Старослов’янська спадщина багата на крилаті вирази, які пожвавлюють “пісне” буденне мовлення. Хто з нас не знає виразу ”устами маляти глаголить істина”? Часте вживання цього виразу у повсякденному мовленні урізало його урочисте звучання, а втім заміни у виразі дієслова глаголить на промовляє не спостережено. А раз так, то слово глаголати має право бути канонізованим серед лексики з обмеженою сферою вживання, якою є урочиста лексика.

Урочисту лексику не конче постачає нам старослов’янщина. Часом урочисте слово добирано з двох рівноправних синонімів. Слову зірка, наприклад, ми надаємо прозаїчнішого звучання, тоді як зоря звучить дещо піднесеніше: “…сині очі зорями цвітуть.” (В. Сосюра).

“Зірками цвітуть” не скажеш. Так само, мандрівних артистів ми радше звемо мандрівними зорями, а не зірками.

Піднесено-урочисту лексику творять ще приросток пре- та прислівник у ролі приростка все-. Форми всечесний, всесвітлий, прехороший, пресвятий, пренепорочний, прещедрий набувають від цих префіксів урочистого звучання: “Країно рідна! Хай тобі дощі несуть прещедру благостиню…!” (М. Рильський).

Академіки з ласки Кремля ставилися до цих форм дещо поблажливіше і ця лексика зайшла до словників, хоч і тут проведено селекцію. Відомі літературі лексичні одиниці пребезумний, преласкавий, пренеповинний, всечесний не сподобилися чести бути присутніми ні в шеститомному УРСІ ні в 11-титомному РУСІ.

Прочитавши про нехтування нашої урочистої лексики в минулому, не один читач подумає: “Чи не слід тепер переглянути канони мовознавчої науки зрілого соціялізму?” А таки треба, дорогі читачі, ой, треба!

Впливи мов одна на одну – це палиця о двох кінцях. З одного боку, взаємовпливи мов сприяють розвиткові одної з них, або й обох пов’язаних впливами мов. З другого боку, коли йдеться про мову панівного етносу та мову поневоленого етносу, то взаємовпливи обертаються вимиванням оригінальної лексики з мови “менших братів” та заміною її лексикою “старшого брата”. Цей процес, що спочатку відбувається стихійно, часом знаходить “зрозуміння” у державних структурах панівного етносу, які цей процес прискорюють. Українська мова є наочним прикладом мови “меншого брата”, де окремі форми лексики, а то й цілі її масиви, зникають, а натомість мовці засвоюють “кращу” лексику від мови з вищим соціяльно-політичним статусом. Такий процес починається із, сказати б, офіційної лексики: назов грошових одиниць, назов державних установ та достойників, тоді захоплює ширші й ширші шари лексики та добирається і до побутового мовлення.

Хоч ми звикли спихати наші мовні негаразди на наших недоброзичливців, щоб не сказати відвертих ворогів, однак за деякі мовні ляпи ми не маємо жодних підстав винувати будь-кого, крім самих себе. Жоден “академічний” словник часів УССР – тлумачний чи перекладний – не рекомендує ідіоми посвячувати в таємниці, скороченої “знавцями” нашої мови до форми посвячувати в таїни. Бо українську форму втаємничувати не зуміли (чи прогледіли?) вичистити з нашої лексики навіть академіки з ласки КҐБ. Тому появу форм посвячувати в таїну, посвячений у таїну треба списати виключно на геніяльність наших перодряпів, які, засвоївши кухенну рідну мову та університетську – нерідну, мають себе за великих знавців української мови, всіляко відхрещуючись від своїх “запліснявілих” попередників. У наслідку маємо (на цей раз не те, що розкрадаємо), а те що маємо, а саме недовчених, але без міри амбітних містечкових невігласів з претенсіями на геніяльність. Душа не лежить цитувати ці мовні “шедеври”, зате зацитую дещо старшого сучасника: “Катерина просила родичів, які вже були втаємничені в захворювання Андрія…” (І. Вільде). Генії тут вжили б посвячені в таїни.

