Я киваю.

Він знову розпливається у своїй яскравій, ніби різдвяна вітрина, посмішці.

— Хотів лише запитати, чи не приймали ви гостей сьогодні?

Я суплюсь. Не встигаю відповісти, як за спиною проноситься вибух — сцена кораблетрощі. «Судно сіло на мілину!» — волають люди на узбережжі. — «Мерщій до берега, до затоки!» Чується гамір переполоху.

Повертаюся до дивана, ставлю фільм на паузу. Коли знову обертаюся до нього, то бачу, що Алістер вже увійшов до кімнати. Залитий білим світлом, із тінями, схованими в западинах щік, він схожий на мерця. Позаду нього двері зяють на фоні стіни, ніби чорна пащека.

— Чи не могли б ви зачинити двері? — Він підкоряється. — Дякую, — кажу я, і те слово зісковзує з язика: він у мене дещо заплітається.

— Я невчасно?

— Ні, все нормально. Хочете чогось випити?

— Ні, дякую, все в порядку.

— Маю на увазі, воду, — уточнюю я.

Він ввічливо хитає головою.

— То у вас були якісь гості сьогодні? — повторює запитання.

Що ж, Джейн мене попереджала. Він не скидається на типа, що хоче все контролювати, з підозріливими очима та стиснутими губами; більше схожий на дружелюбного осіннього лева з колючою бородою та стрімко зачесаним назад волоссям. Я уявляю, як би вони з Едом поладнали, по-чоловічому, на короткій нозі, дудлили б віскі та обмінювалися бувальщинами. Але перше враження, ну й так далі.

— Ні, я весь вечір була сама, — відповідаю йому. — Влаштувала собі кіномарафон.

— Що зараз дивитесь?

— «Ребекку». Один з моїх улюблених. А ви…

Тоді я помічаю, що він дивиться кудись мені за спину, звівши брови. Я повертаюся.

Шахова дошка.

Раніше я акуратно поскладала келихи до посудомийки, відмила миску в раковині, але шахова дошка так і залишилась, вкрита живими та загиблими, а полеглий король Джейн так і лежить на боці.

Повертаюся назад до Алістера.

— А, ви про це? Мій орендар любить пограти у шахи, — намагаюся пояснити я. Невимушено.

Він дивиться на мене, звузивши очі. Не можу собі уявити, про що він думає. Зазвичай для мене це не проблема, особливо після шістнадцяти років, проведених у чужих головах, але, здається, з браком практики я втрачаю хист. Або це все через алкоголь. І ліки.

— Ви не граєте?

Якийсь час він мовчить.

— Вже давно не грав, — звучить відповідь. — Тут лише ви та ваш орендар?

— Ні, я… так. Я живу окремо від чоловіка. Наша донька з ним.

— Що ж. — Він кидає останній погляд на шахову дошку, телевізор; потім рухається до дверей. — Дякую за ваш час. Вибачте, що потурбував.

— Нічого, — кажу я, поки він виходить до передпокою. — І подякуйте від мене вашій дружині за свічку.

Він обертається, кидаючи на мене погляд.

— Ітан приніс.

— Коли це було? — питає він.

— Кілька днів тому. В неділю. — Стоп, який сьогодні день? — Чи в суботу. — Я починаю дратуватись; чому його хвилює, коли це було? — Це так важливо?

Він вже був розкрив рота, але так і не відповів. Блимнувши востаннє порожньою посмішкою, він зникає, більше не сказавши ані слова.

Перед тим, як завалитися до ліжка, я вглядаюся у вікна будинку 207. Он вони, сім’я Расселлів, зібралися у вітальні. Джейн та Ітан на дивані, Алістер навпроти них, у кріслі, щось зосереджено розповідає. Хороший чоловік і хороший батько.

Хтозна, що діється в цій сім’ї? Я усвідомила, що це запитання без відповіді, ще на початку своєї кар’єри. «Ти роками працюєш із пацієнтами, а вони все одно підкидають нові сюрпризи», — сказав Веслі невдовзі після того, як вперше потиснув мені руку своїми жовтими від нікотину пальцями.

— Тобто? — спитала я.

Він всівся за стіл, закинув назад гриву волосся.

— Ти чуєш чужі таємниці, страхи й бажання, але пам’ятай, що вони співіснують із таємницями й страхами інших людей, які живуть разом в одному домі. Чула фразу про те, що усі щасливі сім’ї схожі одна на одну?

— «Війна і мир», — сказала я.

