— Мені ви так само казали. — Я розплющую очі. Світло тепер заливає кімнату, просочує тіні. Їх п’ятеро, стоять переді мною, ніби шахові фігури. Я дивлюся на Алістера.

— Ви сказали мені, що вони живуть десь в іншому місці, — каже він, відкопилюючи губу. Схоже, що йому гидко. Я так не казала, звісно, — я ніколи не говорила, що вони десь живуть. Я обережна. Та це вже не має значення. Нічого вже не має значення.

Литтл тягнеться через острів, накриває мою долоню своєю.

— Я думаю, що весь цей час був для вас пеклом. Я думаю, що ви справді вірите в те, що бачилися з цією жінкою, так само, як і вірите в те, що розмовляєте з Олівією та Едом. — Коротка пауза перед останнім словом, ніби він не впевнений, як правильно звати Еда, хоча, можливо, він так стримувався. Я зазираю йому в очі. Бездонні.

— Але те, про що ви тут думаєте, воно несправжнє, — каже він своїм м’яким, як снігова пороша, голосом. — І я хочу, щоб ви позбулися цієї ідеї.

Я ловлю себе на тому, що киваю. Тому що він має рацію. Я зайшла надто далеко. «Це мусить припинитися», — казав Алістер.

— Ви знаєте, що у вас є люди, які за вас турбуються. — Рука Литтла стискає мої пальці. Хрустять кісточки. — Доктор Філдінґ. І ваша фізіотерапевтка. — І? Хочеться сказати мені. І? — І… — на мить моє серце підстрибує; хто ще про мене турбується? — Вони хочуть вам допомогти.

Я опускаю очі, дивлюся на свою долоню, загорнуту в його. Вивчаю поглядом матове золото його обручки. Розглядаю свою.

Стало ще тихіше.

— Доктор казав… він сказав мені, що ліки, які ви приймаєте, можуть спричинити галюцинації.

І депресію. І безсоння. І самозаймання. Але це не галюцинації. Це…

— І, можливо, для вас це не проблема. Знаю, для мене це б не було проблемою.

Втручається Нореллі.

— Джейн Расселл…

Але Литтл підіймає іншу руку, не відвертаючи свого погляду від мене, і Нореллі замовкає.

— Вона не самозванка, — каже він. — Жінка у двісті сьомому. Вона та, за кого себе видає. — Я не питаю, звідки вони знають. Мене це вже не хвилює. Дуже, дуже змучена. — І ця жінка, яку ви кажете, що зустріли… Я думаю, що цього… не було.

На свій власний подив, я відчуваю, що знову киваю. Але, як тоді…

От тільки він мене вже випереджає:

— Ви кажете, що вона допомогла вам зайти в дім. Але, можливо, то були ви самі. Можливо вам… не знаю… наснилося.

«Якщо мені сняться сни, коли я не сплю…»[250]. Де я це чула?

І я уявляю собі цю картину, ніби в кіно, кольоровому кіно: я волочу своє тіло з ґанку, видираюся тими передніми сходами. Затягую себе в передпокій, в будинок. Я майже згадую це.

— І ви казали, що вона була тут, грала з вами у шахи, малювала малюнки. Але знову ж таки…

Так, знову ж таки. О Боже. Знову ж таки, я бачу все це перед собою: пляшки; баночки з ліками; пішаки, королеви, наступ двобарвних армій — мої руки над шаховою дошкою літають, ніби гелікоптери. Мої вимазані чорнилом пальці, між якими затиснута ручка. Я відпрацювала той підпис, дійсно, виводячи її ім’я на дверцятах душової кабіни, поміж пари та бризків води, ті літери, що кривавили на склі й зникали з моїх очей.

— Ваш лікар сказав, що нічого про це не знає. — На мить він замовкає. — Я думав, що, можливо, ви не розповідали йому, тому що не хотіли, щоб він… відмовляв вас від цього.

Моя голова гойдається, киває.

— Не знаю, що то був за крик, який ви чули…

Я знаю. То, мабуть, був Ітан. Він ніколи цього не заперечував. І коли того дня я бачила його з нею у вітальні — він не дивився на неї. Він розглядав свої коліна, а не порожнє місце біля себе.

Я дивлюся на нього зараз, бачу, як він обережно опускає Панча на підлогу. Він не зводить з мене очей.

— Я не впевнений щодо цієї справи з фотографією. Доктор Філдінґ казав, що інколи ви прикидаєтесь, і, можливо, у такий спосіб просите про допомогу.

