Галка виліз із свого куреня. Обличчя зволожили холодні краплі. Хтось накинув на його плечі плащ-палатку з башликом. Це — німецька, трофейна, плямиста, хоча зеленкуватих плям Галка зараз і не побачив: було темно.
— Треба йти, друже! — сказав Короп.
— Знаю. Так хоче Центр. По тому шосе віддаль від Салдуса до Кулдиги коротша. А Салдус — вузол німецької оборони, — розсудив Галка, як і личить аналізувати обстановку начальникові штабу групи.
Всі у нього запитували, як він себе почуває. Кашляючи і затуляючи рот картузом, Галка сказав, що готовий іти. Насправді ж був якимось знесиленим, наче побитим. Ноги тремтіли. Хотілося полежати ще. Оту непевність у ногах помітили товариші і вирізали йому палицю, мов чабану ґирлиґу.
Август і Орел упихали в мішки парашути. Латиш і Короп знімали плащ-палатки із жердини.
— Де стропа-фітіль? — затурбувався Короп.
— Я взяв! — відповів Орел.
— Добре, що тут не затоптали…
— Другу б підпалили стропу! — байдуже кинув Орел.
— Учиш, учиш тебе, а ти… — невдоволено дудонів Короп. — А з тебе, як з гуся вода… — І наглядач за порядком багатозначно, з філософським підтекстом закінчив: — Іменно на цій стропі ми повісимо гауптштурмфюрера Вундерліха і власовця Кротова.
Орлу сподобалися ці слова:
— То я і поклав у свій планшет ту стропу, щоб зашморгнути її на шиї тих бісів-анцихристів.
Галка знову закашлявся, і всі з тривогою поглянули на нього. Кашель у їхньому становищі ні до чого, все одно, що ворожий сигнальник у стані парашутистів. Короп одрізав від парашута великий. шмат шовку і віддав Галці.
— Затуляйся ось цим носовиком…
— Вийняти всім пістолети! — несподівано сказав Кудрявий і приготував свій ТТ.
Усі виконали командирове прохання, Август же підняв догори карабін.
— Латиш сказав, що нашу Тайду поховали селяни. Ми ще прийдемо на її могилу. А зараз віддамо честь мужній і до останньої краплі крові вірній своїй Радянській Батьківщині, рідній землі, народу своєму нашій Тайді триразовим салютом!
І глуху, мрячну жовтневу ніч розкололи злиті воєдино шість триразових пострілів. Вони пролунали так могутньо, ніби це був салют на честь визволення Орла і Бєлгорода, ніби це прогримів салют на честь «Неви-2» й на честь прориву облоги Ленінграда, на честь латиської дівчини Тайди!..
А потім настала тиша, що аж у вухах задзвеніло. Паузу порушив Галка, бухикаючи у шовковий носовик.
— Пішли, браття! — сказав Кудрявий, всовуючи пістолет до кобури.
Йшли повільно — по лісових дорогах, через хащі. Та більше просіками, які пролягали строго на південь.
Попереду, як завжди, Юхан. Зір у нього орлиний, реакція блискавична, слух, мовби в оленя. А стріляє так, що поціляє з пістолета у консервну банку на відстані п'ятнадцяти метрів.
Останнім іде шанувальник порядку Короп. Він часто зупиняється: чи ніякий «хвіст» не причепився до групи. Примруженими очима розглядає ліс, просіку, як колишній далекосхідний прикордонник, — ним він служив у 1938 році на зеленому березі Уссурі.
У дорозі їх і застав ранок, сірий, непривітний. Мжичив дощ. Важкі хмари пливли низько, здавалося, над самими деревами. Такий же похмурий і сірий настрій у десантників. Усі поглядали на Галку — адже йти йому тяжко! У Галки знову підскочила температура, мучив кашель.
— Сьогодні ж тобі дістану аспірину або кальцексу, — заспокоював радиста Латиш і вибачався: — Сам знаєш, що я вчора з хутора приніс…
Він натякав на звістку про загибель Тайди, і Галка вже сам хотів чимось полегшити душевні страждання Латиша.
— Подолаю нежить і без порошків! Не турбуйся.
— Не їстимеш, то й не здолаєш, — радив Латиш.
— Ви їжте! — втрутився і юний Август, підморгуючи Галці. — Я дяді Едуардові говорив, що тут є хлопець з України. Дядя привіт вам переказував. Аби знав, що тут хтось захворіє, я б розжився медикаментами. Хоча й нелегко. Хліб легше. Поки що… Дядя казав, що незабаром солдати накинуться на хутори, мов сарана. Їх же тут чотириста тисяч — щось треба буде їсти!..
