Вороги нашої мови ухопилися за цей шанс “зближення мов” і у словниках стали з’являтися приклади саме такого керування іменниками дієслова зраджувати, зафіксовані у “творах” “украінскіх пісатєлєй”. Піонером такого вжитку був зокрема О. Полторацький, письменник, який у студентські роки, як свідчить Докія Гуменна, виявляв цілковите презирство до української мови, а тоді раптом став “украінскім пісатєлєм”. У останні десятиліття існування СССР, цей вжиток став ширитися, а у вільній Україні це нікого не обходить і лінгвоцидна практика, започаткована ворогами України, триває і набуває розмаху Тут на допомогу редакторам мають стати президенти, прем’єри, міністри. На жаль, не стають.

Слово постачати походить від мало вживаного тепер слова стачити, синоніму слова вистачати: “нам (кому) не стачить сил (чого)”. Слово стачити, як і вистачити, ставить після себе два питання: кому? і чого/що? Цілком логічно, що й похідним від стачити словам настачити, настачати, достачити, достачати, постачити, постачати властива та сама модель керування іменниками:

“Матері (кому) буду усього постачати чого забажа (чого)” (Квітка-Основ’яненко);

“Приятель мій постачав мені (кому) книжки (що)…” (М. Коцюбинський).

Так було до появи СССР. А вже “украінскіє пісателі” запозичили модель керування слову постачати у російського слова снабжать кого чем. В умовах двомовности і добре підкуті письменники давали маху:

“Ферма… постачала… госпіталь (кого) молоком… (чим)” (О. Гончар).

Коли дає маху письменник, який перший з числа українських літераторів вийшов з КПСС, то що вже говорити про професорів, докторів наук, академіків. Ті вперто постачають нас (кого) “украінской мовой” (чим).

Ще одне споконвічне українське керування під загрозою стати жертвою “імпернаціоналізму”.

У цілій низці слів українські дієслова закріпили після себе прийменника “З”: сміятися з кого, глузувати з кого, кепкувати з кого, знущатися з кого, глумитися з кого, дивуватися з чого (Грінченко). Це одна з характерних рис нашої мови. А що ми бачимо і чуємо сьогодні? Під добротворчим впливом “злиття мов” ця характерна риса в устах знавців “украінской мови” почала зникати. Лихо в тому, що згаданим знавцям волею антинароднього соловецького режиму доручено викладання української мови у школах, і слідом за “знавцями” зникають українські риси і з мови молодшого покоління. Пише член НСПУ: “І вже в душі сміявся над недавньою скрутою”. І це у творі про XVIII століття та ще й на Заході України. У цьому ж творі подибую і такі кавалки: 1. “Гуцули над тим і досі кепкують”, 2. “Хтось там з янголів вирішив познущатися над нами”.

Найстрашніше те, що й редактор або редактори не добачили тут не якої, а чисто граматичної помилки. Камо грядеши, Україно?

Читаю в перекладному творі: “Сусіди султана запобігали перед ним ласки”. Лексично, а отже й граматично засвічений вираз неправильний. Правда, у цьому разі не винна ні двомовність, ні взаємозбагачення мов. Винне нетверде знання мови, а вірніше лінощі або поспіх. Слово запобігати, коли вжите у значенні лататися до кого, таки послуговується прийменником перед: “Панас Мирний ніколи не запобігав перед начальством”.

А в ідіомі із значенням домагатися ласки в кого, пара запобігати ласки, послуговується прийменником “У”: “Він підходив під смак старого, щоб запобігти в його ласки” (І. Нечуй-Левицький).

Уживаючи у своїй писанині мовні звороти, ніколи не шкодить зазирати для певности у гідний довіри словник.

Почну із зразків народньої мови: “Пригоди учать згоди (чого?)” (Номис).

Перейду до класиків:

“…треба Кириликові вчити сестер грамоти (чого)” (П. Мирний);

“…корову… продав, щоб навчити московської мови (чого)” (Т. Шевченко).

Учити й учитися чого – це споконвічний наш вжиток.

Але української науки під окупантами не було. І це вплинуло на мову інтелігенції. Навчені в імперських школах, пишучи українською часом плутали керування, вживаючи керування російського слова учить чему. Такої помилки допустився і Шевченко, написавши “…і чужому научайтесь”, що у дореволюційних виданнях “Кобзаря” виправлювано на “…і чужого научайтесь”. І це цілком виправдано; помилково написане можна зберігати в академічних виданнях, а у масових публікаціях треба зберігати правильні українські форми. Цей помилковий вжиток академіки від КҐБ узяли на озброєння для підтримки ідеї злиття мов. Але не так легко було порушити традицію. Виданий 1963 року УРС АН УССР у гніздах Учити та Учитися пише, що ці слова вимагають після себе питання чого? і рідко чому? Академік же Білодід 1979 року у СУМі вже опускає ремарку рідко перед питанням чому? і всі приклади наводить пише із формами, що відповідають саме на це питання.

Наслідки не забарилися. Сьогодні форму учити чому, вживають не лише “украінскіє” депутати й міністри, а навіть учителі української мови. Цитую: “Чому Ґонта учить своїх дітей?…” – пише викладач мови українського ліцею.

Посіяне кремлівськими україножерами дає рясний урожай у вже незалежній Україні. А що ми, що наші письменники, академіки, культурні діячі, “Просвіта”, “Конгрес інтелігенції”?

Один клопіт – як би вхопити премію, не Нобелівську, річ ясна.

Коли читаєш сучасні тексти, мимоволі спадають на думку рядки Лесі Українки:

Мова сучасних текстів свідчить, що, попри “орлячі марення”, нас прикуто ланцюгами до нашого малоросійства. Ланцюг цей має багато ланок. Одна з цих ланок – наше небажання опанувати мову, яка є центральним пунктом нашого політичного кредо, і яку ми боронимо від усіх лих, до кінця її не знаючи. Хоч як це прикро, ми органічно не відчуваємо духу цієї мови. Не відчувають його ні літератори, ні академіки, ні доктори наук.

Становище не з найкращих. Але нема безвихідних ситуацій. Вихід з нашої ситуації один: не забираймо собі в голови, що ми досконало володіємо рідною мовою, а шукаймо шляхів як удосконалити свої мовні знання, начхавши на всіх мовознавчих ґуру. Не відкидаймо класиків, прислухаймось до сучасників, які бодай частково, а зберегли органічний зв’язок з рідною мовою. Зрештою, думаймо над кожним словом, яке пускаємо в люди, публікуючи свої твори, статті тощо. Тобто повертаймо розумом, коли його маємо. Коли ж не маємо, то краще перекваліфікуймось на якусь іншу професію.

Гнівно критикуючи мовні недоліки цілого видавництва, знавець мови радить видавцям схаменутись і “полишити в спокої україномовну літературу”. Вираз лишити у спокої кого – вираз неукраїнський. Українці на цей випадок мають ідіому дати спокій кому. Вжитий у тексті зворот лишити у спокої перекреслює усе до того сказане про мовні огріхи видавництва, бо викрешує з пам’яті афоризм: “Лікарю, зцілися сам!”. Я б не звертав уваги на цей ляпсус, якби він не “світився” і у творах інших “просунутих” геніїв. Рада тут одна: “Засвоюймо мову не від деукраїнізованих міщан, а шукаймо таки українських джерел, бодай і словникових”.