— Ходімо вже, — квапила Хитруся.

Місяць лив потоки срібла. Тупали спутані коні. В старому цирковому фургоні порипували дошки. Раптом мандрівники почули приглушений плач.

— Це твої блохи?

— Що ти! — обурилась Хитруся. — Мої давно сплять.

Тоді Нявчура тицьнув на казан, обнюхав покришку і зсунув камінь.

— Краще не займай. Хтозна, що всередині.

— Там був гой гном, що попередив мене про небезпеку, — шепнув півень.

Якась ропуха, змучена довгою спекою, вилізла з-під папороті. Вона роздивлялась довкола виряченими очима. Обвисле воло то роздималось, то опадало від надсадного дихання — в неї була ядуха.

— Чи нема тут у вас води? — сапала ропуха.

Але троє друзів не чули, всі нахилились над казаном, бо півень саме зсунув крилом покришку. Хитруся позадкувала, а Мишібрат, випустивши кігті, приготувався до стрибка. У щілині показалося дитяче личко. Дитина сиділа по шию в якійсь рідині, що проти місяця блищала, мов ртуть. Волосся в неї було коротке й кучеряве.

Ти хто? — здивовано спитали мандрівники.

— Рятуйте мене, — заплакала мала, — я королівна Віолінка.

— Королівна? — недовірливо перепитали друзі. — Що ж ти тут робиш?

Дівчинці допомогли вилізти. Вона була гола. Лисичка прикрила її м’яким листям підбілу й накинула якусь сукенчину, що сохла на дишлі.

— Це вже третю добу я мокну у відварі горіхового листя, щоб шкіра потемніла. Циган викрав мене, зачарував… Мені доведеться прибирати клітки цих страшнючих бліх…

— Королівна, справжня королівна, — тикався в неї носом недовірливий Нявчура. Хвіст його тріумфально стирчав угору.

— Королівна, — захрипів від хвилювання півень і підніс сурму до дзьоба, щоб заграти тріумфальну фанфару.

— Навіжений! — смикнула його Хитруся.

Вона вхопила Віолінку за руку. Всі припустили до шляху. Останній цибав капрал, повішена через плече сурма товкла його по спині, немов підганяючи.

Тоді на спустілій галявинці, де ворушились тільки величезні тіні спутаних коней, змучена цілоденною спекою стара ропуха, полегшено зітхнувши, пірнула в чорний казан.

— Ах, як приємно купатись, — шепотіла вона, заплющуючи вирячкуваті очі. Роздуте воло здригалось, і на поверхні розходилися дрібненькі брижі.

Світало. Сонце ще не визирнуло, але небо на сході вже поясніло, над луками стелився туман, гнулись від роси трави, з листя скапували краплі.

— Поглянь, невже це й справді королівна? — недовірливо шепнула Хитруся.

Всі троє схилились над нею. Стомлена втечею, дівчинка спала, на замурзаному личку лишилися патьоки від сліз.

— Але ж вона бридка, — здивувався капрал, — У Блабоні була зовсім не така.

Рудаве волосся в малої стояло сторчма, шкіра була смаглява, а носик весь у ластовинні, ніби Віолінка чхнула в ненакриту чорнильницю.

— Нема ані віяла, ані черевичків з діамантовими пряжками, — докинув Мишібрат. Потім зібрав усі сили, заплющився й прошепотів:

— Якщо це королівна, то для мене вона достатньо гарна.

— Це все циганові чари, скаржилася ж, бідолашна, що її три ночі купали в різних відварах та зіллі. Примусили сидіти в отій огидній юшці, де виварювали старі губки, дурман і лепеху, від яких в’яне шкіра, та комарине сало, щоб схудла, та надкрилля жучків-сонечок, щоб цятки ластовинням перейшли їй на личко. Не кажіть про це Віолінці й не давайте їй люстерка… А то тяжко зажуриться, сердешна. Треба її оберігати, доволі вже натерпілася, — сказала Хитруся.

Одна краплина, блиснувши, мов діамант, упала сонній дівчинці просто на шийку. Віолінка здригнулася, протерла очі, хвилинку розгублено дивилась на супутників.

— А, це ви, — позіхнула, ліниво потягаючись. І відразу запхикала:— Мені так холодно, так їсти хочеться.

Півень глянув на лисичку, лисичка на Мишібрата — вони не мали ані крихти. Всі запаси вийшли, хто ж міг передбачити, що доведеться так довго блукати серед цієї пустки.

— А поглянь лиш, — заговорила Хитруся, моргнувши до них, — поглянь, Віолінко, який гарний день устає. Пташки вже полощуть горлечка блакиттю, а краплинки роси сяють на павутинні, мов твої діамантові пряжечки…

— Ти мені зуби не замовляй! Дайте чогось попоїсти!

Тоді півень легенько відсторонив їх обох, приклав до дзьоба сурму й заграв.

То була чудова пісня, ще ніколи в житті він так не грав. Заслухавшись, дерева мовчали, а потім почали їй вторувати, спочатку найближчі, тоді ті, що стояли далі, аж поки заспівав увесь ліс. — неначе свій власний, знаний віддавна, але тільки тепер вилитий у звуках прекрасний гімн.

Та королівна пискляво верещала:

— Їсти хочу!

Підбіг до неї Мишібрат і, ставши на коліно, вигукнув:

— Не гнівайся, красуне, ми ж не навмисно моримо тебе голодом… Самі теж не їли, бо нічого. Хіба в циган тобі було б краще?

— В цей час циган уже годував бліх, то й мені дав би снідати.

— Дивись, який букет я тобі приніс, — простяг Мишібрат пучок синіх дзвіночків, котрий досі тримав за спиною.

Віолінка схопила квіти, знехотя понюхала, а потім почала рвати їх, жмакати в кулачках.

— Навіщо мені цей бур’ян, його ж не з’їси…

Аж тут з одної квітки вилетіла розлючена бджола і вжалила королівну просто в ніс.

Віолінка пронизливо скрикнула. Півень і Хитруся кинулись до неї. Махаючи лапками, відігнали бджолу, яка кружляла над ними і дзижчала:

— Що з-з за нез-з-зносна коверз-з-за!

Ніс тим часом страшенно розпух. З очей потекли рясні сльози. Півень порадив королівні прикласти до носа сурму, бо холодний метал гамує біль. Кіт перекидався через голову, намагаючись її розвеселити. Нарешті Віолінка заспокоїлася, встала й зневажливо відштовхнула їх.

— Ви мені набридли! Тільки й умієте все робити мені на злість, дурні звірі!

І далі пішла лісом сама.

Засмучені звірята брели далеко позаду.

— Забирайтесь! Я не хочу вас бачити! — гукнула вона, обернувшись, і зі злості затупотіла ногами.

Несподівано ліс розступився.

Перед ними височів пагорб, який півколом оперізувала дорога, схожа на білий струмок. На самому вершечку, серед густих соняхів, стояла корчма «Під оселедчиком». Дим рівнісінько здіймався до неба. Хтось у білому кухарському ковпаці вийшов на поріг і блискав тацею, висипаючи крихти горобцям. Потім, прикривши очі долонею, довго дивився в бік кордону.