4

Поки не виїхали з міста, таксист мовчав.

Та щойно рушили трасою, Павло заговорив ніби до Ольги, але якщо поглянути збоку – швидше сам до себе. Дивився прямо на дорогу, розслаблено тримав руки на кермі, голос звучав рівно, без жодних емоцій, так натомлені професори викладають нецікаву лекцію байдужим до предмета студентам.

– Їздять сюди кому не ліньки. Ще розумію – озера. Хоча там уже все туристи засрали. Екзотики вони шукають. Морочать голову, і яйця заразом.

– Чого ви? – щиро здивувалася Ольга. – Хіба туристи вас не годують?

– Мене годувати не треба. Сам їм, – буркнув таксист, не повертаючи голови.

– Ви ж чудово розумієте, що маю на увазі. Якби не туристи, не мали б ви роботи.

– Хіба я її маю?

– Таксуєте. Гроші вам платять.

– Я на таксиста п’ять років не вчився в університеті. Вашому, до речі.

– Моєму?

– Чудово розумієте, про що я, – відповів Павло в тон, навіть трохи мавпуючи пасажирку. – У Києві вчився. Механіко-математичний факультет. Інженер-гідравлік, є така спеціальність.

Ольга глянула на таксиста з неприхованою повагою. Він же далі дивився прямо перед собою.

– Мабуть, у Шацьку важко працювати за фахом, – бовкнула вона і, зрозумівши нетактовність, одразу додала: – Вибачте.

– За що? Ну, нема для мене вдома роботи. А там, де її можна знайти, нема даху над головою. А, – Павло відмахнувся. – Як кажуть, не треба про сумне. Купив стару машину, тут, біля кордону, це дешевше. Місця тутешні знаю. Катаю всяких за гроші, якось живу.

Відчуття поваги швидко зникло.

– А ви, бачу, людей не дуже любите.

– Тих, які зажерлися й вже не знають, чого хочуть, – справді, не люблю.

– Хоча б чесно зізналися. Розшифруйте вже, кого маєте на увазі.

– Таких, як ось ваша донька.

Ольга знову насторожилася.

– Чим Яна вам не догодила? Ви ж лише повезли її, куди попросила.

– Та не про неї мова, – Павло вперше за час подорожі кинув на неї короткий погляд. – Кажу ж, про таких, як вона.

– Ну, і які це – такі?

– Хто не знає, чого хоче.

– Знову по колу. Поясніть, раз уже завели.

– Запросто, – таксист плавно вписався в поворот. – Коли їдуть на турбази, ще розумію. А як просять завезти їх до різної нечисті, тут гублюся. Їм, бачте, цікаво, чи правду пишуть про наш край.

– Тепер уже я вас не розумію.

– Одні пишуть дурню, аби привернути до себе увагу й прославитися. Інші ведуться на неї. Оті всі вурдалаки на хуторах, прокляті дороги з привидами, чупакабри, мать їхню за ногу!

Таксист потроху заводився, й Ользі остаточно перестали подобатися його інтонації. За інших обставин попросила б зупинити машину й вийшла б просто тут, посеред поля. Заплатила б, хай їде, куди хоче. Та зараз повністю залежала від Павла, до того ж відчувала – наближалася до розв’язки настільки дивної, наскільки моторошної пригоди.

– До чого тут чупакабри?

– Ось не кажіть, що ніколи про цих чудовиськ не чули! – таксист уже не приховував роздратування, змішаного з гнівом. – Аби знали, скільки народу різного за кілька останніх років катав по району! Ніби з вигляду розумні люди, хтось навіть із телебачення. У нас проблем вистачає по маківку, причому реальніших за всяких там вурдалаків. Хоч безробіття візьміть. Народ розбігається, села порожніють, самі старі доживають. Хочете привидів – маєте села-привиди, те саме Піщане. Їм, бачте, таємниці й загадки різні цікавіші. Дурять народ, морочать, а народ – вірить.

– Не всі вірять, – зауважила Ольга обережно. – Усе це розважальна інформація. Відволікає від реальності. Сумно, але так.

– Отже, ви приймаєте?

– Не про мене мова. Я пояснюю. Тобто, – виправилася вона, – намагаюся пояснити. І далі не розумію, чим вас так роздраконила Яна.

