3

Ольга вагалася.

З одного боку, новина змушувала негайно діяти, кóпала нижче спини. Усе ж таки дії Чотаря дали її справі зовсім несподіваний поштовх. Лишайся начальник поліції на волі, хтозна, чи наважився б наляканий Штефан прийти сьогодні чи взагалі колись. Вона б далі намагалася пробити лобом стіну, із кожним днем втрачаючи будь-яку надію на успіх. Але був інший бік: допомога Чотаря саме зараз не зайва. Проте його нема, чекати ж до вечора Ольга вже не мала сил.

Вирішивши дати собі на роздуми одну цигарку, вона звично примостилася біля вікна й закурила.

Поки розвиток подій більше схиляв до того, аби діяти самостійно. Дзвінок Бориса Заплави багато на що кинув світло, довівши опосередковано слушність Вадимових припущень. Ольга вже не сумнівалася, що Женя за своєю дивною природою став жертвою шахраїв, і це в кращому випадку. Йому легко вдалося підбити на авантюру Яну. Обоє дісталися до Піщаного, як – поки не має значення. Там або в околицях зіштовхнулися з чимось таким, що розлучило їх. Євген знайшов смерть, а Яна, напевне не знаючи цього, кинулася шукати його. Чому не подзвонила, не поставила до відома хоча б матір – чергова загадка. Але раптом Ользі стрельнуло: донька могла не телефонувати, а відразу піти до поліції. Там потрапила на гачок Ярмолюка чи когось із його посіпак. Так, до зникнення доньки він не має прямого стосунку. Проте в його манері відфутболити нав’язливе дівчисько. Після чого Яні не лишалося іншого виходу, крім як покластися на власні сили й повернутися в Піщане самотужки.

Таким чином, дві новини, почуті сьогодні, додали нових фрагментів до цілісної картини.

Ольга ще раз перевірила свою сторінку в Фейсбук. На жоден запит дружби не відгукнулися. Той, хто ховався під іменем Харон Друг, до закритої групи її не додав. Нехай, із цим ще буде час розібратися.

Вона докурила до фільтра, пульнула бичок за вікно.

Чекати – дурно вбивати час.

Для годиться Ольга набрала Чотаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Це остаточно визначило план наступних дій.

Вона швидко перевдягнулася, як для виходу в ліс, бо в одязі мілітарного стилю почувалася до певної міри сильнішою.

Цупке захисне хакі додавало впевненості. Вирішила не фарбуватися, аби відповідати образу такої собі Диво-Жінки4. Хтозна, раптом такий вигляд допоможе швидше знайти спільну мову з провінційним таксистом.

З собою вона взяла лише телефон і, про всяк випадок, усю готівку. Картки разом із паспортом заховала далеко в сумку та лишила в номері. Замкнувши двері, ключ здала на рецепції, хоч місцеві правила того не вимагали.

Шукаючи автостанцію, укотре переконалася – у цих краях клімат особливий, не такий, як усюди. Уже третій день не відчувала задухи, навіть убрана зовсім не по-літньому. Не жарко, але й не холодно. Погода поки була для неї комфортною, а такі відчуття покращували загальний стан та неабияк піднімали настрій.

Автостанцією тут називали майданчик, на якому зупинялися маршрутки. Довкола Ольга помітила чимало приватних автівок, які таксували, хай не мали відповідних «шашечок» на дашках. Водії майже безпомильно вихоплювали пасажирів, яким їхати далі, у бік відпочинкових баз. Торгувалися недовго, бо ціни заправляли однакові, аби не сваритися. Хіба котрийсь потім, останньої миті, попросить у колег дозволу поїхати за меншу суму – і люб’язно отримає його, бо всі люди, усім якось крутитися треба.

Сріблястий «фольксваген-гольф» вона побачила одразу. Саме через названу Штефаном особливу прикмету – бруд. Схоже, хазяїн не мив авто принципово, мовби кидаючи цим зрозумілий лише йому виклик суспільству. Навіть як проста пасажирка, Ольга в останню чергу підійшла б до транспорту, доведеного до такого стану. Та Павлові, котрий товкся поруч ще з двома таксистами, на думку естетів було явно плювати.

Вона не мала жодного плану. Не виробила його по дорозі. У голові засіло одне: цей чоловік – останній, хто бачив її доньку. Більше того, Яна сіла до нього в машину. Тож Ольга вирішила діяти за обставинами, які сама для себе створить.

