— З її вагою.

Він зітхає.

— Я можу про неї подбати.

Зітхаю у відповідь.

— Я не кажу, що не можеш.

— Принаймні, так це звучить.

Я накриваю долонею лоб.

— Просто їй вісім років, а багато дітей серйозно набирають вагу в такому віці. Особливо дівчатка.

— Я буду обачним.

— І згадай, у неї вже скінчився період природної дитячої повноти.

— Ти хочеш, щоб вона стала скелетом?

— Ні, це ще гірше. Я хочу, щоб вона була здоровою.

— Добре. Сьогодні подарую їй низькокалорійний поцілунок на ніч, — каже він. — Дієтичний цьомчик.

Я усміхаюсь. Та все одно, коли ми прощаємось, атмосфера напружена.

Вівторок, 2 листопада

16

У середині лютого — десь після шести тижнів зіщуленого сидіння в домі, після того, як я зрозуміла, що мені не Стає краще[116] — я зв’язалася із психіатром, чию лекцію («Нетипові антипсихотичні засоби та посттравматичний стресовий розлад») я відвідувала на конференції у Балтиморі[117] п’ять років тому. Тоді він мене не знав. Тепер знає.

Ті, хто незнайомі із сеансами терапії особисто, часто вважають, що психіатр обов’язково розмовляє єлейним голосом та виявляє до вас глибоку турботу; ви розмазуєтесь по його кушетці, як масло по грінці, та повільно танете. Це не завжди так, як співається у тій пісні[118]. Наочний приклад — доктор Джуліан Філдінґ.

Перш за все, немає ніякої кушетки. Ми зустрічаємося щовівторка у бібліотеці Еда, доктор Філдінґ вмощується у м’якому кріслі біля каміну, я — біля вікна. І хоча він говорить тихо, скрипучим, наче старі двері, голосом, він педантичний, ретельний, яким і має бути хороший психіатр. «Він із тих хлопців, які виходять із душу, щоб відлити», — не раз говорив Ед.

— Отже, — скрегоче доктор Філдінґ. Стріла денного світла прохромлює його обличчя, перетворюючи його окуляри на дрібні сонця. — Ти кажеш, що вчора сварилася з Едом через Олівію. Ці розмови тобі допомагають?

Я відвертаюсь, дивлюся на будинок Расселлів. Цікаво, чим там займається Джейн Расселл? Хочеться випити.

Пальцем проводжу собі по горлу. Я повертаюся назад до доктора Філдінґа.

Він спостерігає за мною, борозни на його лобі глибшають. Можливо, він стомлений. Я точно стомлена.

Цей сеанс був переповнений подіями: я поінформувала його про свій панічний напад (він здався стурбованим), про своїх гостей по сусідству (він здався незацікавленим), про свої розмови з Едом та Олівією (знову стурбований).

Я знову відвертаюся, не кліпаючи, не обтяжена думками, дивлюся на книжки на Едових полицях. Історія детективів Пінкертона[119]. Два томи Наполеона. «Архітектура території затоки Сан-Франциско». Еклектичний він читач, цей мій чоловік. Чоловік, з яким я не живу.

— Мені здається, ці розмови викликають у тебе змішані почуття, — говорить доктор Філдінґ. Типовий жаргон психіатрів: «Мені здається». «Іншими словами». «Думаю, під цим ви маєте на увазі». Ми інтерпретатори. Ми перекладачі.

— Я й далі… — починаю я, бо непрошені слова формуються в роті. Можна знову? Можна; я починаю. — Я й далі думаю — не можу викинути це з голови — про ту поїздку. Шкодую, що то було моєю ідеєю.

Ніякої реакції з протилежного боку кімнати, незважаючи на те — чи, можливо, тому що він знає, знає все, чув це знову й знову. І знову.

— Я й далі думаю, краще б цього не було. Усього цього. І далі думаю, що краще б то було ідеєю Еда. Чи, взагалі, нічиєю. Краще б ми нікуди не їхали. — Я переплітаю пальці. — Очевидно.

Він лагідно:

— Але ви таки поїхали. — Відчуваю, що вся горю. — Ти організувала сімейний відпочинок. Не варто цього соромитися.

— У Новій Англії[120], взимку.

— Багато людей їздять до Нової Англії взимку.

— То була дурість.

— То був вдумливий крок.

— Неймовірно дурний крок, — наполягаю я.