Це я зробила? Це ж я зробила, хіба ні? Я це зробила. Звісно: вгадай, хто — саме так я вітаюся за Едом та Лівві. Віталася… «вгадайхтоанно».

— А щодо того, що ви бачили тієї ночі…

Я знаю, що бачила тієї ночі.

Я бачила кіно. Бачила, як відроджується якийсь старий трилер, відроджується у довбаних соковитих тонах. Бачила «Вікно у двір»; бачила «Підставне тіло»[251]; бачила «Фотозбільшення»[252]. Я бачила кадри кіноплівки, архівні матеріали із сотні трилерів про «цікавих Томів»[253].

Я бачила вбивство без вбивці, без жертви. Я бачила порожню вітальню, вільний диван. Я бачила те, що хотіла побачити, що мені необхідно було бачити. «Тобі тут не самотньо?» — питав колись Боґі у Беколл, питав у мене.

«Я народилася самотньою», — відповідала вона.

А я — ні. Я стала самотньою.

Якщо я настільки психічно неврівноважена, що розмовляю з Едом та Лівві, я, звісно ж, могла інсценувати вбивство у себе в голові. Особливо за допомогою певних речовин. І хіба я від самого початку не опиралася правді? Хіба я не викручувала, не трощила, не ламала факти?

Джейн — справжня Джейн, Джейн із плоті та крові: звісно ж, вона та, за кого себе видає.

І, звісно, сережка на тумбочці в Девіда належить Кетрін чи кому там.

І, звісно, ніхто не приходив вночі до мене додому.

Воно нахлинає на мене, наче хвиля. Б’ється об мої береги, очищує їх; залишає по собі тільки смуги намулу, що, ніби пальці, вказують на море.

Я помилялась.

Більше того: я марила.

Більше того: я несла відповідальність за все це. Досі несу.

Якщо мені сняться сни, коли я не сплю, то я божеволію. Саме так. «Газове світло».

Тиша. Я навіть не чую дихання Литтла.

Тоді:

— То от у чому була справа, — Алістер хитає головою, розвівши губи. — Я… Вау. Господи. — Він не зводить з мене очей. — Тобто Господи.

Я ковтаю слину.

Він ще трохи дивиться на мене, розкриває рота, потім закриває його. Ще один струс головою.

Нарешті він рухається у бік Ітана, направляється до виходу.

— Ми підемо.

Супроводжуючи свого батька у передпокій, Ітан кидає на мене погляд своїх блискучих очей.

— Мені дуже шкода, — каже він змалілим голосом. Я хочу плакати.

А тоді він зникає. Зі скрипом двері зачиняються за ними.

Нас залишилося четверо.

Девід виступає вперед, погляд — на своїх пальцях ніг.

— То дитина на тій фотографії внизу — вона мертва?

Я не відповідаю.

— І ти просила мене зберігати ті ескізи, то для мерця?

Я не відповідаю.

— І… — Він вказує на драбину, сперту на двері у підвал.

Я мовчу.

Він киває, ніби я на все відповіла. Тоді закидає рюкзак вище на плече, повертається та виходить за двері.

Нореллі проводжає його поглядом.

— Нам із ним поговорити?

— Він вас турбує? — питає мене Литтл.

Я хитаю головою.

— Добре, — каже він, відпускаючи мою руку. — Отже. Я не зовсім… компетентний у тому, що робити далі в такій ситуації. Моя робота — закрити цю справу, щоб кожен міг безпечно жити далі. Включно з вами. Я знаю, що у вас сьогодні був дуже важкий день. Тому я хочу, щоб ви зателефонували докторові Філдінґу. Думаю, це важливо.

Я не зронила й слова після оголошення Нореллі. Ваші чоловік і донька мертві. Не можу уявити собі, як міг би звучати мій голос, як він, мабуть, звучатиме у цьому новому світі, де пролунало це речення, де його почули.

Литтл продовжує говорити.

— Я знаю, ви боретесь, і… — на мить він зупиняється. Коли продовжує, то переходить на шепіт. — Я знаю, ви боретесь.

Я киваю. Він також.

— Здається, я щоразу питаю вас про це, але чи з вами все буде добре, коли ми підемо?

Я знову киваю, повільно.

— Анно? — Він дивиться на мене. — Докторко Фокс?

Ми повернулися до «докторки Фокс». Я змушую себе говорити.

— Так. — Я чую себе так, як чує себе людина з навушниками на голові — якось віддалено. Приглушено.