Сказати, що слово противний у значенні “неприємний, недружній, несимпатичний” неукраїнське не можна: “Противна, як старцеві гривня” (Номис). Але наша мова знає й синонім до противного – слово вредний. З дитячих літ пам’ятаю: “Не будь такий вредний!”. І цю другу форму не менше, коли не більше, поширено в мові предків. Але в сучасних текстах майже не подибуємо слова вредний. Цю “нішу” – як тепер модно казати – цілком загарбало слово противний. Чому? Бо воно збігається із словом противный у престижнішій для обивателів мові. Вредний же у престижній мові значить шкідливий. І цей факт завдає нокауту нашому вредному. Іншими словами, без жодних заходів з боку ревнителів “общеруського” мовлення іде захоплення нашого мовного простору словами-зайдами або, як у даному разі, іде добір синонімів. І добір, і захоплення – шовкові.

Слово свита у нас – це різновид верхнього одягу. Інших значень це слово не має. Але ж для знавців “украінской мови” закони не писано. Нема-нема, то в одному тексті, то в другому, ці знавці вживають слово свита у значенні почет. А не дуже підкуті редактори допускають таке вживання… Допустять раз, допустять другий, і дивись, уже цей зайда стає ніби й своїм. Читаю якось рецензію на переклад. І там серед хиб перекладу вказано вжиття слова свита у значенні почет. Щойно прочитав, а тоді в іншому тексті натрапляю на свиту, коли йдеться не про одяг, а про “ескорт”. Має це слово, видно, якусь магнетичну силу для знавців “украінской”. Але ж цих знавців не правлять і їхні редактори. Тобто, “яка хата, такий і тин, який писака, такий і редактор”.

У Грінченка слова клеймо нема. Є клейно. У творах класиків слово клеймо вжито один раз у І. Нечуя-Левицького. Інші класики – включно із совєтськими – вживали виключно тавро, а також похідні від нього таврувати, таврування, затаврувати тощо. Це все свідчить, що клеймо належить до випадково занесених до нашої мови слів за часів гоніння на українську мову та відсутности українського шкільництва й українського словникарства. Сучасники ж мали б розуміти цей факт і віддавати перевагу слову тавро, від якого походить ціла родина однокорінних слів. Тому годі зрозуміти, чому деякі національно підкуті інтелектуали уперто вживають у своїх текстах слово клеймо. Часом навіть незрозуміло, яке значення вкладають вони у це слово. Цитую прочитане: “…мусимо зазначити, що ті з людей війни, які прийняли клеймо лівацько-республіканської ідеологеми, остаточно лишилися надбанням історії”. Щось таке, ніби “Вари, мели, їж!”.

На питання “А у вас удома багато книжок?”, запитаний “значить”: “Багато, причому самих різних…”. Самий різний – граматична форма російської мови. Формально по-нашому треба б сказати найрізніший, аж така заміна – “Багато, і то найрізніших…” – на жаль, належить до “повстяного” мовлення. Мову до мови не так легко “пригнати”. Самих різних ужив той, хто знає і користується російською мовою. Той же, хто не знає, сказав би тут так: “…і то яких тільки хочете…”, або “…і то всяких-превсяких…”, або “…і то різних-прерізних…”, або ще якось. Живу мову не так легко механічно перекладати, або (знавцям “украінской” мови) стилізувати під свій смак.

А висновок тут такий “бійтесь шовкової асиміляції, хоч з дарами, хоч без”.

Поширена в усіх мовах світу словоформа о’кей виникла завдяки правописній помилці, що її допустив генерал США, написавши скорочення A.C. (all corect) як O.K. (тобто oll korrect). Цей правописний ляп зразу збагатив іронічну палітру американців, та з бігом часу втратив іронічне забарвлення, набравши значення “гаразд”, ”у порядку” без жодного нюансу. Поширення американського варіянту англійської мови у світі сприяло засвоєнню колишньої помилки а потім прислівника більшістю мов світу. Тобто, лабораторія людської мови не гребує і помилками: “Помилка? Стаєш у пригоді мовленню? Іди до нас – до мовних засобів!”.