— «Анна Кареніна», та це несуттєво. Справа в тому, що це невірно. Жодна сім’я, щаслива чи нещасна, не схожа на іншу. Толстой тут — цілковите лайно. Запам’ятай це.

Тепер я згадую про це, коли м’яко поправляю кільце фокусу, щоб зробити фото. Сімейний портрет.

Та невдовзі я відставляю фотоапарат.

Середа, 3 листопада

20

Прокидаюся із Веслі в голові.

Із Веслі й важко заробленим похміллям. Я, ніби крізь туманну мряку, прокладаю собі шлях до робочого кабінету, а тоді зриваюся до ванної й блюю. Райське захоплення.

Як я помітила, блюю я дуже старанно. Я б могла стати профі, як каже Ед. Один промив, і непотріб відносить геть; я полощу рот, поплескую себе по щоках, щоб повернути їм хоч якийсь колір, повертаюся до кабінету.

Через сквер, у вікнах Расселлів порожньо, кімнати заповнені темрявою. Я дивлюся на будинок; будинок дивиться на мене. Розумію, що сумую за ними.

Повертаю погляд у бік півдня, де пошарпане таксі волочиться вулицею; за машиною широким кроком йде жінка з кавою в руці. Дивлюсь на годинник на телефоні: 10:28. Як же це я прокинулася так незвично рано?

Точно: я забула про темазепам. Що ж, я вирубилася швидше, ніж змогла про нього згадати. Він відключає свідомість, тягне мене донизу, наче каменюка.

І тепер минула ніч вирує у мене в голові, ніби сліпуче світло стробоскопа, ніби карусель із «Незнайомців у потягу»[144]. Те все дійсно відбулося? Так: ми відкоркували вино, яке принесла Джейн; розмовляли про човни; я зробила одне фото; ми обговорювали наші сім’ї; я розклала пігулки по столу; ми випили ще. Не в такій послідовності.

Три пляшки вина… чи чотири? Все одно, я можу випити й більше, випивала й більше. Пігулки, — кажу сама до себе, ніби детектив, що скрикує «Еврика!», — моє дозування. Вчора я його перевищила удвічі, згадую я. Мабуть, то все через пігулки. «Б’юсь об заклад, воно тебе так гепне, що ти й присісти не встигнеш», — захихотіла Джейн, коли я перехилила порцію пігулок та залила в себе вина їм навздогін.

Голова двигтить; руки трусяться. Я знаходжу дорожній флакон адвілу[145] в шухляді стола, ковтаю три пігулки. Термін придатності минув дев’ять місяців тому. За такий час зачинають і народжують дітей, думаю я. Зароджується ціле життя.

Ковтаю й четверту, про всяк випадок.

А потім… Що потім? Так: прийшов Алістер, розпитував про свою дружину.

Рух за вікном. Я визираю. Це доктор Міллер виходить з дому на роботу.

— Побачимося о третій п’ятнадцять, — кажу йому вслід. — Не запізнюйся.

Не запізнюйся — то було золоте правило Веслі. «Для деяких людей це — найважливіші п’ятдесят хвилин їхнього тижня, — нагадував він мені. — Тому, заради Господа, можеш робити чи не робити усе, що завгодно, головне — не запізнюйся».

Веслі Розумник. Я вже три місяці не перевіряла, як він там. Беруся за мишку та заходжу в Ґуґл. Курсор миготить у полі пошуку, наче пульс.

Він досі займає іменну посаду голови комітету заслужених професорів, як я бачу; досі публікує статті у «Таймз» та різноманітних тематичних журналах. І, звісно, він досі практикує, хоча я пригадую, що його офіс цього літа переїхав на нове місце в Йорквілі[146]. Я кажу «офіс», хоча насправді там лише Веслі, його секретарка Фібі та її сканер кредитних карток від «Сквеа»[147]. І те крісло від Імзів. Він обожнює те крісло.

Тільки його, й більш нічого. Веслі ніколи не був одружений; він кохався у своєму лекторстві, а його пацієнти — діти. «І не смій шкодувати бідного доктора Бріла, Фокс», — попереджав він мене. Чудово це пам’ятаю: Центральний парк[148], лебеді із шиями, ніби знаками питання, сонце в зеніті за мереживом в’язових крон. Тоді він щойно запросив мене приєднатися в ролі молодшого партнера. «Моє життя надто повне», — сказав він. — «Саме тому мені потрібна ти чи хтось, схожий на тебе. Разом ми зможемо допомогти більшій кількості дітей».