5

Видихнути Чотар зміг лише глибоко по обіді.

Лиш тепер відчув на власній шкурі, як воно – бути важливим свідком у великій кримінальній справі. Причому він не просто когось чи щось там бачив або почув. Брав активну участь у викритті й затриманні групи злочинців, очолюваної високим чином, начальником поліції. До того ж треба було детально в різних кабінетах та різним людям пояснювати, за яких обставин він, звільнений із органів через стан здоров’я пенсіонер, опинився в центрі секретної операції. Ще й залучив до реалізації власних планів рідного батька, теж пенсіонера, тільки значно старшого за віком.

Від ходіння з кабінету в кабінет, переказування тих самих фактів та, що найгірше, власноручного писання пояснень, які потім підшиють до матеріалів справи, Вадимові паморочилося в голові. Та ще більше нудило від розуміння: на цьому не кінець, тягатимуть і далі. Як почнеться суд, викличуть свідком. Не те, щоб Чотар був проти виведення на чисту воду чергового «перевертня в погонах». Просто саме зараз як ніколи гостро зрозумів: уліз не в своє.

Зникла Яна Барва хвилювала його значно більше.

І маєте парадокс: вліз у це, бо думав – знайде й врятує дівчину, допоможе Ользі, яка на межі зриву. Повернулося ж усе так, що змушений був залишити її саму, не рухати справу, за яку взявся, а мандрувати по кабінетах обласної поліцейської управи.

За першої ж нагоди заявив: зайнятий пошуком зниклої безвісти Яни на прохання її матері. Натякнув – поліція все ж могла б долучитися. І почув цілком прогнозовану відповідь: порушувати кримінальну справу нема підстав, бо в тому, що повнолітня особа не дає про себе знати родичам, нема складу злочину. Пораненою чи, не дай Боже, мертвою Яну Барву ніхто не бачив. І, до речі, сам Чотар підтверджує: є свідки, котрі твердять: дівчина була живою й пішла зі своїм другом у невідомому напрямку. Те, що друга знайшли мертвим, ще нічого не означає.

Глухий номер.

Коли нарешті Вадим вийшов на свіже повітря й пошкутильгав до найближчого скверу, на вільну лавку, уперше за багато років закортіло випити не сто грамів, а склянку горілки, закуривши це діло цигаркою без фільтру. Так зробив, коли його, скаліченого, видряпали з бандитського полону. Тоді міцний алкоголь не взяв, зачепило лише після другої порції. На очах у рятівників за п’ятнадцять хвилин видудлив у три підходи півлітровку, викурив шість цигарок, аж потому біль притлумився і він дозволив везти себе в лікарню.

Бажання стало таким гострим, що Чотар уже почав згадувати, куди тут, у центрі, можна швиденько зайти. Згадавши – Ольга чекає й нервує, стримався, витягнув телефон, ввімкнув його. Відразу побачив кілька пропущених від неї дзвінків. Усі – до обіду, і Вадим швидко набрав її номер. Спершу абонент не міг прийняти дзвінок, потім виявився поза зоною досяжності. Це схвилювало, та не дуже. Чотар припустив: Ольга просто вимкнула телефон, не додзвонившись, і тепер спить у своєму номері, бо не має більше чого робити.

Проте повертатися до Шацька все одно ранувато.

Чотар мав у Луцьку ще одну справу. Поки не вирішить її, їхати назад не було сенсу. Замислено покрутив телефон, подумав. Набрав опера Максима, той уже без зайвих застережень дав свій номер. На тому боці відгукнулися після другого сигналу.

– Містика, Вадиме Назаровичу!

– Що ти мелеш, яка дурна містика…

– Оце хотів вас набирати. Щоб знали – я довго не люблю бути в боргу, обіцянки виконую, слово тримаю.

– Молодець. Хоч до рани тебе прикладай. Дізнався щось, так розумію?

– Не те слово. Ви де?

– Нуджуся біля обласної управи.

– Зараз підскочу. Краще на нейтральній території говорити.

Оперативник справді не забарився, Вадим чекав на нього не більш ніж п’ятнадцять хвилин. За цей час той, хто називав себе Максимом, устиг набути зовсім цивільного вигляду. Причесав волосся, убрався в чорні, напрасовані штани, туфлі з гострими носами, блакитну сорочку з коротким рукавом. Не вистачало краватки – і чисто тобі менеджер середньої ланки, із тих, кого прозвали «офісним планктоном».

– Заморили? – спитав, сідаючи поруч на лавку.

– До дупи світські розмови, кажи по ділу.

– О’кей, – Максим потер руки. – То все Сава Ярмолюк, його робота.

– Що саме?