Доктор Філдінґ не відповідає. Центральне опалення відкашлюється, видихає.

— Якби я цього не зробила, ми б зараз були разом.

Він знизує плечами.

— Можливо.

— Точно.

Я відчуваю його погляд, що тисне на мене, наче гиря.

— Я декому вчора допомогла, — кажу. — Жінці з Монтани. Бабусі. Вона не виходила з дому вже місяць.

Він знайомий з такими несподіваними відхиленнями від курсу, називає їх «синапсичними[121] стрибками», хоча ми обоє знаємо, що я умисно змінюю тему. Та я лечу вперед, розповідаю йому про «БабунюЛіззі», як я відкрила їй своє ім’я.

— Чому ти це зробила?

— Я відчула, що вона намагалася об’єднатися з кимсь. Хіба це не… — точно, он звідки та фраза «Тільки об’єднуйтесь». Хіба не до цього закликав Форстер?[122] Його роман «Маєток Говардс Енд» був офіційнии вибором липня у книжковому клубі. — Я хотіла їй допомогти. Хотіла бути ближчою.

— То був щедрий вчинок, — говорить доктор.

— Мабуть, так.

Він посувається у кріслі.

— Мені здається, ти поступово підходиш до тієї стадії, коли зможеш бачитися з іншими людьми на їхніх умовах, а не лише на своїх.

— Можливо.

— Це прогрес.

Панч прокрався до кімнати й крутиться в мене під ногами, не зводячи погляду з колін. Я підкладаю ногу під стегно іншої.

— А як справи із фізичною терапією? — далі запитує доктор Філдінґ.

Я проводжу рукою по своїх ногах і талії, наче демонструю приз на якійсь телегрі. А ще ви можете виграти це занедбане тридцятивосьмирічне тіло!

— Виглядала й краще. — А тоді, не даючи йому мене виправити, додаю. — Я знаю, що це не фітнес-програма.

Він усе одно мене виправляє.

— Це не лише фітнес-програма.

— Та я знаю.

— То все йде добре?

— Я зцілена. Цілком здорова. — Він спокійно мене розглядає. — Справді. Із хребтом усе добре, ребра не зламані. Я більше не кульгаю.

— Так, я помітив.

— Але мені треба трохи займатися. І мені подобається Біна.

— Вона стала тобі другом.

— Можна й так сказати, — визнаю я. — Другом, якому я плачу´.

— Тепер вона приходить щосереди, правильно?

— Зазвичай.

— Гарно, — каже він так, ніби середа — це особливо сприятливий день для занять аеробікою. Він ніколи не бачився з Біною. Не можу уявити їх разом; вони наче з різних вимірів.

Час завершувати. Мені не потрібно дивитися на годинник, що згорбився на полиці над каміном, як і докторові Філдінґу, — після років практики ми обоє з точністю ледь не до секунди можемо відрахувати п’ятдесят хвилин.

— Я хочу, щоб ти продовжила приймати бета-блокатори тими ж дозами, — каже він. — Ти приймаєш півтора грами тофранілу[123]. Підвищимо дозу до двох із половиною. — Супиться. — Це пов’язано з тим, що ми сьогодні обговорювали. Мало б допомогти з настроєм.

— В мене й без того все пливе, — нагадую йому.

— Пливе?

— Чи туманиться, мабуть. Чи те, й те.

— В очах, маєш на увазі?

— Ні, не в цьому справа. Це як… — Ми вже це обговорювали, невже він не пам’ятає? Чи не обговорювали? Пливе. Туманиться. Мені справді варто випити. — Інколи в мене ніби надто багато думок на раз, докторе. Ніби у мене в мозку переповнене чотирисмугове перехрестя, яке кожен намагається проїхати одразу. — Я дещо знервовано хихикаю.

Доктор Філдінґ насуплює брови, тоді зітхає.

— Що ж, це не точна наука. Сама знаєш.

— Так. Знаю.

— Ти приймаєш чималу кількість різних медикаментів. Ми врегулюємо їх одне за одним, доки не дійдемо до правильного дозування.

Я киваю. Розумію, що це означає. Він думає, що справи погіршуються. Мені здавлює груди.

— Спробуй перейти на два з половиною грами, тоді й побачимо. Якщо будуть проблеми, ми пошукаємо щось, щоб допомогти тобі сконцентруватися.