Про це добре знали фашисти, однак не відали, що вночі 5 березня розвідгрупі Кудрявого, яку безперестанно вони переслідували, нарешті пощастило під Талсі прийняти вантаж з радянських літаків. Цей дарунок маршала Говорова допоміг доозброїти не лише нашу групу, а й парашутистів та бійців Балтійця. Вночі 6 березня, напередодні каральної експедиції, групи Кудрявого і Балтійця у складі майже сорока автоматників і кулеметників прийшли у табір «Червоної стріли» і передали партизанам кілька тисяч набоїв до автоматів, десятки мін, гранати, парашути для бинтів у партизанський, єдиний у Курземе, госпіталь, медикаменти і ще й бойовий, непереможний дух Червоної Армії, від якої у цей «котел» були послані парашутисти.

Цього не врахували фашисти, звіряючи відомості, роздобуті з допомогою лазутчиків і шпигунів на хуторах. І зовсім невтямки затіювачам карального походу, що керуватимуть обороною не лише командир «Червоної стріли» Столбов, колишній сержант латиської армії, латгалець, а й офіцери Червоної Армії — Балтієць і Кудрявий, що головним командиром у тій обороні буде парашутист, талановитий тактик, людина одчайдушна і безмежної віри у своїх товаришів, у самого себе, посланець 1-го Прибалтійського фронту, командир десантної групи Балтієць, двадцятип'ятирічний алтайський українець.

Бій розпочався о дванадцятій дня. Наші позиції нагадували підкову. У центрі було найбільше кулеметів, і карателі незабаром відмовилися іти в лоб, залишивши багато своїх солдат убитими. Все ж їм не раз удавалося на стиках між підрозділами прориватися у розташування оборонців. Були хвилини, що автоматники-парашутисти і партизани стріляли у карателів на відстані кількох кроків. Саме так бив фашистів і Юхан, котрий замінив свою гвинтівку на автомат. Він раз по раз виходив із-за товстенної вікової ялини і стріляв у п'яних солдатів в упор. Та й не лише Юхан. Роботи вистачало всім: кількість карателів перевищувала партизан у двадцять разів.

Саме в цей час Орла й було поранено, а тут за наказом Балтійця парашутисти і бійці-латиші підвелися в контратаку. Пішли саме в момент, коли фашистам здавалося, що з партизанами вже покінчено, коли воля у ворожих солдатів розслабилася, бо вони відчули подих перемоги. Що так може статися, передбачали Балтієць і Кудрявий уже після третьої години бою, коли карателі не досягли своєї мети і виявилося, що оборону партизанів не так легко зломити. До можливої атаки були попереджені всі бійці правого флангу і центра, звідки в цей момент варто посилити вогонь з ручних кулеметів, щоб покласти карателів на сніг, не давши їм підвести й голови.

І тридцять пішли проти ста. Попереду — Кудрявий, Короп і Латиш, розуміючи, що від їхньої поведінки залежатиме доля бою.

«Вперед! Ура!..» — витало на правому крилі оборони.

І ворожі солдати ніби забули, чого прийшли. Кидаючи зброю й хапаючись руками за голови, вони бігли до річки, нічого не тямлячи, бо такий поворот у ході подій ніхто не міг передбачити.

Біг і Орел, залишаючи за собою сліди крові на білому снігу, біг і стріляв з лівої руки, вигукуючи в агонії: «Бий бісів-анцихристів!»

Карателів на правому фланзі охопила паніка. Вони, немов табун здичавілих коней, вражених стампедою, кинулися за своїм вожаком у прірву. Солдати стрибали й котилися з високого берега на кригу. Вже смеркало, і німецькі кулеметники гадали, що то втікають з позицій партизани, і вдарили з усіх десяти вогневих точок. Кулеметники стріляли з лівого, а парашутисти з правого берега. Так усі сімдесят карателів і розпласталися на кризі, заливши її кров'ю.

Карателі зняли облогу. Ми з тривогою чекали, що сюди прийдуть ще більші сили фашистів. Передислоковуватися нам не було куди. І тому, що всі дороги й просіки могли бути перекритими, і тому, що поранених збільшилося удвоє, і нарешті тому, що позиція для оборони у партизанів зручна, а окремі сектори були заміновані. У нас не було іншого виходу, як знову прийняти нерівний бій. Можливо, останній, смертний бій.

