— Консультую людей, — благородно відказую я.

— Кого?

— Людей в інтернеті.

— А-а-а…

— Ще вивчаю французьку через інтернет. І граю в шахи, — додаю я.

— В інтернеті?

— В інтернеті.

Вона проводить пальцем уздовж рівня вина свого келиха.

— Той інтернет, — каже вона. — Це щось на кшталт твого… вікна у світ?

— Ну, як і моє реальне вікно. — Я вказую на скляний простір за її спиною.

— Твоя підзорна труба, — каже вона, і я червонію. — Та я жартую.

— Вибач за…

Вона відмахується рукою, закурює нову сигарету.

— Та цить ти. — Дим цівкою збігає їй з рота. — У тебе є справжні шахи?

— А ти граєш?

— Колись грала. — Вона спирає сигарету на миску. — Покажи, на що ти здатна.

Ми вже по пояс занурилися у гру, коли хтось дзвонить у двері. П’ять коротких дзвінків — це доставка ліків. Джейн приймає гостей.

— Колеса з доставкою додому! — ґелґоче вона, виходячи з передпокою. — Тут є щось кльове?

— Це стимулятори, — кажу, відкорковуючи другу пляшку. Цього разу мерло.

— Оце я розумію.

Поки ми п’ємо та граємо, ми балакаємо. Ми обоє матері єдиних дітей, що я вже знала; ми обоє любимо виходити у плавання на човнах, чого я не знала. Джейн віддає перевагу гребти сама, а я більше люблю в парі; чи раніше любила, у будь-якому разі.

Я розповідаю їй про медовий місяць з Едом: як ми орендували собі на «Алеріоні»[132] тридцятифутову[133] красуню та курсували нею поміж грецьких островів, відскакуючи від берегів Санторині й Делоса, Наксоса і Міконоса.

— Лише ми удвох, — пригадую я, — несемося під вітрами Егейського моря.

— Майже як у «Мертвому штилі»[134], — каже Джейн.

Я роблю ковток вина.

— У «Мертвому штилі» вони, здається, були в Тихому океані.

— Ну, якщо не брати це до уваги, тоді точно, як там.

— І вони подалися у плавання, щоб оговтатися після нещасного випадку.

— Добре, ти маєш рацію.

— А потім вони врятували психопата, який намагався їх вбити.

— Ти даси мені донести думку, чи ні?

Доки вона супиться над шаховою дошкою, я риюся в холодильнику, витягую батончик «Тоблерон»[135] і грубо нарізаю ножем. Ми сидимо за столом, смакуємо. Солодощі на вечерю. Як любить Олівія.

Пізніше:

— До тебе хтось заходить? — Вона погладжує свого слона та суне його по дошці.

Я хитаю головою, протискуючи вино вниз по горлу.

— Ніхто. Ти та твій син.

— Чому? У чому справа?

— Не знаю. Батьки померли, а я надто багато працювала, щоб ще мати час заводити купу друзів.

— І з роботи нікого?

Я думаю про Веслі.

— У мене був лише один співробітник, — кажу. — Тож тепер у нього удвічі більше справ.

Вона дивиться на мене.

— Сумно це.

— І не кажи.

— У тебе хоч телефон є?

Я показую на домашній телефон, що сховався в кутку кухонної стійки, а тоді плескаю по своїй кишені.

— Давній-предавній айфон, але він досі працює. На випадок, якщо дзвонить мій психіатр. Чи ще хтось. Мій орендар.

— Твій гарненький орендар.

— Мій гарненький орендар, так. — Я сьорбаю вина і забираю її королеву.

— Це було жорстко, — вона змахує крупинки попелу зі столу та заливається реготом.

Після другої гри вона просить провести їй екскурсію по дому. Я вагаюся лише якусь мить; останньою людиною, яка розглядала цей будинок з першого поверху до даху, був Девід, а до нього… я вже й не пригадаю. Біна ніколи вище першого поверху не підіймалась; доктор Філдінґ обмежується лише бібліотекою. Сама ідея здається інтимною, наче я зараз вестиму за руку нового коханця.

Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.

Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».

По інший бік мій кабінет.

— Побий мене грім, — каже Джейн. — А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.

— Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.

— Глянь. — Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. — Он мій будинок, — каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.

Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.

— Так, там твій будинок, — погоджуюсь я.

— Гарний, правда? Непогане місце.

— Звісно.

Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.

Ще пізніше:

— Часто нею користуєшся? — запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.

Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.

— Частіше, ніж ти собі думаєш, — відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.

— Цікаво, — каже Джейн.

— Я б сказала, «курям на сміх».

— Але ж працює? — запитує вона.

Я знизую плечами.

— Та ніби.

— Бачиш, — погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. — Отож-бо й воно.

— Слухай, а коли в тебе день народження?

— Хочеш мені щось купити?

— Та запросто.

— Досить скоро, між іншим, — відповідаю я.

— Мій також.

— Одинадцятого листопада.

Вона витріщається на мене.

— Це ж мій день народження.

— Жартуєш.

— Зовсім ні. Одинадцятого одинадцятого.

Я підіймаю келих.

— За одинадцяте одинадцятого місяця.

Ми п’ємо.

— Маєш папір та ручку?

Витягую із шухляди й те, й інше, кладу перед нею.

— Тепер просто посидь, — каже Джейн. — Покрасуйся.

Я пускаю їй бісиків. Вона швидкими, різкими рухами розсікає ручкою папір.

Я бачу, як на ньому набуває форми моє обличчя: глибокі очі, м’які вилиці, довга щелепа.

— Обов’язково підкресли, як у мене нижня щелепа виступає, — наполягаю я, але Джейн цитькає на мене.

Ескіз зайняв три хвилини й два ковтки вина.

— Вуаля, — каже вона та повертає листок до мене.

Я уважно розглядаю. Схожість вражаюча.

— Оце я називаю майстерністю.

— Правда?

— А ще щось можеш?

— Маєш на увазі портрети інших людей, крім тебе? Хочеш — вір, а хочеш — ні, можу.

— Ні, маю на увазі тварин, чи, ну, знаєш, натюрморти. Чи сюжети.

— Не знаю. Здебільшого мене цікавлять люди. Як і тебе. — У кутку вона недбало виводить розмашистий підпис. — Та-дам. Оригінал Джейн Расселл.

Я ховаю портрет до шухляди, де тримаю гарні скатертини для столу. В іншому випадку я б його десь забруднила.

— Тільки подивіться на них. — Пігулки розкидані, ніби самоцвіти, на столі. — Що робить оця?

— Яка?

— Рожева. Октагональна[136]. Ні, шестигональна.

— Гексагональна.

— Як скажеш.

— Це індерал. Бета-блокатор.

Джейн звужує очі.

— Це ж на випадок серцевого нападу.

— А також панічних нападів. Уповільнює серцебиття.

— А оце що? Маленька, біла, овальна.

— Арипіпразол[137]. Нетиповий антипсихотик.

— Звучить як щось серйозне.

— І не лише звучить, у певних випадках. Для мене це тільки додатковий засіб. Допомагає не губити клепки. Робить мене жирною.

Вона киває.