Те саме обстоює і словник Желехівського. Але береги – вжито до незменшеної форми слова, до слова фартух. На фартушку ж мають бути бережки. І на це у Грінченка є доказ. Слово бережки він пояснює так: “металічно оправлені краї на держаку ножа”. Але бережки можуть бути не лише на держаку ножа. Усякий оправлений край – це берег, а оправлений краєчок – бережок. Нема сумніву, що знавці фолклору, а надто із Західньої України, можуть це підтвердити. А наведену вище цитату по-нашому треба віддати так: “…одержати все на тарілочці із золотим бережком”.

Багатію думкою, може, прочитає ці роздуми хтось із мовознавчих верхів і додумається до видання щорічників словесних новотворів. Тільки може, як кажуть поляки, широке й глибоке. А незрячі додають – побачимо!

Жоден художній твір не може обійтися без діялогів – розмов між дійовими особами. Ці розмови великою мірою визначають художню вартість написаного. Що ближче ці діялоги до живого спілкування людей, то більше шансів, що читач повірить автору. Коли герої твору спілкуються між собою не живою, а канцелярсько-словниковою мовою, то відпадає охота читати таку писанину. І якщо в авторській мові читач не помічає занадто повстяного мовлення, то в діялогах героїв неприродня штучна мова одразу дере вухо й око. Описана ситуація стає надуманою і невірогідною. Отже, мистецтво діялогу – це пробний камінь кожного, хто хоче письменницької, якщо не слави, то бодай визнання. Деякі автори, щоб наблизити мову героїв до реалій життя вдаються до російських слів та зворотів. У принципі – це можливий літературний засіб, але він вимагає і мовного смаку і почуття міри. Тут важить не перетягнути струну – не передати куті меду. Іноді чужу мову можна висловити засобами своєї, і це не пошкодить розповіді. Ось як письменник передає мову офіцера-росіянина під час пиття:

“Стукнемо ще одну пляшенцію по її кругленькому задочку”.

Слова пляшенція не знає ні російська ні українська мова, але увесь вислів від цього слова стає висловом російським, хоч і передано його українськими словами. Оце письменницький вищий пілотаж! Цього треба прагнути кожному і початківцю і нобелепросцю. Треба прислухатися до мови довкілля і читати класиків, хоч і окреслених деякими сучасними геніями “запліснявілими”. Добре знайомий із секретами живого мовлення сучасник досягає найвищого пілотажу у творчості. А редактор і собі має бути підкутий у цих секретах.

Живе спілкування здебільшого має емоційну природу. У діялогах розкривано людські характери, людські погляди, пристрасті, уподобання, як також і боротьбу поглядів, пристрастей, уподобань. Тому діялоги завжди емоційні. Навіть, висловлене байдужим до світу голосом відбиває емоційний стан даного персонажа. Мовці підмітили, що висловлена у формі питання думка має більшу силу впливу, і тому в живій мові повно риторичних питань, вигуків, інтонаційних синонімів. Замість сказати “Ти на це не здатен”, скептично настроєний мовець може спитати “Хто, ти?”, зробивши інтонаційний наголос і на першому і на другому слові. І думку буде передано, хоч і в іншому ключі. Існує сила таких емоційно забарвлених зворотів, притаманних живому мовленню: “А ти думав?”, “Я так і знав!”, “Так я й повірив!”, “Ой, сором який!”, “Хоч убий!”, “Аж он як!”, “Іди знай”, “А що, є?”. Останній пасаж – це відгук у формі питання на заувагу “Виходить, що правди нема”. У наявних фразеологічних словниках жодного з наведених тут зворотів не зафіксовано. Це безперечне недотягнення, як казали галичани, нашого мовознавства. З другого ж боку – це факт, який сприяє знавцям живої мови заживати письменницької слави серед авторів, вихованих на газетно-протокольному койне. Очевидно, що згадана лексика потребує свого лексикографа, який упорядкував її б для широкого кола зацікавлених. Тут стануть у пригоді і “запліснявілі” класики і чисті від плісняви сучасні генії.