Минула тривожна ніч. Ще напруженішим був ранок, день. Однак не солдати прийшли по обіді до місця бою, а юрба селян, яких фашисти пригнали підібрати вбитих-солдатів і поліцейських. Трупи навантажували в кузови автомашин і одвозили на кладовища. Вбитих було зо дві сотні в лісі та із сімдесят на кризі. Трупи карателів на крихкій кризі річки Абави так і лежатимуть, поки та не розтане й не понесе їх до Венти. А Вента, набравши сили після кулдизького водоспаду, «відтранспортує» вбитих фашистів у Балтійське море. Поранених завжди утричі більше, ніж убитих: така арифметика на війні.

30 квітня

Пізнім вечором на луці знову приймали вантаж. Летів так низько, що й не розкрилися парашути. Пілот вимкнув мотор, перехилився з кабіни й гукнув:

— Браття! Над рейхстагом наш прапор!..

2 травня

Едуард Робертович повідомив через Августа: «Генерал Гільберт скликав нараду вищого командного складу. Ішлося про ймовірність капітуляції. У штабі відбулося голосування: капітулювати групі «Курланд» перед військами маршала Говорова чи продовжувати війну? Половина генералів підвела руки за капітуляцію. Друга половина з командуючим Гільбертом на чолі стояла на тому, щоб воювати до останнього».

Я негайно повідомив в Центр. За кілька годин Центр відповів: «Вашу радіограму передано в Ставку».

9 травня

Двісті дев'ятий день нашої роботи в тилу групи фашистських військ. Не дев'ятий і не п'ятнадцятий, а двісті дев'ятий на Курляндському півострові.

Минув тиждень, як над обпаленим рейхстагом замайорів у травневому небі прапор Перемоги, але бої не припиняються.

Глибока ніч. Ось-ось благословиться на світ. А мені не спиться. Як не спиться чомусь і шістьом пораненим, які залишилися у таборі зі мною і двома вартовими. Всі інші бійці двох об'єднаних груп парашутистів Кудрявого і Балтійця розійшлися на роботу ще надвечір минулого дня. Дивно, на фронті навіть не гуркне. Ще з учорашнього дня 8 травня припинилася стрілянина, десь о третій годині по обіді. А ще ж уранці лунали артилерійські залпи батарей, бабахкали неподалік зенітки, а в бездонній небесній блакиті ревли з таким надривом мотори літаків, що, здавалося, ті «яструбки» і бомбардувальники розлетяться на шмаття до того, як у них поцілить снаряд чи кулеметна черга. І раптом тиша. Вона настала одразу ж, як пролетіли радянські літаки, скинувши в розташування німецьких військ листівки. Ті листівки білим снігом упали й на позиції артилерійської батареї за кілька сотень метрів від нашого нинішнього табору. Тісно стало в районі Кулдиги — Скрунди.

«Чому не стріляють німці? — не розумів я. — Чому так довго не повертаються з розвідки? А як ранком прийде сюди загін фашистів? Шість поранених, троє лише зможуть вести бій…»

Нервували й поранені. Особливо ті, котрі не могли ходити. Вони боялися, що тиша може бути перед великою грозою.

Раз по раз кидав бистрий погляд на молодий березняк Орел, підтримуючи рукою потрощене розривною кулею плече, що не заживає і донині. З пораненням Юхан не може миритися і гнівається на себе, на свою долю і виливає лють на фашистів, які стріляють у партизанів розривними кулями.

В Орла була гвинтівка з оптичним прицілом, і він убивав фашистів ще тоді, коли ті були на віддалі, на якій не досягав прицільний вогонь з автоматів. Гвинтівка, новинка техніки, стріляла майже без звуку, й гітлерівці падали, не розуміючи, звідки постріл. Це був реванш хлопців Кудрявого за постріли по них із протитанкових фаустпатронів, з яких стріляла охорона фельдмаршала Шернера листопадового дня сорок четвертого року. Не повезло нам: вислизнув з-під вогню Шернер. «Та бог не без милості, — втішав хлопців Юхан, — дістав по заслузі Вундерліх. То йому за смерть Тайди, старшого лейтенанта Івана, лейтенантів Сокола і Петра!»