Попри те, що на мені немає вуалі, руки Оскара рухаються, щоб підняти її. Він сьогодні відпрацював подумки кожен крок. На якусь мить вигляд у нього спантеличений, потім я всміхаюся та ледь помітно хитаю головою.
— Без вуалі, — кажу самими губами, а він м’яко сміється.
— Ти чарівна, — шепоче у відповідь.
— Дякую, — усміхаюся, а його темні очі занурюють мене в кохання.
Від його обрізаних джинсів і майки нас відділяє цілий світ, але я бачу його саме таким. Мій Робінзон Крузо, мій порятунок, моє кохання. Гадаю, він навіть не помітив, що за моєю спиною немає Сари. Мабуть, він навіть не помітив би, якби преподобний зрікся свого строгого образу та затанцював біля вівтаря ірландську джигу. Бо очі його — тільки на мені, сповнені подиву, радості, кохання. Попри те, що Люсіль намагалася планувати наше весілля, мов військову операцію, вона не врахувала таких моментів. А саме їх я пам’ятатиму ще довго, після того, як мій мозок позбавиться лососевого мусу, бо той зайняв надто багато місця. Оскар — увесь жага та пристрасть, кожним дюймом він — наречений. У нього все ідеальне: артистичний вигин волосся, чорний виблиск весільних черевиків, темні палкі очі, якими він дивиться на мене, ніби вперше. Чи був колись якийсь інший чоловік таким картинно-ідеальним нареченим? Можна подумати, що всі ці дрібненькі молодята, що прикрашають верхівки весільних тортів у всій країні, виліплені з нього.
Цікаво, що надумає Її Величність Люсіль про моє вбрання без вуалі. Мабуть, у неї в захресті прихована валізка із запасною вуаллю — так, про всяк випадок. Безсумнівно, вона спробує змусити мене одягти її, щойно ми вийдемо звідси.
Коли священик запитав, чи знає хтось якесь законне заперечення проти нашого шлюбу, у мене блискавкою сяйнула коротка думка про Сару: а раптом вона увірветься до церкви та сповістить усім, що я накоїла.
Звісно, цього не трапилося. І вже — здається за кілька секунд — я відчуваю, що йду проходом, на третьому пальці лівої руки — Оскарова платинова обручка з діамантом. Б’ють церковні дзвони. Ми йдемо, тримаючи одне одного за руки, усі аплодують. Перед тим, як вийти на бліде зимове сонячне світло, Оскар дбайливо зав’язує стрічки мого хутряного палантина й цілує мене.
— Моя дружина, — шепоче він, тримаючи в долонях моє обличчя.
— Мій чоловік, — відказую я, повертаю обличчя та цілую його долоню.
Моє серце таке повне, що ось-ось розірветься, я відчуваю чисту радість цієї простої істини: він мій чоловік, я його дружина.
Фотографу довелося добряче спітніти, поки він збирав докупи обидві наші родини. Оскарова матуся, здається, вирішила керувати процесом; моя мила мама навіть відвела мене вбік, щоб повідомити, що вона ладна придушити Люсіль до завершення цього дня. Ми трохи посміялися, влаштувавши пантоміму, ніби ми її душимо, потім зробили серйозні обличчя та повернулися на свої місця — позувати далі.
Моя родина — єдина причина, чому я ще не з’їхала з глузду. Оскарова колишня, Крессіда, сплутала мого брата з офіціантом і поскаржилася, що її шампанське недостатньо охолоджене. Тож він освіжив його кубиками льоду, які виловив у найближчому відерці з водою. Коли ж вона, заставши його за цим заняттям, пригрозила йому звільненням, той із величезним задоволенням повідомив, що він мій брат, звісно, скориставшись при цьому найсильнішим бірмінгемським акцентом. Братик ще не відійшов від пиятики з приводу дня народження мого чудового малюка-небожа, Томаса, який сьогодні такий схожий на ангелика, що майже відтягнув від мене загальну увагу. Деріл незадовго до того відкликав мене вбік для невеличкої душевної розмови та запитав, чи я згодна бути хрещеною Тома прийдешнього літа — від таких пропозицій на власному весіллі кожна дівчина сльозу пустить! Я так люблю свою родину, а сьогодні особливо, коли з Оскарового боку така величезна кількісна перевага.
— Пані та панове, час для промов.
О Боже! Я геть забула, що Сара мала виголошувати промову. Вона навмисно вписала її в програму під номером один, її відсутність переламає ретельно складені плани Королеви Люсіль. Можна було б якось цьому зарадити, якби я здогадалася її про це попередити, але я нічого не зробила, тож тепер червонопикий тамада щойно запросив усіх привітати почесну дружку гарячими оплесками. Люди плескають, але повільно, уривчасто, розгублено: натовп знає, що щось не так, а от що робити — не знає. Божечко, персонал тут узагалі спілкується між собою чи ні? Можна ж було зрозуміти, що, коли головний стіл був спішно перенакритий після нашого прибуття, це означало, що Сари не буде, але ні: тамада й надалі викликає її ім’я знову й знову та дивиться на нас із очікуванням. Оскар, благослови його Боже, переляканий, бо знає: йому слід щось зробити, але й гадки не має, що саме. Люсіль нахиляється вперед та дивиться на мене з виразом «зроби щось негайно». Я вдивляюсь у море облич перед собою та починаю здійматися на ноги, міркуючи, що, в біса, може зараз вийти з моїх вуст. Брехати людям віч-на-віч про причину Сариної відсутності було нестерпно. Я не певна, що зможу просто в очі збрехати всім цим людям на одному диханні. Але що маю їм сказати? Що Сара дізналася, ніби я колись любила її хлопця, і тепер не може мене бачити? Серце починає калататися, я відчуваю, що обличчя червоніє. Потім чую, що хтось відсуває свого стільця по паркету та прочищає горло, щоб почати говорити.
