— Ага, він був у мене в кишені, коли я йшов відлити, тож я повернув його туди, звідки й узяв. Будь ласка.

— Просто виходить так, що ти поклав його на місце одразу після того, як Джейн…

— Так, досить цього, — шипить Нореллі.

Підношу склянку до рота, вино хлюпається туди-сюди. В усіх на очах перехиляю її собі в горлянку.

Портрет. Фотографія. Сережка. Ніж. Усі вони збиті з пантелику, усі напружилися, ніби бульбашки перед лопанням. Не залишилось нічого посилюючого.

Майже нічого.

Я ковтаю, вдихаю.

— А знаєте, він сидів у тюрмі.

Навіть коли ці слова вириваються у мене з рота, я ще не можу повірити, що справді вимовляю їх, не можу повірити, що чую їх.

— Він сидів у тюрмі, — повторюю я. Почуваюся відділено від тіла. І продовжую. — За напад.

Девід стискає щелепи. Алістер витріщається на нього; Нореллі та Ітан — на мене. А Литтл… Литтл виглядає невимовно сумним.

— То чому ви не дасте йому чортів? — питаю я. — Я бачила, як вбили жінку… — розмахую телефоном, — а ви кажете, що я все вигадую. Кажете, що я брешу. — Шпурляю телефон на кухонний острів. — Я показую вам портрет, який вона намалювала та підписала… — показую на Алістера, на портрет у його руці, — а ви кажете, що це моїх рук справа. У сусідньому будинку живе жінка, яка не та, за кого себе видає, але ви навіть не потрудилися це перевірити. Ви навіть не спробували.

Я роблю крок уперед, лише маленький крок, але усі навколо сахаються, ніби я буря, ніби я хижак. Добре.

— Хтось заходить до мене в дім, доки я сплю, фотографує мене і надсилає мені фото, а ви звинувачуєте мене. — Я чую, як до горла підступає клубок, як надломлюється мій голос. Сльози течуть мені по щоках. Я продовжую.

— Я не божевільна, я нічого не вигадую. — Тицяю тремтячим пальцем в Алістера з Ітаном. — Мені не ввижається щось, чого немає. Усе почалося з того, що я побачила, як його дружину та його маму вбили. Ось що ви повинні розслідувати. Ось запитання, на які ви маєте шукати відповіді. І не кажіть мені, що я цього не бачила, адже я знаю, що я бачила.

Тиша. Вони заклякли, як жива картина. Навіть Панч завмер, скрутивши хвоста знаком питання.

Я утираю обличчя тильним боком долоні, проводжу нею по носі. Відкидаю волосся з очей. Підношу келих до рота, спустошую його.

Оживає Литтл. Він підходить, одним повільним широким кроком перетинаючи півкухні і не зводячи з мене очей. Ми дивимось одне на одного через острів.

Він накриває долонею мою спорожнілу склянку. Відсуває її, ніби то якась зброя.

— Річ у тім, Анно, — каже він низьким, повільним голосом, — що вчора я розмовляв із вашим лікарем, після нашої з вами телефонної розмови.

У мене пересихає в роті.

— З доктором Філдінґом, — продовжує він. — Ви згадували його в лікарні. Я лише хотів уточнити деякі деталі з кимось, хто вас знає.

Моє серце тріпоче.

— Він дуже за вас турбується. Я сказав йому, що мене хвилює те, що ви говорили мені. Нам. І я хвилююся за вас, саму в цьому великому будинку, тому що ви сказали мені, що ваша сім’я десь далеко, і вам нема з ким поговорити. І…

І… І я знаю, що він зараз скаже; і я така вдячна, що саме він це скаже, тому що він добрий, у нього теплий голос, і по-іншому я це не витримаю, я б не витримала…

Але натомість його обриває Нореллі.

— Виявляється, ваші чоловік і донька мертві.

74

Ніхто ще мені так цього не говорив, такими словами, у такому порядку.

Ні лікар «швидкої допомоги», який сказав мені, що «Вашого чоловіка не стало», доки інші займалися моєю пораненою спиною, моєю ушкодженою трахеєю.

Ні головна медпрацівниця, яка хвилин через сорок сказала: «Мені дуже шкода, місіс Фокс…», — навіть не закінчивши речення, та їй і не треба було.

Ні друзі — Едові, як на те пішло; через гіркий досвід я виявила, що у Лівві та в мене було не так вже й багато друзів, які висловили співчуття, відвідали похорон, рідко навідувались, доки тягнулися місяці. «Вони відійшли», — сказали б вони, чи «Їх більше немає з нами», чи (ті, з грубіших) «Вони померли».

