— Питаєш!..
— Тоді готуйся.
— Я допомагатиму, — пообіцяв Короп. — Дані, скажу я вам, що треба! Дядя-садівник дещо підслухав з наради генералів у Пельчі.
Через півгодини Галка повідомив:
«Центру. 18.10.44. Підтверджуємо ще: на хуторі Пельче розташований штаб групи «Курланд» і резиденція командуючого Шернера. Сьогодні вранці відбулася нарада високих чинів. — Вирішено 24 жовтня о 10-й ранку артпідготовкою розпочати контрнаступ з району Прієкуле у напрямку угруповання, що діє у Східній Пруссії. В цій операції візьме участь 8 німецьких дивізій, з яких три танкові. Відомості про рух двох полків на захід, які ми передали дві години тому, засвідчують, що німецьке командування зараз скупчує сили під Прієкуле. Кудрявий».
Сотня слів телеграми на папері виросла у чотири сотні п'ятизначних груп. Це немало. Склавши ноги, мов турок, Галка, обтулений плащ-палатками, щоб не було видно світла ліхтарика, працював на передачу. Часом радистові здавалося, що він задихався, що не вистачало повітря. У нього пекло в грудях. Піт витирав командир. Чути їх було не завжди чітко, і доводилося після кожних десяти груп повторювати. Це зволікало сеанс. Та іншого виходу не було. Всі розуміли, що відомості оці найцінніші з тих, що вони передавали за вісім днів своєї присутності.
Галка напружував усі свої моральні і фізичні сили, щоб не впасти і не забути про все на світі, заснувши під удесятеро згорненим парашутом: так було йому холодно зараз. Та за чверть години його вже кидало в жар, і він розстібав ґудзики чорної косоворотки, готовий скинути й фуфайку, аби дихалося легше. А тут ще оператор на тім боці фронту просить раз по раз повторити якісь групи. «Що він там, салага якийсь, а не спеціаліст?» — хотілося гукнути Галці. Та він мовчав, лише зціплював зуби. Він намагався не дивитися на командира, на Юхана, які ждуть не діждуться, коли ж радист нарешті відстукає все, що написано в радіограмі.
Тяжко передавати останні десятки цифр! Це все одно, що бігти на трикілометрову дистанцію: багато подолано, видно вже фініш, та ще не пройдено останні метри. А передати треба все, щоб штаб фронту знав про скупчення у районі Прієкуле восьми дивізій Шернера, бо, якщо вони прорвуться до Східної Пруссії, вважай, усе курляндське угруповання може послужити ділу оборони фатерлянду в Пруссії, Померанії, під Берліном.
Щоб зосередитися, відігнати хворобу, щоб десь ще зачерпнути бодай трішечки сил, Галка саме і думав, що ця телеграма допоможе 1-му Прибалтійському фронту вжити заходів, аби звести нанівець контрудар Шернерових дивізій. Можливо, туди підкинуть дивізію — другу з 2-го Прибалтійського фронту, з резерву Верховного Головнокомандування, чи попередять ворога наступом на якомусь іншому напрямку в Курляндії. Ставці, маршалам, командуючим фронтами видніше. Головне, щоб негайно вони звернули увагу на цю звістку, дали сигнали розвідгрупам, якщо вони є, для підтвердження цих відомостей. Спростування бути не може. Садівнику, як і цим латишам, вірити можна.
— Ну як? Приймають? — порушив мовчанку командир.
— Уже скоро…
— Хоча б якийсь порошок! Та всі вони в Тайди. Чуєш, Галко? Латиш тут, як у себе дома. Він принесе тобі порошки! — підморгував радистові Орел.
Нарешті Галка вловив довгожданий сигнал про прийняття радіограми до останньої коми і впав на посланий парашут, не скинувши навіть навушників. Ще ніколи від січня сорок четвертого так важко йому не працювалося.
Орел згортав рацію й антени. Підійшов Август.
— Ще дядя говорив, що Шернер їздить до лінії фронту машиною в супроводі двох-трьох авто.
— От біс-анцихрист! — вигукнув Орел і замріявся. — Я з Коропом бачив броньовичок, а попереду і позаду легковики з офіцерами, автоматниками. Машини йшли у напрямку Тукумса… Невже то був командуючий?
— Можливо, — ствердив Август. — Він їздив до Тукумса, сьогодні поїхав до Айзпуте і Прієкуле.
— Стій! Пароль!.. — пролунав грізний голос Коропа.
Відповіді не було. Короп ще гукнув:
— Стрілятиму!
Всі сполошилися, схопивши автомати.
