моїй найкращій подрузі. За кілька секунд розмови з нею вся та відстань, яка розділяла нашу дружбу, зникла. Вона з’явилася на нашому порозі вже наступного вечора, хоч її ніхто про це не просив. І, попри те, що мусила повернутися до Лондона на кілька днів на роботу, вона знову приїхала вчора — уже на похорон.

— Гадаю, що так, — знизую я плечима та безпомічно дивлюся на неї. — Нічого тут не вдієш. Лишається тільки чекати.

Вона вішає пальто на спинку кухонного стільця та ставить чайник.

— Як мама?

Я хитаю головою, передаючи Сарі два горнятка.

— Тримається, гадаю.

Це найбільш певне слово, яке мені вдається підібрати. Вона тримається. Прокидається, лягає спати, між цими діями відповідає тому, хто до неї заговорить, але більшу частину часу просто сидить і дивиться у простір, вона десь, за мільйон миль звідси. Я не знаю, що їй сказати, почуваюся, ніби раптом стала її матір’ю, але й гадки не маю, як її втішити.

— Можливо, сьогодні буде поворотний момент, — припускає Сара.

Вона не перша, хто каже, що похорон — це той момент, коли усвідомлюєш: людина дійсно відійшла. Таке враження, що після похорону всі інші просто продовжують своє життя, і ти маєш продовжувати власне.

— Може, — я не впевнена, що хтось із нас узагалі зможе це зробити. — Маєш гарний вигляд.

Гойдається її низько підібраний «хвостик», коли вона опускає погляд на свою чорну сукню в стилі Жаклін Кеннеді.

— Плюс моєї роботи, — усміхається вона.

Вона зараз — постійне обличчя на телеканалі новин, для чого, власне, і була створена. Ми сидимо за кухонним столом, тримаємо по горнятку кави. Я додаю собі цукру, дивлюся, як його кристалики спіраллю крутяться в рідині.

— Нагадує Делансі-стрит, — каже вона.

Раптом мене накривають туга й жаль.

— Як би я хотіла повернутися.

— Знаю, сонце.

— Саро, прости мене…

Я зненацька відчуваю відчайдушне бажання попросити пробачення, сказати все відверто. Бо, попри те, що вона тут, ми досі не сказали одна одній про нашу суперечку щодо Джека.

— Давай про це зараз не будемо. Не треба. Багато води спливло під цим мостом, — вона бере мою руку та стискає її.

Але воно стоїть між нами, ніби ми вкрили його захисним покривалом та побілили кімнату навколо нього, тож я знаю, що колись ми маємо зняти це покривало, побачити, що під ним.

— Але колись треба, — кажу я.

— Так, — погоджується вона, — не сьогодні, але колись.

— Пива?

Я знайшов для себе п’ять спокійних хвилин на лавці біля струмка, що біжить навколо нижньої частини зарослого саду Лориних батьків, коли Оскар з пивом у руках знаходить мене.

— Дякую, — я дивлюся на нього збоку, коли він сідає поруч, уперши лікті в коліна. — Довгий день.

Він киває.

— Гадаєш, вона вибереться з цього?

Це так несподівано, що я мушу його перепитати.

— Лорі?

— Так, — він відпиває те, що в його склянці, з вигляду — віскі. За ці роки ми визначилися, що я п’ю пиво, а він — самотній прихильник віскаря. — Я не знаю, що мені слід робити, що казати їй.

Він що, питає в мене поради? Я роблю глибокий ковток, бо, попри те, що до нього в мене немає жодних теплих почуттів, він дбає про Лорі. Це в нас спільне. І цього досить.

— Наскільки я знаю, вона міцніша, ніж здається на вигляд. І все ж не така міцна, що ніколи не ламається, — пригадую той день, коли бачив її зламаною, коли поцілував її в тій завірюсі. — Розпитуй її, як вона почувається, не дозволяй замкнутися в собі.

— Але не знаю, що казати.

— Ніхто не знає, Оскаре. Але іноді щось — краще, ніж нічого.

— Здається, ти завжди знаєш, що сказати, — він зітхає та хитає головою міркуючи. — Ось та промова, що ти виголосив на весіллі, наприклад, — він замовкає, дивиться на мене, і я думаю: «О, трясця!» — бо ми не мали ніколи говорити про це з ним.

— А що таке? — гостро дивлюся на нього.