Павло не відповів. Ольга теж вирішила помовчати, аби не дратувати таксиста явно болісними для нього розмовами. Хоч не до кінця розуміла природу такого болю.

Вони якийсь час їхали прямо, й Ольга впізнавала вчорашній маршрут. Аж раптом Павло без попередження, різко скрутив ліворуч, перетнувши трасу навскоси. Ольга від несподіванки зойкнула й завалилася на бік, бо не причепила пасок, коли сідала. Таксист, грубувато відштовхнувши її плечем, уже їхав по полю, здіймаючи довкола себе хмару сірої куряви. Ольга сіла рівно, не образилася, бо відчувала себе винною, мала ж пристебнутися. Проте Павло все одно міг би попередити про несподіваний маневр. Швидко оговтавшись і таки пристебнувши пасок, вона закрутила головою, намагаючись зрозуміти, куди вони рухаються. Єдине, що стало ясно, – так це чому «гольф» такий брудний.

– Чому так поїхали? – запитала нарешті.

– Бо так треба, – почула у відповідь.

Наступної миті машина опинилася на ледь помітному битому шляху. Курява спала, насувалася лісова стіна, і ось вони вже пірнули у неширокий прохід, обабіч якого густо росли дерева й високі кущі. Павло трохи скинув швидкість, сунули впевнено й обережно.

– Піщане хіба там? – спитала Ольга, трохи опанувавши себе.

– До чого тут Піщане, – буркнув таксист.

– Чекайте! – вона розправила плечі. – Ми куди їдемо?

– Туди, куди возив інших. Вашу дочку теж.

– Ви ж казали – Піщане! – Ольгу поволі охоплювала паніка. – Самі ж підтвердили!

– А потім пояснив: вони самі не знали, чого хотіли, – парирував Павло. – У всіх орієнтир такий. Тоді, дорогою, уже детальніше товкли, куди саме треба. І потім, – він заговорив уже спокійніше, – тут же все хутори. Більшість належать до Піщаного, навіть якщо розкидані по окрузі й давно покинуті. Люди жили на хуторах, аби в колгоспи не загрібали. Це так, для вашого загального розвитку.

– Знаю.

– Не все. Потім, коли вже від колгоспу було не сховатися, та й жити за щось треба, хуторяни почали об’єднуватися. Деякі навіть поштові адреси колись мали. Пенсії бабам-дідам поштарі певний час розвозили на роверах, – таксист трохи помовчав, посопів, додав: – Я на одному такому хуторі виріс. Мама хотіла, аби в люди вибився. Ось, бачте, вибився в люди…

Враз Ольга згадала вчорашню розмову з Тамілою Радзівіл. Колишня головна лікарка елітного санаторію за віком годилася Павлові в матері. Так чи інакше, покоління різні. Але інтонації дуже подібні, можна сказати – однакові.

Ображені.

Кожен із них мав свою надію. Будував плани на майбутнє.

Про щось мріяв, бо мріяти не соромно.

І нічого не отримав.

Ользі стало трохи шкода таксиста з дипломом інженера-гідравліка.

Щойно подумала про це, як він натиснув на гальма. «Гольф» сіпнувся, зупинився. Із усіх боків височів ліс, навіть насунулася темрява, хоч тільки-тільки перевалило за полудень. Павло прочинив дверцята.

– Приїхали. Кінцева зупинка.

– Куди?

– Вилазьте, покажу.

Ольга відчепила пасок, вийшла. Тут же атакувала хмара комарів, вона замахала руками, скрикнула гидливо – кілька комах миттю залетіли до рота, Ольга закашлялася, сплюнула.

– Нам точно сюди?

– Усім сюди, – тепер у голосі таксиста чулися загадкові нотки. – Он там, дивіться прямо.

Ольга розігнала комах, пригледілася. Справді, попереду, у гущавині, виднілися обриси будинку. Нічого не розуміючи, озирнулася.

І здригнулася: не почула, як Павло наблизився впритул.

Рухався швидко й тихо, мов лісовий хижак на полюванні.

Зустрілася з ним поглядом.

Хижим.

Від раптового нападу ухилитися не встигла.

Короткий різкий біль – насунулася темрява.