Це Джек.
Залою пробігає гомін, тихий гомін передчуття: зараз, мабуть, буде цікаво.
— Оскільки Сара не змогла прибути, Лорі попросила мене сказати кілька слів замість неї, — він дивиться на мене із запитанням в очах. — Мені пощастило грати роль третього колеса у велосипеді Сари й Лорі протягом кількох років, тож я добре уявляю, що б вона сказала, якби була тут.
Дуже сумніваюся, що він має найменше уявлення про те, що Сара сказала б, якби вона була тут просто зараз, але киваю головою та повертаюся на своє місце. Чого, власне, я повинна дивуватися, що роль Джека на моєму весіллі стала більш значущою? Він був поруч, здається, у кожен важливий момент у моєму житті, так чи інакше.
— Бачте, ми із Сарою певний час були разом, поки — зовсім нещодавно, якщо чесно, — пробачте, вам не потрібно знати… хм-м-м… — він дивиться на жінку, яка сидить поруч із ним, а залом уже починають лунати смішки. — І коли я кажу, що був для них, мов третє колесо, то маю на увазі найширший сенс, звісна річ. Тобто близьким, але не настільки близьким… — він знову замовкає, бо люди починають сміятися. — Пробачте, — каже він, дивлячись на мене та корчачи невеличку гримасу. — Гаразд, — продовжує він, а я усвідомлюю, що він нервує, лише коли бачу, як він тре долонями штани. — Що ж хотіла б Сара сказати про Лорі? Ну, те, що вона чудова подруга, — це безумовно. Я знаю, що Сара завжди казала, що вона в університеті виграла в лотерею найкращу сусідку по кімнаті, у вас двох дружба така, яка буває раз у житті. Ти — джин у її тоніку, Лорі. Сара дуже тебе любить.
Дехто аплодує, моя мама тре очі. О Боже. Я тримаюся з усіх сил, щипаю себе за руку. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Я не наважуюся навіть одну сльозинку випустити, бо не зможу потім зупинити цей потік, не дати йому перетворитись у повноцінні ридання до судом усім тілом. Мені дуже не вистачає сьогодні Сари. У моєму ретельно спланованому весіллі утворилася дірка у формі Сари, і — боюся, до смерті боюся — вона залишиться на все життя. Джек зітхає, набирає повітря. Можна почути, як шпилька падає на підлогу.
— Знаєте, навіть коли б мене попередили, що я маю сьогодні виступати, я все одно мучився б над питанням, що сказати, бо ж насправді немає слів, здатних пояснити, чим же вона така особлива, Лорі Джеймс.
— Оґілві-Блек, — вигукує хтось. Гадаю, Джеррі.
Джек сміється, запускає руку у волосся — я певна, зараз весь жіночий контингент весільної вечірки зітхає.
— Пробачте, Лорі Оґілві-Блек.
Поруч зі мною Оскар бере мене за руку, а я посилаю йому маленьку усмішку, хоча для мене моє нове ім’я звучить незграбно й дивно з вуст Джека.
— Ми з Лорі — друзі вже кілька років. Добрі друзі навіть. І просто в мене під носом ти, Сарина мудра невибаглива подруга, яка одного разу змусила мене дивитися «Сутінки», перетворилася на… — він замовкає та простягає руки до мене попри те, що він за три столики від нас, — на жінку, якою є сьогодні: таку сповнену неймовірної рівноваги, таку вражаюче добру. Ти вмієш зробити так, що кожна окрема людина почуватиметься поруч із тобою найважливішою у світі, — він опускає очі, хитає головою. — Не буде перебільшенням сказати, що ти одного разу врятувала мені життя, Лорі. Ти побачила мене в найгіршому стані та не відвернулася від мене, навіть коли в тебе була для цього причина. Я бунтував, а ти була милою. Я забув, ким був насправді, але ти змусила мене згадати. Не думаю, що колись дякував тобі за це, тож кажу це зараз. Дякую тобі. Ти легко йдеш дорогою життя, але залишаєш глибокі сліди, які іншим людям важко заповнити, — він замовкає та відпиває зі свого келиха, бо говорить так, ніби ми тут — єдині люди, я гадаю, він усвідомлює, що підійшов дуже близько до надто особистого. — Ось і все. Ти до біса дивовижна, Лорі. Зараз, коли ми по різні боки кордону, мені не вистачає тебе, але я тішуся, бо знаю: ти в безпеці з Оскаром, у його надійних руках, — Джек здіймає келих. — За тебе, Лорі, і, звісно, за тебе, Оскаре, — він замовкає на мить та додає: — Ти щасливий, скотиняко.
Усі сміються. Я плачу.
— Боже милостивий, Джеку, ти міг би просто трахнути її на тому столі, та й по всьому.
Я дивлюся на Веріті, яка в цю секунду нагадує розлючене дике кошеня. Гарна, але очі мені готова видерти. Ми в коридорі готелю, і я здогадуюся, що вона не оцінила моєї імпровізованої промови.
— А що, в біса, я мав робити? Залишати Лорі помирати в дупі на власному весіллі?