— Звідки я знаю ці місця? — наморщив брови півень. — Ага, —стукнув себе пальцем по лобі, — та це ж корчма пана Сніданнячка, а он він і сам махає нам рукою!

Королівна вже збігала зі схилу.

— Сніданнячко! — гукала, плещучи в долоні. — Сніданнячко, подавай сніданнячко!

За нею поспішали вірні друзі.

Саме розвиднялося, коли кінь заплутався в мотузці. Вона потягла за ногу Мозоля, той крикнув:

— Попались!

Цигани вискочили з фургона.

Нікогісінько. Тільки кінь борсався, намагаючись виплутатися. З ножем у руках циган оббіг галявину.

Втікачів і слід загув.

— Уночі сурму вкрали, — потрясав кінцем мотузки Мозоль. —Видерли її з наших рук… — Він схопив коня за гриву. — Ти з ними змовився! —заревів, заміряючись кулаком.

— Та я їх і на очі не бачив, — застогнав сухоребрий коник, і він казав правду, бо на очах у нього були більма. — Щоб я задер копита, коли брешу! присягався, б’ючи себе в груди.

— Тату, тату! —запищав синок. — Хтось камінь з казана скинув.

Циган зірвав покришку. В казані, по самі ніздрі у воді, дрімала стара ропуха.

Всі троє скам’яніли з подиву.

— Здається, тату, ти передав того зілля, від якого темніє лице.

— І того, що старить. І того, що вроду забирає, — засміялася Дримба. — Ось що зосталося від нашої красунечки, — вона полоскотала ропусі здуте воло. — Подумайте тільки, і ця потвора сміла видавати себе за королівну!..

— Не меліть дурниць, тут щось не так. Лупоне, збігай по Чорну Книгу Магів!

Мозоль зняв з піддашшя пучок сухого зілля: чебрику, курячої сліпоти, живокосту та відомої всім конюшини, розтер у долонях на порох і сипнув у воду. Потім узяв циганську біблію й почав читати закляття:

Покришка тричі підскочила, вихопилась фіалкова пара.

— Помолоділа, помолоділа! — радісно тупотів Лупон.

— Дримбо, зніми покришку!

Темна рідина вкрилася зверху іржавими плямами. Казан був порожній.

— Ге! — здивувався циган. — А що ж то за чари?

— Щось сталося! Щось сталося! — з тріумфом пищав непутящий циганів син, стрибаючи на одній нозі.

— Ану цить, виродку! — гримнув на нього батько.

Він нахилив казан і став потроху зливати воду, цідячи її крізь розчепірені пальці. На самому споді, в гущі, жваво хлюпався пуголовок.

— Тату, то була справдешня жаба! — крикнула Дримба.

— Запрягай коні! Ну, мерзотники! Поцупили її в нас! Ще гвардійців спровадять на мою голову!

Він підганяв дітей кулаком.

Вхопив за вухо Лупона, підняв і з розмаху шпурнув у халабуду.

— А хай вам стонадцять фур-р-ргонів бар-р-рбар-р-рису! — вилаявся люто, і це «р-р-р» рокотало йому в горлянці, немов далекий грім грозового вечора.

За хвилю вони вже виїжджали, ламаючи молоді берізки. Коні вимчали фургон на дорогу.

Блохи заходилися гавкотом, чуючи свіжий слід. Під виляски бича, у хмарах куряви неслась за втікачами погоня.

А наші друзі лаштувалися снідати. Капрал Пипоть пов’язався серветкою. Хитруся лапкою пригладила настовбурчені кудлики Віолінки.

Мишібрат остеріг:

— Обережно, гаряче!

В кухлях парувало молоко.

— Я не буду пити, — буркнула королівна, дриґаючи ніжками на високому стільці.

— Таке чудове молочко, —облизався Мишібрат.

— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — Віолінка скочила зі стільця. — Пане Сніданнячко, — покликала вона, — я хочу шоколаду з пінкою!

— Тобі не смакує те, що я подав? — здивувався корчмар.

Не смійте мені тикати! — Вона знов злізла на стілець і, гордо випроставшись, запитала:— А чи ви взагалі знаєте, хто я така?

— Ну, маленька дівчинка, і до того ж…

— Я королівна Віолінка!

— Так, це правда, — потвердили мандрівники. Ми самі визволили її в лісі біля річки Кошмарки.

Тоді Сніданнячко, змахнувши серветкою по підлозі, став на коліно й шанобливо поцілував їй кінчики пальців, які вона ласкаво йому подала. А підвівшись, вигукнув:

— Я звелю принести все, чого забажаєте. Наказуйте, вельможні пані й панове!

І почався бенкет.

— Хто ж за все це платитиме? — непокоївся півень.

— Чого ти турбуєшся, скнаро? — штурхнула його Віолінка. — Перший гонець з двору мого батька, коли сюди завітає, кине йому капшук із золотом.

— Ну, якщо так, то давайте споживати божі дари…

Та й почали вминати різні страви в такому порядку, як загадувала їх подавати капризна королівна.

Шоколад з пінкою, крихкі тістечка із золотистим аґрусовим желе, сосиски у срібній посудині з запітнілою від запашної пари дзеркальною покришкою, вареники з черешнями із збитою сметаною, смаженого коропа, над яким мурчав від насолоди Мишібрат, обережно виймаючи кісточки, нарешті, газовану воду з сиропом, що колола в ніс, ніби шпилечками, а насамкінець — добірні груші. Четвертинки їх просто танули в роті, розтікаючись патьоками солодкого соку.

Всі слуги обступили їх півколом, з подивом і захватом розглядаючи врятовану королівну та її супутників.

Коли це за вікнами щось заторохтіло, перед ґанком загриміли копита. Двері з грюком розчахнулись. Якийсь лицар, жбурнувши капелюха з пером на оленячі роги, що висіли над коминком, гукнув:

— Гей, корчмарю, налий-но чогось! Та швидше!

Витер піт з чола і, сопучи, припав до величезного кухля. Одна зі служниць підбігла до хазяїна й щось йому тихо шепнула. Мишібрат, наставивши вуха, розчув тільки: «З Блаблації» і «королівна»…

Пан Сніданнячко вже плив до лицаря, потираючи пухкі ручки.

— Шановний пане, — почав він, — тобі вже більш не доведеться гасати шляхами, шукаючи королівну, — гонець здивовано звів брови, — бо нам випала честь саме зараз приймати її в себе. — І не встиг лицар витерти вуса, як корчмар підбіг і послужливо простяг йому довгий списочок, — Ось дозволю собі подати вам рахуночок за її сніданнячко. Шановний пан, мабуть, заплатить за королівну та її супутників. Звісно, це дрібниця, мені не горить, я тільки так, для порядку…

— Що? Що? Що? — похлинувся гонець.

— Слухай! — крикнула Віолінка. — Заплати цьому захланному кухарчуку і дай по червінцю отим славним звірятам, —зневажливо кивнула на трьох друзів.

Лицар широко роззявив рота, потім у нього затрясся живіт, тоді заклекотіло в горлі, кутики вуст піднялися догори, і він, нарешті, голосно розреготався.

— Це опудало — Віолінка? — відлунювався під брусованою стелею його глузливий сміх. — Ця мацапура, ця, ця… Ха-ха-ха! — бухав басовитий регіт, неначе хтось котив барило.

Капрал обурився.

— То що, виходить, ми брехуни?

І вже простяг крило по карафку, щоб торохнути придворного по довбешці.

— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.

— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!