Щодо свого віку я збрехав, скинувши собі три роки, і написав двадцять чотири. Кожен з моїх зубів під коронками був сяйливо-білою брехнею.

Я прибрав собі з пахвини брунатне волосся, тож агентка «Диких Рицарів» сказала, що в них мається вакансія для ще одного Містера Елеганта. Світ, розповідала вона мені, задовольняючи потреби глобальних мільярдів у чоловічому стриптизі, щомиті борознять шістнадцять різних труп «Диких Рицарів». Кожна трупа має в своєму складі пожежника, полісмена, солдата і будівельника у жовтій захисній касці. Як в отих мандрівних демонстраторів, що виступають на шкільних заходах «Знайомство з професіями». Плюс Містер Елегант, котрий робить свій вихід у розривному смокінгу і дарує троянди всім жінкам, які сидіть за столиками ближнього кола[199]. Усе це вишукано і космополітично. Незворушний Джеймс Бонд.

У трупі № 11 їхній останній Містер Елегант злиняв, нажаханий після того, як у Фербенксі одна накоксована дівчина, що святкувала день народження, смикнула його за перекручене яєчко.

От тоді-то й почав вилазити мій власний паразит.

У тій бальній залі «Голідей Інн» я мав такий вигляд, якого ніколи не бачив у дзеркалі власної ванної кімнати. Засмаглий і наолієний. Усміхнений блондин.

Тож агентка потисла мені руку й сказала:

— Чудово.

Вона сказала:

— Відтепер ви будете Містером Елегантом…

Отаке явлення мого нового безсердечного, безмозкого інакшого братика. Що таке життя, як не всього лиш намащений дитячою олією косогір.

Правда в тім, що я вирішив, що, коли докладатиму безперервних, нещадних зусиль, то зможу видаватися двадцятичотирьохрічним вічно. Щодо танцювальної частини мого іспиту на роль, то пісня «Бодірок» 3:36 такого музиканта, як Мобі, найкраще говорить про нахрапистість[200]. Можете назвати мій смак дещо «ретро», але, коли починаєш з пісні, яка подобається народу, ти вже на півдорозі до виграшу. Плюс той прокид ближче до кінця, де цей трек урізається тільки до слів, це відкриває перед тобою ідеальне віконце, щоб утнути певні акробатичні трюки.

У межі тієї рамки я втикав сальто, падав на шпагат і стрибком зі спини знову опинявся на ногах. Так от, після всієї тієї моєї засмаглості, виголеності й усміхненості та агентка, вона дала мені друкований аркуш з адресою і направленням до клініки. Медсестра подала мені стакан для сечі. А та форма ставить мені запитання:

— Чи маються у вас в анамнезі епілептичні напади?

Авжеж, після всього того окозамилювання легко було поставити хрестик у маленькому квадратику «НІ». Я просто для певності прийняв свій «клоназепам»[201]. Якщо ви дивилися те відео, яке люди були перезаливали в Інтернет — оте, де оточений жінками з ромовими «Ураганами» і «Блакитними Гаваями» в руках, б’ється, як риба, оголений, весь такий накачаний, м’язистий парубок, а збоку з чорних стрінгів у нього вивалилися і лопотять у калюжі його ж власної сечі рожеві яйця, тоді ви розумієте, якого роду похибкою обернулася ця, остання, брехня.

Весь світ бачив те відео. Підлітки, малі байстрюки, тепер вони навіть такий танок вигадали і називають його «Містер Елегант», де вони перекидаються посеред танцмайданчика і спазматично горзаються, наче вражені електрострумом спастики[202]. Сракоголовці малі.

Люди собі уявляють, ніби це так легко, бути високоенергійним екзотик-танцюристом в стилі «Чіпендейлз». Чоловічий народ, вони собі уявляють, ніби найгірша твоя проблема — не настовбурчити собі стояка.

У тій самій медичній анкеті є й деякі інші запитання, там тебе запитують: «Чи страждаєте ви на пов’язане зі стресом нетримання?» Або: «Чи траплялися у вас коли-небудь випадки нарколепсії?»

Із самих лише тих запитань я мусив би второпати, до чого воно веде. Юристи не просто з якогось капелюха витягують ті запитання. У будь-якої великої танцювальної фірми — від балету «Большого театру» до «Чіпендейлз» — накреслено мапу її дій на випадок Судного дня. Скажімо, падіння посеред «Лебединого озера» — зайшлася в істериці посеред сцени якась лебедиха з очима, закоченими так, що тільки білки видно, і слина рине в неї з довгого жовтого дзьоба. Обливається потом. Обсцикає своє чудесне біле пір’я.

