— Очі?

— Так! — вона дає мені «п’ять». — Ти бачила, які очі в Люка? У житті таких синіх не зустрічала.

Я киваю.

Вона почала зустрічатися з Люком без зобов’язань — ще влітку. Він буде її кавалером на весіллі. Вона просила мене не казати про це Джекові, поки сама йому про це не розповість. Не знаю, чи вона це зробила. Він поїхав до Единбурга на другий день після того, як я купила весільну сукню, і, крім есемески, що він дістався добре, я не отримувала від нього звісточок. Бачила в Інтернеті фото з ним — із якоїсь події кілька тижнів тому, тож принаймні знаю, що живий.

Беру наступну карту, дивлюся на неї скоса.

— Найпопулярніша квітка для нареченої.

Сара закочує очі.

— Троянди. Надто просто. Без варіантів.

Нараховую їй бал, не поклопотавшись перевірити, чи вона вгадала.

— Хай би воно вже ставало трохи цікавіше, а то зараз кинемо цю гру, — каже вона, підкидаючи верхню карту. — Скільки разів за життя закохується пересічна людина?

Моє обличчя витягується.

— Як це можна звести до середньої цифри? Усі ж різні.

— Вирахуй з власного досвіду. Ти ж знаєш, як важко ти закохувалася в тих парубків, яких я тобі в універі сватала, — сміється. — Як отого в шортах звали?

Не вшановую це питання відповіддю, бо мій мозок, просочений шампанським, не може витягти з пам’яті нічого, окрім його волохатих ніг.

— Може, двічі? — вирішую відповісти.

Сара відкладає карту, тягнеться до наших келихів з вином.

— Я гадаю, більше. П’ять?

— П’ять? Ти так вважаєш? Забагато.

Вона знизує плечима.

— Ти ж мене знаєш. Я люблю розмах.

Ми обидві сміємося, вона відкидає голову на спинку канапи, дивиться на мене.

— Отже, два кохання у твоєму житті — це були Оскар і хто? Хлопець з автобуса?

Вона вже кілька років про нього не згадувала. Я була впевнена, що вона давно про це забула.

Хитаю головою:

— Оскар, звісна річ, та хлопець з коледжу.

— Тоді в тебе чарівне число три, Лу, бо ти ж тоді так клюнула на того автобусного хлопця. Заковтнула все: гачок, волосінь і грузило. Ми тоді цілий рік його виглядали. Ти була просто одержима.

Я трохи непокоюся через цю розмову, тож заправляюся вином і думаю, як би змінити тему. Але запізно.

— Цікаво, що було б, якби ти його таки знайшла. Може, ти вже була б зараз одружена, мала б дитятко. Уяви лишень!

Я таки дійсно забагато випила. Тож уявляю дуже виразно: маленького хлопчика із зелено-золотавими очима, незграбними колінцями та беззубою посмішкою. Реальність цього образу зносить мене. Можливо, це те, що сталося десь в інших версіях нашого життя, у тій версії, де я знайшла Джека першою? Або в той день він би просто сів до того клятого автобуса? Заплющую очі й зітхаю, намагаючись відправити уявного малюка туди, де він має бути, — до Країни Небувалії.

— То ти колись кинула його шукати?

Її м’яке тихе питання роззброює мене.

— Так.

Вона якось дивно дивиться на мене, можливо, тому, що це пролунало важче, з більшою покорою, ніж мало б. Вона різко втягує в себе повітря — це для мене єдине попередження про те, що небезпеки мені не уникнути.

— Лорі, ти знайшла його та нічого мені не сказала? — видихає вона, вилупивши очі.

Намагаюся збрехати переконливо та досить швидко.

— Ти що, ні! Звісно, ні! Тобто, Боже, я хочу сказати, ти б дізналася, якби я знайшла його, а ти не знаєш, тобто, я нікого не знайшла.

Подруга мружить на мене очі, а я впадаю в паніку, бо вона вчепилася, мов собака в кістку. Мов собака-нишпорка в стейк на кісточці.