– Дві жертви, яких знайшли раніше на так званій проклятій дорозі. Начальнику поліції найменше хотілося привертати до себе увагу. Тому заборонив навіть згадувати про них. Видав тіло однієї жертви родичам. Про іншу нічого не відомо. Точніше, у зведенні зафіксовано: молодий чоловік, прикмети, особа не встановлена, причина смерті – нещасний випадок.

– Як?

– Отак! – криво посміхнувся Максим. – Пішов собі чувак у ліс, перечепився об корч, упав і стукнувся об щось головою. Тіло, до речі, досі в тамтешньому морзі лежить.

– У мене там знайомий, – Вадим замислено потер підборіддя. – Це все?

– Ні. Друга жертва – дівчина. Самченко Наталя Борисівна, двадцять два роки. Відпочивала з компанією на Шацьких озерах. Коли пішла й не повернулася, друзі підняли хвилю. Коли Наталю знайшли, її впізнали. Приїхали батьки, забрали тіло. Але смерть так само подана як нещасний випадок. Усі папери оформляли підлеглі Ярмолюка, серед них – той Борщовий Георгій, твій знайомий Жора. Це називається злочинною змовою групи осіб.

– Я в курсі, як це називається. Навіть не дивуюся, що все отак зійшло з рук.

– Нічого, тепер їм усе згадають. Але я не про це. Тут, у Луцьку, дехто з компанії Наталі намагався добитися хоч якоїсь справедливості. Писали заяви, лишали свої координати. Звісно, ходу цьому ніхто не давав. Та коли я почав активно цікавитися – прорвало. Схоже, Ярмолюка тут зараз топитимуть усі, кому не ліньки. Боюся, повісять на нього чужі гріхи, не відмиється…

– Ти б ще за Ярмолюка хвилювався!

– То так, до слова. – Далі Максим не говорив, шпарив з пам’яті, мовби перед тим вивчив урок на зубок: – Поки вас там митарили, я встиг видзвонити двох друзів Наталі. Коротко пояснив ситуацію. Кожен заявив: після того, як знайшли Наталине тіло й друзі почали ставити питання, з ними попрацювали поліцейські. Не тутешні, ті самі Ярмолюкові солдати. Не засуджую тих, хто злякався. А злякалися всі.

– Звідки Наталя Самченко?

– З Рівного. Її друзі теж, один дав контакти батьків. Набрав, назвався, усе пояснив. Дізнався – батьки нещасний випадок прийняли.

– А слід від зубів на шиї?

– Є таке діло. Аж посиніло те місце, коли ховали, білим шаликом накривали.

– Чому вони мовчали? Укус – теж нещасний випадок? – Питав і про це. З батьками жертви спілкувався особисто Сава Ярмолюк. Ти знаєш, як він уміє. Не лишив їм жодної надії. Тепер вони прозріли, – кутик Максимового рота скривився. – Збираються сюди, вимагати, аби Саву видали їм на руки.

– Серйозно?

– Навіть не сумнівайтеся. Я поставив себе на їхнє місце.

Люди раптом боятися перестали, уявіть.

– Так, – Чотар на кілька секунд стулив повіки. – Є підозра, що того, невпізнаного хлопчину, теж покусали, а потім убили. Маячня якась.

– Щодо підозр – згоден. Тепер у Шацьку ніхто не заважатиме кидати світло на темні таємниці. Хіба що вам, приватній особі, важкувато буде.

– Чекай-чекай, – Вадим думав про своє. – Женю Заплаву знайшли там само, на дорозі, яку іменують проклятою. Тільки спосіб убивства інакший. Слід зубів на шиї є, але то не укус, якщо вірити патологоанатому. – Він глянув на Максима. – Січеш?

– А то! – оперативник включився одразу. – Друга дівчини, яку ви шукаєте, і тих двох убивали напевне різні люди. Тільки чомусь убивці того хлопця вирішили залишити сліди, котрі вказуватимуть на попередника. Схоже, вони все знають.

– Чорт знає, що робиться в тій глушині, – Чотар сплюнув собі під ноги, далі почав міркувати вголос, говорив не так до Максима, як до себе: – Припустімо, ті, хто має стосунок до зникнення Яни, із якихось причин вбили її друга Женю. Отруїли, щось укололи, підкинули тіло на край тієї злощасної дороги. І для чогось відтворили слід зубів на шиї. Отже, вони знають: десь поруч, у тій же окрузі, діє ще хтось. І цей хтось таки викрадає й убиває, перед тим справді кусаючи жертви. Зараз дурню скажу, але все це гарно додається до місцевої казочки про вурдалаків.

– Наталя Самченко товариству тими вурдалаками мозок винесла.