12 грудня

За два дні я стану місіс Лорел Оґілві-Блек, якій доведеться багато до чого звикати після двадцяти шести років буття Лорі Джеймс. Навіть не можу цього вимовити, щоб не вдатися до королівської англійської мови, такої плавної та пригладженої. Оскар сьогодні поїхав по свою маму, мої батьки приїздять завтра. Вони житимуть у квартирі, разом зі мною, а потім ми з ними поїдемо звідси до церкви, у неділю вранці. Щойно вони прибудуть, усі системи запрацюють на повну потужність, а отже, сьогодні — офіційне затишшя перед бурею. Зараз прийде Сара, ми займемося манікюрами-педикюрами, дивитимемося фільми та святкуватимемо із шампанським і коктейлями. Нігті в мене не такі, що ростуть, — це можуть зрозуміти лише жінки, у яких нігті того ж типу. Ці нігті дістаються кінця пальця й думають, що вся робота вже виконана, після чого починають розшаровуватися та ламатися. Готуючись до весілля, я перепробувала всі можливі олії, сироватки та креми, які лишень відомі людству, бо ж на форумах наречених тільки й розмов про те, що нігтики в мене повинні бути найвищого ґатунку. Гаразд, до вівтаря мені залишилося сорок вісім годин, і нігті мої такі гарні, якими їм належить бути. Сара збирається зробити мені французький манікюр.

Усе, що стосується весілля, розплановане, усе під контролем, усе розписане на табличках Люсіль. Для жінки, яка вважає, що її син одружується з нерівною, вона таки доклала дуже багато часу й сил до керівництва процесом. Чесно кажучи, я досить швидко зрозуміла, що вона має намір прокотитися паровим котком по всіх підготовчих етапах — подобається це мені чи ні, — тож я обрала для себе шлях найменшого спротиву. Тобто я зі вдячністю погодилася з вісімдесятьма відсотками її рішень, а двадцять відсотків притисла до серця та відмовилася відступати від них ані на крок. Моя сукня. Мій букет. Моя старша дружка. Наші обручки. Урешті-решт, це — єдині речі, що мають значення. Мені однаково, яке шампанське подадуть для тостів, і, хоч я не фанатію від лососевого мусу як першої страви, він у нас усе одно буде. Оскар вдячний за мій гнучкий підхід, бо вони з матір’ю дуже близькі, а, коли б я пручалася щодо цього всього, могли б виникнути неприємні хвилі. Я дуже вдячна Сарі, яка була поруч увесь цей час, тож я мала кому виговоритися.

— Впусти мене, Лу! У мене руки зайняті, постукати не можу!

Сарин голос розноситься холом, я підстрибую, щоб відчинити їй. Коли відчиняю двері, бачу, що вона мала на увазі. За собою подруга тягне важку сріблясту валізку, на кожному плечі в неї по сумці та величезна картонна коробка в руках. Вона дивиться на мене поверх коробки та дмухає, щоб чубчик в очі не ліз.

— Лише ручна поклажа? — забираю в неї коробку.

— Авжеж, ручна, не дика ж, — вона перехоплює мою руку, коли я намагаюся заглянути під кришку коробки. — Тут у мене сюрпризи. Спочатку вино?

— Хто б сперечався? — зачиняю двері ногою, іду за нею коридором.

Я не прагнула проводити традиційний дівич-вечір, просто це не моє, але отак — то ідеально.

— Ти сама? — шепоче вона, видивляючись Оскара.

— Так.

Вона грає грудними м’язами, потім падає спиною на канапу — руки широко розкинуті, ноги задерті в повітря.

— Вранці тобі йти до шлюбу, дон-дін, луна церковний дзвін[24]! — наспівує вона, не потрапляючи в ноти.

— Поспішила на цілий день.

— Краще, ніж спізнитися на день, — вона сідає та оглядається навколо. — У нас що, спіритичний сеанс?

Я запалила ароматні свічки, щоб створити спокійну «дзен» атмосферу.

— Це мало бути ніби «спа», — відповідаю, — нюхай давай.

Вона втягує носом повітря.

— Гадаю, ніс запрацює краще, коли в руці матиму келих вина.

Натяк зрозумілий, тож я йду на кухню.

— Вина… чи шампанського Оскарової матері? — гукаю звідси.

— О, шампанського Її Величності, будь ласка, — Сара виходить на кухню та всідається на високу табуретку. Мабуть, це з мого боку не так уже й нелояльно — бурчати на свою майбутню свекруху та скаржитися на неї Сарі? Але ж кожному треба десь випускати пару, правда? А Сара мені — як сестра. І це нагадує… Я обертаюся та дістаю маленький згорток із кухонної шафи.

— Я тобі зараз це віддам, поки ми не напилися до втрати пам’яті або поки не перепились до того, що я розведу тут сльози й шмарклі.

Відкорковую шампанське, а вона роздивляється подарунок, звужуючи очі.

— Що це?

— Маєш відкрити й побачити.

Вона тягне за сірі стрічки, а я вистрілюю корком дорогого шампанського Оскарової матусі. Я хотіла подарувати Сарі щось дійсно особливе і, після довгих годин марних пошуків, зрозуміла, що в мене вже є те, що ідеально пасує.

— Я нервую: а раптом воно мені не сподобається? — каже вона жартома. — Ти ж знаєш, я не вмію брехати, ти одразу здогадаєшся.

Підсуваю їй келих, нахиляюся над барною стійкою, обличчям до обличчя.

— Я цілком упевнена.

У неї на долоні потерта оксамитова коробочка. Вона бере келих за ніжку та відсьорбує для хоробрості, збирається відкрити. Я простягаю руку та прикриваю її долоню своєю.