– Доброго дня! – кинула чоловічому гурту і запитала: – Хто Павло?

Мужчини перезирнулися.

– Ну, нехай я.

Років за тридцять, ніби скручений із різних частин. Руки, права на вигляд трохи коротша за ліву, не виглядали природним, гармонійним продовженням тулуба, а стирчали з плечей, мов патики. Ноги кривуваті, і їх теж ніби хтось приторочив де треба, жартома. Над поясом джинсів нависало невеличке черевце, шия коротка, сам давно не голився і, схоже, вирішив завести бороду. Картата сорочка з закасаними рукавами, під нею – зелена футболка з вицвілим малюнком, логотип Євро-2012. Проте очі перекреслювали, заперечували перше враження від Павла. На Ольгу дивився розумний, навіть не так – хитрий чоловік, котрий давав зрозуміти: не такий, мовляв, я кумедний, як ви собі про мене думаєте, людоньки.

– Нехай чи точно?

– Ну, я, – говорив, ніби робив їй послугу.

– Давайте відійдемо, – Ольга кивнула вбік.

– Може, жіночко, відразу поїдемо? Таксі недорого. Коли Павла шукаєте – добрі люди, мабуть, порадили.

Інші таксисти стежили за розмовою, але байдуже. Власного інтересу ніхто не бачив, а люди всякі підходять, звикли вже.

– Поїдемо. Тільки все одно поговоримо раніше.

Знизавши плечима, Павло недбало махнув товариству, дозволив відвести себе вбік, за свою машину. Ті, своєю чергою, теж розійшлися – саме підходив черговий автобус, починалися лови пасажирів.

– Ви б машину помили чи що, – не стрималася Ольга.

– А вона й без того швидко бігає. Так куди, жіночко? Як треба, вивезу й через кордон, до білорусів.

– Туди, куди везли мою доньку.

Павло спершу потер заросле підборіддя, потім пошкріб потилицю.

– О. Уже якась донька. Нічого не знаю, багатьох возив. – Ось. Ольга витягнула смартфон, знайшла і показала таксисту Янине фото.

– Тиждень тому вона сіла до вас у машину.

– Давно.

– Ви мусили її запам’ятати. Її звати Яна, – для чогось додала: – З Києва вона.

– Та яка мені різниця! Пасажири не називаються. Кажуть, куди їхати – і все.

Проте чоловік не стримався – відвів очі.

Більше Ользі нічого не треба було.

– Впізнали її, – просичала вона, шарпонула таксиста за лікоть. – Але даю останню підказку. Ви повезли мою доньку в Піщане.

– Туди нікому не треба. Хіба хто своєю машиною, тільки дуже рідко.

– Тим більше мали запам’ятати.

Павло сторожко покрутив головою.

– Знаєте, ви не кричіть, жіночко, – заговорив тихо, навіть скрадливо. – Не всім тут треба про таке знати й чути.

– Або ви зараз кажете, куди везли Яну, і ми їдемо туди, або я справді кричатиму. Поліцію покличу, там інакша розмова буде.

– Нє, – таксист вишкірився, показуючи на диво рівні, білі, ідеально здорові зуби. – Ви, жіночко, не тутешня. Не тому, що я вас тут вперше бачу, а я в Шацьку, вважайте, всіх знаю. А тому, що не в курсах: у нас тут поки нема поліції. Або, краще сказати, поліції зараз не до нас із вами.

– Чому? – вона знала відповідь, просто хотіла почути таксистову версію.

– Ярмолюку, начальнику місцевому, торба. Всі на вухах. У нас тут не така велика управа. Кажуть, чи не половину особового складу загребли, покривали місцевий контрабас, інші там гріхи. Ті, хто лишився, очухуються. Кажу – кричіть, ніхто не почує.

– Звучить як загроза.

– Та де загроза, – він знову вишкірився. – Розкажіть краще, за яким дідьком ваша доця попхалася в Піщане.

– Отже, ви її возили туди.

– Здаюся, – Павло підняв руки. – Каюся.

– Чому одразу не зізналися?

– Зізнаються, коли десь завинили.

– Нехай, – зітхнула Ольга, втомлюючись від гри в слова. – Ще розберуся, що у вас тут робиться. Поки просто сіли й поїхали. Везіть туди, куди просила Яна.

– Десять гривень кілометр.

Замість відповіді Ольга обійшла «гольф» із пасажирського боку, сіла, хряснула дверцятами.