— Гадаю, ти від мене щось приховуєш. Кажи, бо я в церкві закидаю Оскарову родину своїми трусиками.

Хитаю головою.

— Та немає чого розповідати, — намагаюся видушити легковажний смішок, але докладаю забагато зусиль, тож він виходить надто сильним.

— О мій Боже! Таки щось є, — каже вона, випростуючись. — Лорі Джеймс, ти розповіси мені цієї ж довбаної миті, або я присягаюся, що й вікарія трусами закидаю.

О, якби вона не так добре мене знала, або я хоча б не нахлебталася шампанського до втрати розуму.

— Ні, — усе, що вдається мені вичавити із себе. Я не наважуюся дивитися їй в очі.

— Чому ти мені не кажеш? — у її голосі вже чути біль.

Почуваюся ідіоткою, беру її за руку.

— Давай просто поговоримо про щось інше.

— Я не розумію, — відказує вона, потім завмирає та повільно, повільно виймає свою руку з моєї. — Курво. Лу.

Я ще не можу на неї дивитися. Я хочу. Я хочу голосно розсміятися, сказати щось розумне, те, що зупинить біду, яка насувається. Але шампанське зловило мене й веде, а я біжу по тому сліду, мов заєць, що не може вирватися зі світла фар на нічному шосе.

— То був Джек.

Вона вимовляє це не запитально. Вона виголошує кожне слово, немов суддя — вирок, немов вона завжди це знала. Потім задихається — запізніла реакція, — затискає рукою рота. Я хитаю головою, але вуста мої тремтять, я не можу пропхнути крізь них брехню.

— Джек був автобусним хлопцем.

— Припини казати це, — шепочу, а гарячі сльози течуть по щоках.

Вона охоплює голову руками.

— Сар… — я намагаюся випростатися, ставлю свій келих на стіл.

Коли я опускаю долоню їй на плече, вона знизує ним, струшуючи мою руку. Я майже хочу цього. Я сиджу, чекаючи в агонії, потім вона різко підводиться на ноги.

— Я завжди знала, що тут щось є. Мабуть, мене зараз виверне, — вона біжить до ванної кімнати.

Я думаю про Делансі-стрит, про ті часи, коли тримала її волосся над раковиною після великих гулянок. Усвідомлювати, що саме я довела її до такого стану, — найгірше відчуття у світі. Розумію, що машинально йду за нею, але можу лишень тинятися мовчки під дверима, слухаючи її блювотні спазми. Потім сідаю назад на канапу. Коли вона повертається за кілька хвилин, бліда та виснажена, сідає на стілець навпроти мене, а не на канапу поруч.

— Ти його одразу впізнала?

— Будь ласка, не треба, — прошу я.

Не знаю, як бути з оцим усім. Я гадала, це все вже історія, подумки так і робила, але зараз вона знову з’явилася наперед очі.

— Ми були друзями такий до дідька довгий час, Лорі. Кажи мені правду.

Звісно, вона має рацію. Наша дружба заслуговує на чесну розмову.

— Так, — кажу беземоційно. — Я впізнала його в ту самісіньку мить, коли ти представила нас одне одному. Звісно, упізнала.

Я не можу видушити з себе нічого, крім шепоту. Слова ріжуть моє горло, мов лезом.

— Чому ти мені не сказала? Ти могла б сказати мені там і тоді, або принаймні наступного ранку, або в якийсь інший клятий день, — вона говорить, голос її здіймається. — Ти мала мені сказати.

— Мала? — повторюю. — Мала я, Саро? Коли? Коли ти привела його додому й заявила мені, що за цього чоловіка ти вийдеш заміж? Що я мала казати? «Ах, дорогенька, тут у нас така якась дурна плутанина сталася, ми з тобою ненароком в одного хлопця закохалися»? — Я проводжу рукою по заплаканому обличчю. — Ти думаєш, я цього не хотіла? Гадаєш, я не думала про це щодня?