Ні навіть Біна. Ні навіть доктор Філдінґ.

Але Нореллі це зробила, зламала прокляття, сказала несказанне: «Ваші чоловік і донька мертві».

…

Мертві. Так. Їх не стало, вони відійшли, вони померли — вони мертві. Я не заперечую.

«Але хіба ти не бачиш, Анно… — тепер я чую голос доктора Філдінґа, майже благальний, — що саме це воно і є. Заперечення».

Чітка правда.

…

Все одно:

Як я можу пояснити? Будь-кому — Литтлу, чи Нореллі, чи Алістеру, чи Ітану, чи Девіду, чи навіть Джейн? Я чую їх; їхні голоси відлунюють всередині мене, навколо мене. Я чую їх, коли мене переповнює біль від їх відсутності, від втрати — я можу сказати це: від їх смерті. Я чую їх, коли мені потрібно з кимось поговорити. Я чую їх, коли найменше цього очікую. «Вгадай, хто», — кажуть вони, і я посміхаюсь, і співає моє серце.

І я відповідаю.

75

Слова зависають у повітрі, хитаються в ньому, ніби клуби диму.

За плечима Литтла я бачу Алістера та Ітана із широко розплющеними очима; я бачу Девіда, у якого відвисла щелепа. Нореллі чомусь опускає погляд долу.

— Докторко Фокс?

Литтл. Я фокусуюся на ньому через кухонний острів, на його обличчі, залитому яскравим денним світлом.

— Анно, — каже він.

Не рухаюсь, не можу поворухнутись.

Він вдихає, затамовує подих. Виштовхує із себе:

— Доктор Філдінґ розповів мені вашу історію.

Я склепляю очі. Усе, що я бачу, — це темрява. Усе, що чую, — це голос Литтла.

— Він сказав, що поліцейський штату знайшов вас в урвищі.

Так. Я пам’ятаю його голос, той глибокий крик, що спустився по гладіні гори.

— І на той час ви вже провели там дві ночі. Під час снігової бурі. Посеред зими.

Тридцять три години від моменту, коли ми вилетіли з дороги, до моменту, коли з’явився гелікоптер, розкручуючи своїми лопатями в нас над головами, ніби у водоверті.

— Він сказав, що Олівія була ще жива, коли вони до вас спустилися.

«Матусю», — прошепотіла вона, коли вони поклали її на носилки, закутали її маленьке тільце в ковдру.

— Але ваш чоловік вже помер.

Ні, він не помер. Він був там, зі мною, навіть дуже зі мною, занадто зі мною, доки його тіло охолоджувалось у снігу. «Внутрішня травма, — сказали вони мені, — і мороз. Ви б не змогли нічого вдіяти».

Я стільки всього могла б вдіяти.

— Тут і почалися ваші проблеми. Проблеми з виходом на вулицю. Посттравматичний стрес. Що я… тобто, мені важко собі уявити.

Господи, як я зіщулювалася під флуоресцентними лампами лікарні; як я панікувала у поліцейській машині. Як я зомлівала ті перші рази, коли виходила з дому, вперше, і вдруге, і ще двічі, доки нарешті я не затягла себе назад у дім.

І позамикала двері.

І позачиняла вікна.

І поклялася, що ховатимусь тут.

— Вам потрібно було якесь безпечне місце. Я розумію. Вони знайшли вас напівзамерзлою. Ви пройшли крізь пекло.

Нігтями я здавлюю собі долоні.

— Доктор Філдінґ сказав, що інколи ви… чуєте їх.

Я сильніше стискаю очі, заглиблюю їх у ще більшу темряву. «Це не… розумієте, вони — не галюцинації, — говорила я йому. — Я просто вдаю, що вони тут, зі мною, час від часу. Як захисний механізм. Я знаю, що погано зачасто з ними отак контактувати».

— Й інколи відповідаєте.

Відчуваю сонячні промені в себе на шиї. «Було б краще, якби ви не зловживали участю в таких розмовах, — попередив він мене. — Нам би не хотілося, щоб ви надто до цього призвичаювались».

— Розумієте, я був трохи здивований, адже, судячи з того, що ви говорили, звучало так, ніби вони десь в іншому місці. — Я не відзначаю, що технічно це правда. У мені не залишилося сил боротись. Я порожня, як пляшка.

— Ви сказали мені, що живете окремо. Що ваша донька з вашим чоловіком. — Ще одна технічна деталь. Я така змучена.