А ластівки посвистують за вікном, їх підганяє писк голодних пташенят…

Тим часом далеко звідси піщаною дорогою бреде маленька королівна і слухає розповідь Мишібрата, забуваючи про спеку і втому. Може, ви не вірите?

Ну то послухайте, що розказує Мишібрат.

— Народилося нас трійко. Я ще очей не розплющив, а вже чув, як об ослизлі балки плюскотять води Хлюпавки. Мати ховала нас, але старий мельник Питель вислідив, де наше кубельце, і я тільки відчув, як його вузлувата рука гребеться в сіні. Я зашився якомога глибше, не почув навіть крику братика й сестрички, бо вода ринула на колесо, загуркотіли жорна, задвигтіли решета, увесь млин заходив ходором, аж борошно сипонуло крізь щілини. Пізно вночі мама кликала дітей, блукаючи в очеретах над водою. Вона нічого не сказала, але я сам здогадався, бо вся шерсть у неї була мокра від роси. Хлюпавка не віддала своїх жертв, тихо лизала букові лотоки і плюскала у греблю. Мати міцно пригорнула мене. Так, ще не побачивши світу, трагічно загинули мій брат і сестра.

— Ох, сіромаха, — зітхає лисиця.

А півень наддає ходи.

— Ну, гайда, не відставати, — підганяє супутників, за суворістю намагаючись приховати зворушення.

— Коли повернуся до Блабони, попрошу батька заснувати притулок для всіх кошенят! — вигукує королівна.

Дивіться, посеред дороги лежить на спинці сонечко. Перебирає лапками, даремно кличе на допомогу. Віолінка нахиляється і, витерши з нього пил, кладе на долоню.

— Я думала, це коралик… — шепоче.

На спинці в сонечка три цятки, воно повзе по Віолінчиних пальцях, кружляє, вертається назад, нарешті вилазить на пучку середнього і підносить надкрилля, точнісінько так, як підіймає спідницю жінка, збираючись перестрибнути через калюжу.

кричить йому навздогінці Мишібрат.

Сонечко вертається, описує коло над Хитрусею, нарешті сідає їй на вухо. Лисичка неспокійно тріпає вухом, коли це чує шепіт:

— Без вашої допомоги я загинуло б тут від спеки. Щиро дякую. Я відплачу вам добром, от побачите, не було б я Трицятко!

І ось воно вже високо-високо. Всі четверо, задерши голови, проводжають сонечко поглядом, аж поки воно розпливається у збляклій блакиті.

— Я вже його не бачу, — каже півень, — сонце сліпить очі.

І вони рушають далі.

— …Моя мати так і не виходилась від того горя, — провадить далі Мишібрат. — Часто схоплювалася серед ночі — їй вчувався дитячий плач… Тоді сідала на помості й ридала проти місяця. Хлюпавка була як срібне дзеркало, часом тільки соми підпливали до заставок, дотикались до них вусами і, постоявши трохи в задумі, зникали в ковбані під колесом. Однієї ночі мати ніжно поцілувала мене і подалася шукати втрачених малят.

Батько мій, славний на всю округу Мишолов Нявчура, десь тинявся цілими днями. Вертався вже ген за північ, мало не вдосвіта. Тоді, розжалобившись, що я такий самотній і недоглянутий, знімав з-над ліжка гітару й влаштовував на даху концерт. Особливо напровесні. Пам’ятаю, мов сьогодні: він стояв, витягши хвоста, на тлі мідного місяця, гітара побринькувала, а він натхненно співав серенади, ворушачи срібними від місячного сяйва вусами. Зачудовані соми аплодували плавцями. Стиха жебоніла вода, стікаючи цівочкою з нерухомого колеса. Увесь чар цих хвилин порушував мельник Питель. Він вибігав у кожусі, накинутому на сорочку, і, хляпаючи босими ногами по дощанім помості, лаючись на всі заставки, шпурляв на батька стару гирю або поліно. Вимахував руками, наче вітряк крилами, тінь падала на воду, розполохувала сомів, сягала верхівок схилених над водою чорних вільх. Нарешті, безсилий припинити нічний концерт, він пускав млин, і жагучий, тоскний спів тонув у шумі й скреготі.

Однієї ночі мій батько, зваблений повнею, скочив на кружало місяця, що стояв над самим дахом. Там, мов на срібній сцені, він співав під гітару найкращих пісень.