— Перед тим, як ти відкриєш, хочу щось сказати, — холера, не треба було мені пити, бо емоції й так через край. Сльози вже печуть мої очі.

— Йоханий бабай, — каже вона, відпиваючи добру половину свого вина та здіймаючи келих угору. — Не починай, ще зарано. Ти ж виходиш заміж аж за два дні. Спокійно, жіночко, спокійно.

Я сміюся, збираюсь із силами.

— Гаразд. Ось воно, — відпиваю ще трішки та ставлю келих на стійку. — Я хочу тобі подякувати, — дивлюся на коробочку й на Сару. — Дякую за … Я не знаю, Сар, за все. І за те, що дозволила мені зайняти більшу спальню на Делансі-стрит, і за те, що завжди була коло мене, коли ми виходили кудись по суботах, і за сонні недільні ранки, і за винахід нашого фірмового сандвіча. Не знаю, де б я була, якби не ти.

Тепер її розвезло.

— Це до біса хороший сандвіч, — каже вона та відкриває коробочку. Кілька секунд мовчить. Навіть не схоже на неї.

— Це ж твоє, — каже вона тихо.

— А тепер твоє, — відповідаю я.

Мій тоненький кулончик з фіолетовим агатом я оправила в рожеве золото та почепила на тонкий браслет.

— Я не можу взяти це, Лу. Воно надто цінне.

Саме так.

— Я мала плакати, коли говоритиму це, а тепер ми маємо пити й сміятися, гаразд?

Вона прикушує нижню губу, яка вже труситься.

— Я втратила свою сестру багато років тому, Сар. Мені її дуже не вистачає. Кожного Божого дня мені не вистачає її, — я не перебільшую. Великі круглі сльози котяться моїм обличчям. Я знаю: Сара розуміє, бо вона обожнює свою молодшу сестру. — Цей камінчик нагадує мені про очі Джині, і як вона дивилася в мої очі, і очі моєї бабусі. Це частина моєї родини, і я дарую це тобі, бо ти — моя родина теж. Я думаю про тебе, як про власну сестру, Саро. Будь ласка, візьми його, носи, бережи це.

— Боже ти мій милий! — каже вона, встає, обходить барну стійку й обіймає мене. — Заткнися негайно! Якщо це допоможе тобі заткнутися, я, звісно, це візьму.

Стискаю її в обіймах, плачу й сміюся.

— Одягну це в неділю, — каже вона.

— Мені буде справді приємно.

Я могла б сказати їй, що в мене на серці, і я буду почуватися, ніби вона представляє Джині в мій особливий день. Але мовчу, бо ми тоді обидві розквасимося, а вона про це й так знає. Тож натомість кажу їй, що воно ідеально пасуватиме до її стриманого вбрання кольору морської піни, яке так оживляє її волосся, а вона погоджується та дбайливо надіває браслет. І ми здіймаємо наші келихи.

Ми вже успішно прикінчили дві пляшки дорогого шампанського Люсіль, і я можу — язик ще ворушиться — констатувати, що від нього чамрієш так само, як і від його бідних родичів із дешевших полиць супермаркету.

— Не можу повірити, що ти випередила мене на шляху до вівтаря, — каже Сара.

Титри «Подружок нареченої»[25] повзуть по масивному пласкому екрані Оскарового телевізора (я так і сприймаю все в домі як «його», ніби я тут квартирантка, — цікаво, чи це нарешті зміниться, коли ми одружимося?), а ми сидимо з пінопластовими розділювачами між пальцями ніг.

— Я теж не можу, — відказую.

Сара заглядає до своєї коробки з сюрпризами та виймає колоду карт. Вона не жартувала — несподіванок там повно. Звідти вже з’явилася ціла купа всіляких дурничок: від глечика з корицею, який має сприяти потенції, до капців з моїм новим ім’ям.

Зараз ми зайнялися картковою грою, спеціально розробленою для наречених, щоб як слід їх збентежити й надавати порад про те, як треба йти до вівтаря.

— Як у це грати?

Вона виймає колоду з коробки та читає правила гри на звороті.

— «Роздайте всім по три карти, потім, рухаючись проти годинникової стрілки, читайте питання до гравця, який сидить за дві людини ліворуч від вас» — бла-бла-бла.

Вона регоче та закидає порожню коробку за спинку канапи.

— Гаразд, давай просто по черзі, — Сара кладе колоду на диван між нами. — Ти перша.

Я беру верхню карту та читаю питання вголос — для неї.

— «Який відсоток шлюбів у Великій Британії завершується розлученням (дані 2012 року — для представлення)?»

— Чорт забирай! Я зараз її викину, — вигукує Сара. — Ще не вистачало про розлучення зараз думати! Двадцять дев’ять?

Я перевертаю карту, читаю відповідь.

— Сорок два відсотки. Боже, трохи депресивно, га?

Я відкладаю карту, вона бере свою.

— А, тут краще. «Що перше помічає жінка в чоловікові?» — Вона читає відповідь на звороті й тихенько сміється. — Здогадайся з трьох разів.

— Машину? — витрачаю першу спробу намарно.

— Ні, не це.

— Не знаю… Якщо він має вигляд точної копії Річарда Османа? — тут вибір не випадковий. Він — Сарине зоряне кохання.

— Навіть не жартуй, — вона дивиться на мене скляними очима. Одного разу вона з ним зустрілася на церемонії нагородження, про яку робила репортаж, та ледь втрималася від того, щоб не стягнути блузку й не підставити йому свої цицьки для автографа. — Ніхто не може мати такий вигляд, як Річард Осман, окрім Річарда Османа. Останній шанс.

Я міркую над питанням дещо серйозніше, останній шанс — так останній шанс.