Щодо мене особисто, жодне шоу не починається без того, що мене кидає в піт за лаштунками. Рахую секунди кожної пісні. Відстежую, чи не роблять нотаток агенти «ASCAP», і кожний м’яз у мене в руках і ногах конвульсивно смикається, проживаючи кожен місток, колесо, сальто чи стрибок зі спини на рівні, які я сам колись так класно виробляв на сцені. Дивлячись на цих шалених дітей, як вони виманюють складені банкноти і заради винагороди витанцьовують перед кимось приватно, я ловлю себе на тому, що шепочу.

Я шепочу:

— Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок…

Шепочу:

— Я дарую тобі оце!

Тунель кохання

Кажуть, що людське волосся продовжує рости після смерті. Розповідають про тіла, викопані з могил, мертві тіла з довгим, як у романтичних дівчат, волоссям, якого ті мерці не мали, коли їх ховали. Нігті ці відкопані трупи мають такі, що їх такими довгими тільки вільні від праці жінки можуть собі відростити. Це так, ніби в смерті всі ми отримуємо макіяж для якоїсь гламурної фотосесії.

Міф чи факт? Моя остання клієнтка ввечері в п’ятницю; вона каже:

— Нумо, з’ясуємо.

Вона зателефонувала за тиждень до того і попрохала прийняти її останньою з усіх. Ця жінка, вона каже, що має не такі, як треба, м’язи, щоб сидіти вичікувати.

У моїй студії вона дістає в себе з сумочки свічку. Вона каже:

— Запаліть її, — і подає свічку мені.

Вона питається, чи маю я щось інше, окрім сітарної музики.

На ногах вона виявилася хіба що трішки хиткою. Про це важко було здогадатися, оскільки вона сиділа у кріслі-візку. У моїй справі на крісло-візок не зводять брів. Багато людей платять за мануальне піклування. Це як зголошуватися на повноцінну перманентну завивку тоді, як усе, що тобі потрібно, — лише приємне відчуття, що хтось миє тобі волосся. Не те щоб ця жінка потребувала вдосконалення своєї зовнішності. Зачіску вона вже має — відбілене волосся від коріння до кінчиків, під голлівудський тип блондинки. Ноги в неї гладесенькі, як кістки. Усе це є частиною цього експерименту. І ось нарешті вона вже гола, якщо не рахувати залютованого в неї на зап’ястку браслета, як оті, що надягають новонародженим немовлятам, тільки на цьому написано: «Реанімації НЕ піддавати».

Половину волосся в неї вже депільовано, каже вона, тілесну половину. Іншу половину вона відбарвила до білявості Джин Гарлоу, до білявості Лани Тернер[230]. Перш ніж мені підважити її на масажний стіл, вона каже, щоб ноги я обробляв в останню чергу. Вона сказала — якщо я відчую щетину, це буде доказ того, що той міф є правдою. Вона каже, що найкращий аспект перебування в кінцевій стадії — це те, що в неї ніколи не виникне потреба піклуватися про корені.

Найгірше у перебуванні в кріслі-візку, каже вона, не те, що твої ноги стають зайвим багажем. Куди гірше те, що крісло-візок робить більшість твоїх меблів зайвими. Жінка ця, вона каже, що мала вишукані меблі: крісла Людовика XVI з вишитою оббивкою, канапи в стилі Людовика XV[231]. Щойно її обмежило пересуванням у кріслі-візку, все найцінніше, чим вона володіла — фотелі, дивани, серце, мозок, — перетворилося ні на що інше, як на завади.

Її сумочка, каже вона, битком набита грішми.

— Коли ми закінчимо, ви зможете в неї заритися, як на Гелловін, і обдарувати себе.

Поліція не мусить дізнатися, що вона мала бодай-якусь готівку. Чи годинник з діамантами. Я зрозумів, що це так впливають її ліки, оскільки вона не засміялася. Ліки, якими вона користувалася, в нашому штаті є легальними. Вони такі непридатні для самогубства, що за них платилося за програмою відшкодування рецептурних видатків страховою компанією. Там було якихось десять доларів доплати, але, якщо порівнювати з госпісом, це все одно величезна економія. Хоч як це парадоксально, масаж не відшкодовується.