На жаль, батько не помітив, що перед світом місяць став підбиватися вище. Я вражено дивився, як він підноситься у срібній гондолі, махаючи мені лапкою, йому вже не судилося повернутись.

Кілька ночей підряд бриніли його серенади над заснулим млином. Даремно переляканий Питель благав його повернутись. Даремно приставляв драбину. Місяць вже не спустився. Він потроху меншав, і я бачив, як разом з місяцем малів і тоншав мій тато, заворожений білолицим. Кінець кінцем батько став такий тоненький, що я ледве міг його розгледіти на краєчку серпа, він розпливався мені в очах, повних сліз. Перед тим як відійти на той світ, батько кинув у наш бік гітару, і вона, посріблена, прикрашена пучком стрічок, кометою пролетіла зоряним небом. Мені здалося, що вона шелеснула в Хлюпавку. Астрологи вбачали в цьому лихий знак, віщували багато горя й сліз…

І справді, через три місяці вибухнула війна з Блаблацією.

Я лишився сам-самісінький. Навіть гітари не знайшов, тільки часом тихими ночами вчувалося, ніби її голос долинає з ковбані під млиновим колесом. Може, то якийсь сом пропливав мимо й вусами торкав струни…

— Неймовірно! — вигукнула Хитруся.

— Ну і що? Що ж далі? — нетерпляче підганяла королівна.

Заслухавшись, вони й незчулись, як пройшли чималий шмат дороги.

— Хоч батьком моїм був славнозвісний Мишолов Нявчура, а про діда згадується навіть у казкових літописах… Ви ж, напевно, чули про «Кота в чоботях»? То це він і є… Так от, незважаючи на все це, старий Питель зневажливо казав: «Відколи світ світом, ще не було таких навіжених котів!» Мабуть, він не годен був відчути красу весняної ночі, коли над Хлюпавкою кумкають жаб’ячі хори і стиха шумить вода, падаючи на букові колеса. Мельник Питель і в такі ночі з ліхтарем у руках обходив комору, завалену мішками. Крива тінь повзла по балках. Потім скнара сягав рукою за комин і довго рахував таляри, заховані в латаній панчосі небіжчиці-жінки.

Зате цілими днями Питель дрімав, заколисаний туркотінням млина. Коли-не-коли розплющував одне око, але, побачивши мене з мішком на плечах або коло заставки, знову засинав. Моїм обов’язком було відгортати совком висівки, насипати зерно в кіш, а передусім пильнувати, щоб миші не робили шкоди.

Батько мій винищував їх нещадно, тому й дістав почесне ім’я Мишолов. Не скажу, що це приємна робота, ну самі подумайте: після вечері, ум’явши миску яєчні з ковбасою й запивши молоком, доводилося, за котячою традицією, ковтати мишку, бліду, спітнілу зі страху ще й обсипану борошном. Але довгий час я справлявся з цим обов’язком.

Влітку мишачі родини залишали млин і перебиралися на дачу, любо відпочиваючи в навколишніх пшеницях, де родичі їхні мали багаті двори. Зате восени, тільки-но затупотять по ґонтовім даху негоди, миші сунули назад цілими полчищами, забравши з собою навіть бідних родичів. Скреблися під підлогою, шастали поміж мішками і хрупали золотисте зерно, що прискало з коша, мов іскри.

Для них я був кровожерний гонитель і кат. Коли сніговий пух засипав поріг, не раз доводилося чути, як вони хукають на змерзлі лапки й нетерпляче тупцюють у нірках, чекаючи, поки я піду спати.

Матері, блискаючи чорними очицями, співали дітям:

А я грізно ворушив вусами й освітлював ліхтарем кутки.

Було це якось у січні. Люті морози скували землю, а рвучкі вітри несли колючий сніг і ламали крижані бурулі, що звисали з млинового колеса. Часом з мишачих нірок долинав веселий гомін, там хором співали колядки.

Мені було дуже сумно.

Подавсь я до комори. Крізь щілини пробивалося місячне світло. В цих ясних смугах іскрилися сніжинки. Ліхтар спалахнув синім полум’ям і згас. Я влігся на мішках. Хотілося бути якнайдалі від Питля, що кректав над замацаною книгою, підраховуючи торішні прибутки і ялозячи в ній недогризком червоного олівця. Хотілося згадати свою маму, батька, котрого заніс у безвість місяць. Я лежав, затуливши лапками очі, з яких мороз витискав сльози.