— Це я. Латиш! — нарешті почувся подавлений голос. — Довоювалися ми тут. Сьогодні… Сьогодні… — далі говорити не міг і. сівши на пеньок, затулив обличчя.
— Що?..
І всі оніміли.
— Тайду сьогодні вбили фашистські солдати і межа кеті! — прошепотів крізь сльози Латиш. — Галко! Ми чули бій Тайди з фашистами. По всіх хуторах рознеслася вість, як одна дівчина билася проти двохсот…
Артур упав на парашут біля Галки. Він ридав здригаючись. Мало хто бачив, щоб отак мужчина плакав.
— Убили. І про це вже знає вся Курземе, а ми все шукаємо Тайду. Завтра прийдуть і по наші душі. Убили, — все повторював Латиш. — Галко! То вибухали її гранатні То відстрілювалася вона до останнього набою. А ще Кротов зняв із неї сережки — дарунок бабуні Беніти. Люди знають. А ми нічого не відаємо! Нікудишні ми з вами розвідники! Треба взяти гранати й підірвати лігво Вундерліха, Кротова! Я сам завтра піду! А ви як хочете!..
Ніхто не заважав Латишу говорити. Всі мовчали, мов риби. Всі уявляли хвилини бою Тайди з таким великим загоном, карателів по той бік шосе з Тукумса на Кулдигу, за яким вели спостереження десантники. Та ніяка уява не могла відтворити трагедію. Тайду вбили розлючені, осатанілі фашисти.
Так і сказали люди з хутора: «Осатанілі солдати, межа кеті і бандит-власовець Кротов!..»
Коли Латиш стих, Август несміливо порушив мовчанку:
— Ранком есесівець Вундерліх був у генерала Шернера. Туди і ведуть нитки цього підлого вбивства вашої дівчини!
Галка раптом став вигукувати: «Стріляй! Стріляй, Тайдо, озовись!.. Чуєш, Тайдо!» — волав на весь голос. Кудрявий затулив хлопцеві рот.
— Заспокойся.
Та Галка і далі марив, подаючи якісь команди, сперечаючись із радистами, що по той бік фронту. А потім затихав…
Десантники сиділи біля хворого Галки і скошеного, мов косою, горем Латиша, опустивши голови.
Була північ. Починалася нова доба, дев'ятий день їхнього перебування у курляндському «котлі» з дев'яти визначених командуванням фронту, щоб допомогти Червоній Армії догромити тридцять Шернерових дивізій.
10
— Ти можеш іти? — крізь сон пізнав Галка голос командира, прокинувшись від кашлю.
Він розплющив очі й прислухався. Об натягнуті на жердину плащ-палатки, що, як дах, опускалися донизу в обидві сторони, билися краплі дощу.
— Ти міцно заснув, і ми ждали, поки прокинешся, — знову озвався Кудрявий. — Йдемо, куди веліло начальство.
— Ось як! — прошепотів Галка пересохлими губами й закашлявся.
— Тс-с-с… — раптом просунулася в намет голова Коропа.
Вартовий конспірації і порядку приклав палець до рота і сказав:
— Таки ожив…
— Іти можеш?.. Орел і Латиш змайстрували носилки для тебе з плащ-палатки. Нам треба йти, Галко. Ранком сюди наваляться карателі. Вони, певне, здогадалися, що ми тут, по сей бік шосе…
Галка мовчав, думав про Тайду. Вчора він чув розмову про неї, сам щось вигукував. Але в деталях і не знає, як вона загинула. Зараз ту смерть страшно навіть уявити. Яка несправедливість! Сотня, дві чи й три фашистів проти одної!..
— Усі готові до виходу. Вчора Август приніс три хлібини і шматок шинки. Підкріпилися… Хліб пахне тмином чи м'ятою. Житній… — умовляв друга Кудрявий, простягаючи окраєць хліба і шматочок шинки, продимленої березовими дровами. — Яке ароматне це сало! Знають у ньому толк ці латиші. Сам би ще з'їв, але тобі залишив…
— Не хочу їсти. Пити…
Хтось подав йому в казанку ледь теплого напою, завареного і за ніч настояного на листі лісових ягід. Галка випив і віддав казанок.
— Хліб який! Житній. А ти ж народився у житі. Хліб додасть тобі сил, — все вмовляв хворого командир. — Йти можеш?
— Нащо питаєш, коли треба…
Чоботи й онучі Галки були сухими. Подумки він подякував хлопцям і взувся. Ще з намету побачив чотири пари ніг, що стирчали з-під плащ-палатки.