Він відхиляється, кладе руку на спинку лавки.

— Буду з тобою відвертий, Джеку. Іноді я міркую, чи твої почуття до Лорі цілком платонічні.

Я сміюся, дивлюсь убік, відпиваю пива.

— З усіх днів для цього питання ти обрав саме той, коли вона поховала батька?

— Це досить просте питання, — каже він, слушний, як завжди. — Я питаю, чи ти відчуваєш щось до моєї дружини, Джеку. І гадаю, що досить довго був терплячим.

«Досить просте питання? Довго був терплячим?» Не думаю, що він усвідомлює, як зверхньо й поблажливо це звучить. Якби не похорони батька Лорі, це, мабуть, був би день, коли ми з Оскаром нарешті припинили б прикидатися, що подобаємось одне одному. Але це похорон. І я гідно виправдовую його досить просте запитання досить простою відповіддю.

— Так.

— Пива?

Півгодини потому я підіймаю очі на Сару.

— Чому ви всі намагаєтеся мене споїти? Спочатку Оскар, тепер ти.

Вона має засмучений вигляд.

— Пробач. Можу залишити тебе самого, якщо хочеш.

— Ні, — зітхаю я, приймаючи пиво з її простягнутої руки. — Вибач, Сар, це було грубо. Сідай. Посидь, поговори зі мною трохи.

Вона сідає поруч, закутана в тепле штучне хутро.

— Що трапилося? — питає, відпиваючи червоне вино з келиха. — Окрім очевидного.

Якийсь час я намагаюся второпати, що саме в нас «очевидне». Але вона говорить про те, що ми на поминках.

— Лише очевидне, — кажу я. — Усе це змушує мене пригадати те, про що краще не думати, ти ж знаєш.

— Знаю, — погоджується Сара. — Ти, мабуть, із нас найкраще знаєш, як говорити про це з Лорі.

Я опускаю руку на її плечі, гріюся об неї.

— Не думаю, що їй буде легше, якщо я розповім, що сумую за своїм батьком кожний клятий Божий день.

Вона притуляється до мене.

— Прости мене, я тебе про нього не розпитувала.

— Ти не повинна ні за що вибачатися, — відповідаю. — Ти була чудовою, а я був лайном.

Вона м’яко сміється.

— Гаразд, я рада, що ми нарешті це з’ясували.

— До біса точно з’ясували.

Ми сидимо в задумливій тиші, з будинку за нашими спинами лунає передзвін та брязкіт келихів, перед нами тихенько дзвенить струмок.

— Ти колись розповіси мені, що сталося між тобою й Лу? Можеш, звісно, сказати, що я помиляюся, але б’юся об заклад, ти не пішла на її весілля не через невідкладні родинні справи.

Рот її перекошується, коли вона обмірковує моє питання.

— Я не думаю, що зараз варто витягати все це на поверхню. Це вже минуле.

Не наполягаю.

— Ти ще з Люком?

Вона киває, але не приховує блиску в очах — намагалася, та не змогла.

— Він до тебе добрий?

Вона тихенько сміється.

— Він абсолютно точно не лайно.

— Добре.

— Гадаю, він міг би бути моїми ста відсотками.

Я дивлюся на неї — така яскрава, така сповнена життя — і не відчуваю нічого, окрім любові та радості за неї. Це доводить, що ми вчинили правильно, навіть коли це розірвало наші серця тоді, у той час. Вона бере мене за руку.

— Він покликав мене поїхати з ним до Австралії.

— Жити?

Вона ковтає, киває, потім знизує плечима.

— Це вагоме рішення.

— Ще б пак, — я не можу уявити собі, що вона покине все, чого досягла тут, щоб розпочати знову в Країні Оз. — Воно варто того, щоб усе життя перевернути?

— Якщо я маю обирати між ним та життям тут, я оберу його.

Он як.

— Я дійсно щасливий за тебе, Сар.

І це правда. Думаю про те, якою вона була в перший день нашої зустрічі, і потім знову — про ту холодну ніч у саду Лорі й Оскара та про всі наші дні між цими моментами. Ми були одне для одного коконом кохання, ми разом зросли, а потім не змогли більше рости поруч.

— Лорі каже, що він керує пошуковими й рятувальними гелікоптерами.

Вона усміхається — і це наймиліше, що було сьогодні.