Ми дивимося одна на одну.

— 2009-й, — каже вона, рахуючи роки, пальці її тремтять. — Чотири роки — і весь цей час ти була таємно закохана в мого хлопця й гадала, що це не досить важливе, щоб сказати мені?

Я не можу захиститися й не можу чекати, що вона мене зрозуміє. Маю сумнів, що все було б так само, якби вона опинилася на моєму місці.

— Я не любила його таємно, — відказую, розчавлена. — Це була неможлива ситуація, я ненавиділа її. Я передати не можу, як я її ненавиділа.

Вона мене не чує, як слід. Не думаю, що вона зараз на це здатна: шок усе ще діє на неї.

— Усі ці дурнуваті вечори, що ми провели разом на Делансі-стрит… — вона повільно хитає головою, викидаючи шматочки нашого життя в повітря та складаючи їх знову в новий жахливий візерунок. — Ти чекала на влучний момент, щоб ухопити його пазурами?

Вона поводиться жорстоко, бо їй болить, але я не можу їй допомогти та вкусити у відповідь.

— Звісно, що ні, — говорю вже голосніше, чітко та жорстко. — Ти знаєш мене надто добре, щоб чекати від мене такого. Я робила все, кожного клятого дня, щоб не відчувати до нього нічого.

— Я маю тобі подякувати? — вона повільно мені аплодує. — Молодець, Лорі! Ти справжній друг!

— Ти могла б принаймні спробувати зрозуміти. Я була нажахана, коли ти нас познайомила.

— Маю дуже великий сумнів, — відрізає вона. — Принаймні ти ж його знайшла.

— Ні, це ти його знайшла. Я бажала лише одного: ніколи його не бачити.

Ми мовчимо, потім з неї виривається звук, жахливий, мов сичання змії.

— А чи він теж знав? Ви обоє сміялися про це за моєю спиною?

Я вбита тим, що вона могла уявити собі таке, що я або Джек могли бути на таке здатні.

— Боже, Саро, ні!

— І ти лизалася з ним за дверима, трахалася в нашій квартирі, коли я відверталася?

Я зриваюся на ноги.

— Це не чесно. І ти це знаєш. Ти добре знаєш, що я ніколи так не чинила.

Вона теж встає, дивиться на мене через кавовий столик.

— Ти присягнешся моїм життям, що ніколи не цілувалася з ним?

У цю мить я усвідомлюю, що майже втратила назавжди найкращу подругу. Брехати не можу.

— Один раз. Я цілувалася з ним один раз. Це було… — я перериваюся, бо вона закривається руками від мене, ніби мої слова для неї, мов кулі.

— Не смій. Навіть не смій виправдовувати себе, я не хочу цього чути, — її обличчя перекошене. — Болить. Отут, — пальці стискають груди.

Вона нахиляється, підхоплює скинуті було туфлі, валізку, рушає до холу. Я йду за нею, благаючи залишитися, і, коли вона обертається біля дверей, обличчя її сповнене відрази.

— Щасти тобі в неділю, бо мене там не буде. Знаєш, кого мені шкода? Оскара. Бідний довбань навіть не знає, що він на другому місці, — вона говорить те, після чого — я знаю — вороття вже нема. — Забирай свій дорогоцінний браслет. Я його не хочу. Бережи свій браслет, свої таємниці, свою фальшиву дружбу. З мене досить.

Я стою, прикута до місця, і дивлюся на двері, якими вона грюкнула. Я паралізована. Не знаю, що робити. Вона, звісно ж, бачити мене не може. Але як я буду без неї? Моя родина приїздить завтра. Гості приїздять. Навіть чортів Джек приїздить, можливо, з новою подружкою попід ручку.

Складаю все: картки, сукню, коробку з сюрпризами — у шафу, потім лягаю в ліжко та скручуюся калачиком, накриваючи голову руками. Ніколи в житті я не почувалася такою самотньою — сама-самісінька на весь світ, — як тепер.