У живій мові фігурують словесні одиниці, які передають нюанси не тільки висловленого, але й нюанси відносин між бесідниками. На питання “Ти цього не робив?”, поставлене близькою до запитаного людиною, запитувач може почути “Уяви собі!”, але на таке саме питання “Ви цього не робили?”, поставлене старшою або вищою становищем особою до молодшої особи, запитаний не скаже “Уявіть собі!”, а відповість якось інакше, бо в даному разі “Уявіть собі!” матиме певний присмак неповаги. Якщо ж авторові треба зобразити досить безцеремонну особу, то він і в цім разі вкладе в уста молодика пару “Уявіть собі!”. Певну рису характеру буде відбито. Отже, діялог є знаряддям художнього зображення персонажів, їхніх характерів та їхніх взаємин.

Жива мова має свої, тільки їй властиві звороти, які на письмі можна вживати лише в діялогах, бо це звороти чисто живомовні або “мовленнєві”, як кажуть на постсоловецькому мовному базарі. Те, що у писемній формі потребує іноді навіть іноземних слів, живомовний стиль може передати не гірше від писемного. Коли ми почуємо від когось, хто бідкається на чиюсь недотямкуватість “Та свого розуму не вставиш”, то без зусиль зрозуміємо, що має на увазі мовець. Зворот легкий для зрозуміння, але не легкий для вжитку в писемній формі деінде, а не в діялозі. Щоб передати зміст почутого у рапорті, протоколіст напише “важко буває людину переконати” або ще якось, але почуте з уст вживе лише у формі цитати, тобто у формі діялогу – цитуючи діялог.

До перлів живої мови належать і вирази із словом снитися. Жива мова слово снитися воліє вживати там, де школи всіх рівнів прищепили нам слово уявляти. Комусь сниться у живомовців значить хтось уявляє. А вираз Тобі й не снилося відповідає виразу Ти собі не уявляєш. Такі собі брати-близнюки, виховані різними після розлучення батьками. А для письменника, та й для редактора, додатковий шанс індивідуалізації мови героїв.

Це все, що можна сказати на цю тему без зайвого словоблудства. А тема ж неорана, цілинна. І для дисертантів і для лексикографів.

Говоривши про лексичні новотвори, треба підкреслити, що вдала словотворчість можлива тоді, коли вона не суперечить мовному смаку. Дехто може спитати “А що воно таке мовний смак? Як його можна визначити?”. Почнім із смаку взагалі. Беру тлумачний словник. Слово смак має кілька визначень. До мовного смаку найкраще підходить таке: Розвинуте почуття прекрасного, здатність до естетичної оцінки.

Наша мова з естетикою – нерозлийвода. Що ж до того, як визначити почуття прекрасного і естетичну оцінку, то не лізьмо у нетрі людської мудрости, а поставмо крапку. Мовний смак – це мовний смак, і цим усе сказано. Правда, ми знаємо, що “смаки різняться” і “на колір та смак товариш не всяк”. Тим-то і мовний смак і “почуття прекрасного” можуть бути різні. Як тут бути? А дуже просто – я висловлюю свою точку зору, а хто має іншу – хай висловить свою. І вовки будуть ситі й кози цілі. Приклади ж розставлять усі крапки над “і”. Домовмось лише, що новотвором зватимем слово, не зафіксоване у більшості відомих словників або яке вжито з невідомим досі значенням.

Взявши попереднє до уваги, читаю: “Відшуковуючи в земному неземне..”. У жодному з наявних у мене словників слова відшуковувати не значиться. Значить – новотвір. У згоді з мовним смаком? Мабуть, – ні. Наш мовний смак, поза всім іншим, не схвалює задовгих слів. Нащо говорити відшуковувати, коли існує коротше відшукувати? Чи відшуковувати має якісь естетичні переваги перед словом відшукувати? Жодних. Як бачимо, мовний смак якоюсь мірою узгоджується і із звичайною побутовою логікою: нащо зайві звуки?