З власного досвіду, сказав я їй, — крім тих випадків, коли хтось постраждав у серйозній автокатастрофі, масаж ніколи не відшкодовується. У цій професії, варто їй пам’ятати, існує й інший, новий сенс терміну «забезпечення щасливого кінця»[232]. Зазвичай реакцією на це буває сміх. Люди мусять видавати якісь звуки.

Після доволі затягнутого періоду тиші я запитав, чи з нею все гаразд.

— Вибачте, — промовила вона, — це «фенілаланін» такий небалакучий[233].

Я розповідаю їй, що це буде не вперше, коли хтось робить собі фінальний відхід на моєму столі. Саме тому мануальні терапевти почали вимагати оплати до початку сеансу. Недоречно таке казати людині в її ситуації — що вона не така вже й оригінальна мудрагелька. Це наче вже фінальна кривда. Після першого такого інциденту прибулий за викликом поліцейський сказав мені:

— Мабуть, вам варто зберігати всі звукові повідомлення на той випадок, раптом буде якесь розслідування.

Усе, що доводить мою непричетність.

Я дякую їй за те, що попрохала записати її останньою пацієнткою в моєму робочому дні.

Я почувався б химерно, обробляючи після цього чиюсь напухлу обертальну манжету плеча. Це поминувши той факт, що ніхто з тих, хто міг сидіти в почекальні, не бажав би побачити, як попередній клієнт полишає кабінет у застебнутому на зіпер мішку.

Ніхто не розгортає переді мною відразу душу. Але щойно вступає в дію отой коктейль з сучасної науки й замінників цикути, як з пацієнта починають виливатися секрети всього його життя.

Я кажу їй:

— Довгі погладжування змушують швидше працювати кров.

Я мав на увазі сказати «ліки».

Щоб змусити її не мовчати, я питаю, кому зателефонувати. Намагаюся видобути ім’я близького родича, якоїсь людини, ближчої за паталогоанатома.

Вона розповідає мені, що, коли кінець всьому захотів покласти її перший чоловік, тоді лікарям не дозволялося асистувати. Замість професійної допомоги він проконсультувався з бритвеним лезом «Джиллет»[234]. Вона знайшла свого чоловіка у ванні.

Вона питає:

— Яким був найгірший масаж, який робили вам?

Я перепитую, чи пам’ятає вона таку книжку: «Все, що ви хотіли знати про секс, але боялися спитати»?

Вона киває і каже:

— 1969.

У розділі про феромони та книжка радить читачам-чоловікам робити таке: «Прокинувшись вранці, перш ніж одягтися, протріть собі яєчка чистою полотняною хустинкою. Акуратно складіть ту хустинку і носіть весь день у нагрудній кишені піджака». У тій книжці обіцялося, що на жінок той запах справлятиме незбориме враження. Хтозна, чи було це дієвим, але та порада зробила кишенькові хустинки надзвичайно популярними.

Найгірший масаж я отримав у 1985 році, розповідаю я їй. Власний талант у мене розвинувся пізно.

Масажистом виявилася дівчина. Мабуть, у неї була нежить. Або вона страждала на якусь алергію. Можливо, на сінну лихоманку. Щось пов’язане з навколоносовими пазухами, оскільки вона постійно чхала. Той заклад не був з тих, що називають халупою-дрочильнею, де кожний масаж закінчується «повним розслабленням». А втім, можливо, вона колись працювала в якомусь з таких вбогих місць, де їй доводилося раз у раз ухилятися від гарячих вибухів. Немов шукаючи помсти, вона й надалі все чхала та чхала, і навіть, коли я був промовив «Благослови вас Бог», не прикрила собі рота і носа. Я лежав на столі обличчям донизу і ті бризки туманом осідали мені на спину.

Вона це робила без жодних вибачень. Вона робила це так легко, що я почав загадуватися — чи часом це не якийсь новий різновид масажу. Вона знову чхала. Не гаючи й миті, вона просто втирала кожен наступний чих мені в шкіру. Це мусило дарувати їй величезну економію на олії.

Коли сеанс дійшов кінця, я одягся і заплатив їй. Вона так само шморгала, тому, як джентльмен, я висмикнув в себе з кишені хустинку і запропонував їй. Коли дівчина прикрила собі нею рота і носа, на обличчі в неї з’явився якийсь дивний вираз — схоже було, та книжка могла й помилятися щодо жінок. Я сказав їй, щоби так і тримала. А на прощання сказав, щоб лікувалася. Ніколи не знати, чим може обернутися інфекція.