— Віддихаюсь! — винуватим голосом мовив Галка.
— Послухай мене, братику Август, — звернувся командир до хлопця, — По шосе, до якого йдемо, їздить Шернер?
— Аякже! Це ж дорога на Салдус.
— Куди веде цей шлях, ми знаємо, — відповів Кудрявий. — А чи курсує ним командуючий?..
— Дядя говорив, що їздить! — упевнено сказав Август.
— Вполювати б нам цього тигра! Знайти десь на повороті ялинничок або чагарники і чатувати на авто Шернера. Вранці особливо. Га, браття? — поділився своїм планом командир, гадаючи, що настрій у всіх і в Галки бодай трохи поліпшиться.
— Кулемет треба! — ствердив Латиш, розмірковуючи. — Кулемет і бронебійні кулі…
— Ручний кулемет, загорнений у плащ-палатку, лежить разом із запасними радіобатареями під корінням ялини!.. — пригадав Короп, який стріляв з «дегтяря», коли ще був на кордоні. — Там, на тому місці, дикі кабани розпотрошили наші мішки.
— А мені в естонському гвардійському корпусі доводилося бути за першого номера, — озвався Орел.
— Що скаже начштабу? — звернувся до Галки командир.
Кудрявий рідко коли називав радиста начштабом уже тому, що посада ця більше символічна, хоча Галка міг бути б начштабом партизанського загону. Хлопець здатний мислити, кумекає в обстановці, ставить у критичних ситуаціях себе на місце ворога, прагне у тих ситуаціях розіграти кілька варіантів, щоб порівняти їх, зіставити, а потім уже вирішувати. Кудрявий певен, що все це у Галки ще з школи, коли з хлопцями грав у війну і читав книги про неї. Зорова пам'ять добра: побачив деталь — і запам'ятав. Уміє орієнтуватися на місцевості. Нарешті, Галка, як ніхто інший з них, знаходить контакт з людьми. Щось є в нього таке, що зовсім незнайомі люди, бачачи його навіть у німецькій уніформі, пізнають без розмови: він — радянський, як це траплялося під час минулого бойового завдання.
— То як, братику-кролику? Потривожимо Шернера?
— Не завадило б! Але ж чи їхатиме він тільки з охороною? Все одно — фантазія, — зітхнув Галка.
— Чому?
Чому? Галка і сам не знав, чому так сказав хлопцям. Просто йому було зараз не до Шернера. Перед очима весь час понівечена кулями Тайда. Він карав себе за свій жарт: «Чого торохтиш, мейтинес, кістками?..» Треба було помінятися у літаку з Тайдою місцем, і тоді б вона приземлилася біля Кудрявого, може, на ту ж берізку, біля якої десантувався Галка. Думав про співвідношення у житті випадку і закономірності. Однак приходив до висновку, що гору таки бере випадок. На війні — особливо. Її парашут опустився по інший бік шосе. Тому вона ї шукала їх не там, де потрібно. А тепер нема Тайди із золотавим, як латиський бурштин, волоссям, крізь пасма-промені якого поблискували синюваті камінчики у золотих сережках.
Думаючи про це, Галка кидав погляд на Латиша, знаючи достеменно, як тому тяжко після втрати Тайди, своєї коханої, своєї, можна сказати, дружини. Що з того, що шлюб той не оформлений? До німців же не підеш розписуватися… А скажи своїм підполковникам, здіймуть такий галас, що не радий будеш. І Короп, мабуть, проти таких стосунків, які були в Артура й Тайди. Як же — війна, дисципліна.
Та що може бути в житті вище від вірності?.. Вірності Вітчизні, вірності любові. Оце і змушує Галку йти, зціпивши зуби, бо все тіло. горить вогнем, бо ніяких сил не відчуваєш у ногах, в руках. За оту вірність Галка відучора усією душею любить Латиша. І за те, що той довірився йому, розкрив таємницю, про яку лише здогадуються Юхан, Короп і Кудрявий. Здогадуються, а точно не знають. А він, Галка, знає. То хіба зараз Латишу легше, хоча у нього й нормальна температура? Галка відає, що то значить, коли вмирає найдорожча людина. Такою у нього був батько. Такою у Латиша була Тайда…
І Галка ступає по мокрій землі, місить грязюку, намагаючись не відстати від інших, не затримувати їх через втому і немічність.
«Хоча б утих дощ! Хоча б виринуло сонце! Мабуть, учора воно було востаннє цієї осені на безхмарному синьому небі».