Максим промовив це спокійно. Чотар не одразу зрозумів почуте. Як дійшло – враз стрепенувся.

– Що?

– Те саме. Начиталася всякого. Я тут пошерстив Інтернет. Підняв казочки про прокляту дорогу, вампірів, які ховаються на хуторах, підводних чудовиськ у тутешніх бездонних озерах. Не край, а бестіарій. Та самі почитайте. Є в Інтернеті аж ціле тутешнє видання – «Волинь таємнича».

– Бачив. Ще більше – передруків звідти. Хоча, як на мене, дурня повна.

– Але людям отаке подобається. Усе краще, ніж про упирів при владі чи перевертнів у поліції. Як ось наш знайомий пан Ярмолюк. Демон, геній зла, не інакше. Залякав народ більше, ніж чупакабра.

Чотар гмикнув.

– Ніколи не думав, чим Сава Ярмолюк відрізняється від чупакабри або вурдалака?

– О!

– Бач, не думав. Я тобі зараз поясню. Отих чудовиськ, синку, люди за будь-яку ціну хочуть зустріти. Точніше, побачити, фото зробити, переконатися, що все воно існує. З такими ж, як Сава, особисто знайомитися мало хто ризикне.

– А, ви в цьому сенсі… До речі, я дізнавався, якщо цікаво. Про «Волинь таємничу».

– Ну?

– Там реально пише під різними псевдонімами десь троє-четверо. Сайт утримує власним коштом, судячи з наповнення – чисто для себе, задля розваги, місцевий бізнесмен. Грошей небагато насправді треба. У вихідних даних зазначено: власник – така собі фірма «Харон».

– Оригінально. Знаєш, що означає?

– Отож, – Максим знову гмикнув. – Перевізник на той світ через річку мертвих. Почуття гумору в пана Гнатюка ще те.

Раптом Максим завмер.

Якщо й збирався говорити далі, слова застрягли в роті, мов глевка грудка.

Його зупинив дивний вираз обличчя Вадима Чотаря.

– Як, ти кажеш, прізвище власника?

– Гнатюк. Поширене досить.

– До чого тут гумор?

– Так у Макара Гнатюка фірма займається вантажними перевезеннями. Що…

– Значить, Макар. Прізвище популярне, ім’я досить рідкісне.

Чотар рвучко підвівся, забувши про ковіньку. Насилу втримав рівновагу, та коли Максим кинувся підтримати – відсторонив жестом.

– З мене орден, синку. Не жартую.