У тренінг-брошурі «Диких Рицарів» тебе повчають додивлятися, чи є в аудиторії хтось такий — з блокнотом і олівцем, і щось туди записує. Певна контора, яка називається «ASCAP» — це розшифровується як Американська спілка композиторів і чогось-там-іще[203], — якщо вони впіймають тебе, що ти танцюєш під якусь пісню, не сплачуючи за це роялті, вони засудять і тебе, і «Диких Рицарів». Окрім них, кожний штат розсилає шпигунів від своєї комісії, яка контролює обіг алкоголю, і ті штрафують тебе за невідповідне торкання когось з клієнтів. Ба навіть просто надягаючи білі манжети і чорну краватку-метелик, ти ризикуєш отримати попереджувального листа про порушення їхнього авторського права від справжньої компанії «Чіпендейлз»[204].

Навіть не питайте мене про догляд за волоссям на тілі. Реально, найгірше в цій роботі — це за власний кошт пригощати гостей коктейлями «Текіла санрайз», після того як з тебе зішмаркнеться бодай одна лобкова волосинка. Може вистачити просто єдиного прискіпливого погляду на твої стегна, і ти вже купуєш першим двом рядам свіжі бананові «дайкірі».

«Втілюй свої фантазії»… Знову ж таки, навмисне такого не вигадати.

Підбуджувати будь-кого напиватися до того, щоб вони засовували стиснуті в зубах гроші тобі в труси, — це на безвік складніша справа, ніж воно здається. Так само і залишатися двадцятичотирьохрічним. Ось ти трусиш мошонкою перед обличчям якоїсь упитої на лайно «Льодовим чаєм Лонг-Айленд»[205] молодички і чуєш як, закручуючись, смердить припалена її сигаретою щетина в тебе на лобку. Її потворна дружка підпихує язиком тобі в гузно доларову банкноту, а матір молодички знімає це на відео. Отак поводяться п’яні цнотливиці.

Поліцейські або пожежники — я маю на увазі справжніх, — вони скаржаться на свою стресову роботу. Не знають вони справжніх стресів. Танцівники, з якими я працював, вони зазвичай вимочували мошонки в солоній воді, типу як ото маринують собі обличчя перед великим боєм боксери. Кожний шматочок вільного часу ти витрачаєш на те, що маринуєш собі яйця та пораєшся з волоссям на тілі.

Єдино іншою не менш важливою частиною фахової підготовки є вміння визначати час за піснями. От, «Я боюся американців» Девіда Бові, ця надає тобі рівно п’ять хвилин фузованих квінтакордів[206]. «Сам на сам» Кіфа Света — це така повільно-мелена пісня (5:01), ідеальна для хореографії хоч би й якогось слона[207]. Під цим я маю на увазі будь-якого, занадто перекачаного, щоб рухатися, танцівника, який здатен хіба що ставати у демонстраційні пози. Крок, напружив м’язи, ще крок. Ось подвійний біцепс. Ось місток.

Ти утримуєш себе від стояка, весь час рахуючи, щоб передбачити кінець кожної пісні. Назвіть будь-яку пісню, і я визначу її тяглість — і то не просто в хвилинах і секундах, позначених на вкладці до компакт-диска. Я можу назвати реальний час її звучання, той, що показує вертушка в апаратній. Добрий танцюрист знає, що у вкладці до реміксу Діґвіда пісні Браяна Феррі «Раб кохання» написано чотири хвилини, тридцять одна секунда, але насправді там двадцять чотири секунди[208]. Лінивий танцюрист виявиться все ще загрузлим по пояс між п’яних жінок, коли музика вже скінчилася.

Ти трусиш своїм приватним хаботтям під гупотний мікс «Рухай далі» гурту «Андерворлд»[209] — шість хвилин і п’ятдесят дві секунди невідступного басового серцебиття, — і це мистецтво. Але якщо не встигнеш за лаштунки до того моменту, як припиниться музика, якщо запізнишся бодай на одну мить тиші і виявиться, що ти трусиш своїми поголеними геніталіями перед холодними паннами — це вже нахабне докучання.